Виїхати з міста в село — дурість чи доля? Зазвичай роблять навпаки. Автор книжки, присвяченої історії й жителям села імені Артема Костянтинівського району, Надія Штанько в юності переїхала в село до чоловіка, молодого інженера-меліоратора. Часто тужила за міським життям, але — була молодість, були кохання і улюблена робота.
«Особливо мені подобалися величезні старі дерева, у яких потопало село, простота в спілкуванні, колективістські основи буття, — згадує автор. — Та й не одна я так вчинила. Деякі вчителі й інші спеціалісти також переїхали сюди з міст. Це було наше світле минуле. Можливо, через те, що були молоді, воно здається чудовим».
Надія Штанько згадує хороші традиції тих років. Вечорами поспішали в Палац культури — в кіно, і зал ледь уміщав усіх охочих, а ще на танці. Сільські свята були веселими й людними. У Костянтинівку автобус ходив вісім разів на день. Тому відірваними від міста не почувалися.
Близько двадцяти років автор пропрацювала вчителем історії в школі. Думка створити книжку прийшла, коли селу виповнилося 100 літ. «На моїх очах виросло кілька поколінь. Зостарилися або пішли з життя ті, хто був ще молодий, коли я сюди приїхала, і я стала замислюватися про швидкоплинність буття. Схотілося залишити пам’ять про світлих людей, котрі тяжкою працею звеличували рід людський», — розповіла історик.
Автор книжки подякувала односельчанам, які ділилися спогадами, документами й фотографіями. На цьому історія не закінчується: можливо, хтось продовжить літопис. Хочеться вірити, що, прочитавши книжку, земляки, особливо молодь, тепліше ставитимуться до землі батьків, бережливіше — до пам’яті. Як писав поет Микола Сингаївський: «Літами пам’яті пройдемось, українці, і запишаємося рідною землею»...
Лариса СТЕПАНЕНКО, заступник голови Костянтинівської райради.
Фото з архіву Надії Штанько.
Під час творчої зустрічі в бібліотеці. Ліворуч — Надія Штанько.
