У більшості з них вже давно немає навіть формальних ознак приналежності до сільськогосподарської галузі: вони не обіймають жодних посад, забули про записи у трудових книжках, бо офіційно їх ніхто давно не робив. Навіть не уявляють, що таке сходинки кар’єрного росту. Не претендують на фінансову підтримку влади, інвесторів чи будь-яких благодійників. Не сподіваються і на радикальні зміни у своєму житті. Просто щодня встають вдосвіта і до пізнього вечора — то в полі, то на городі, то у садку. І так з дня у день. З року в рік.
Навіть професійне свято аж ніяк не всі вважають своїм. Бо здебільшого вони навіть не працівники сільського господарства, а просто — селяни. Але саме на них тримається і все село, і вся галузь, і, врешті-решт, ми з вами.
Життя «одноосібне». Користь — загальна
Як правило, у статистичній інформації усе, що вирощене на їхніх земельних ділянках, в садах і у хлівах, значиться як продукція, вироблена у господарствах населення. Зрозуміло, що із компаніями, які орендують десятки тисяч гектарів землі, вони не позмагаються у вирощуванні пшениці, кукурудзи, цукрового буряку. І все ж залишаються такі галузі, де сільські трударі тримають верх над велетами.
І досі навіть на найновіших фермах, котрі почали з’являтись у краї, не вдається надоїти стільки молока, як це роблять своїми руками сільські жінки. І ніхто не виростив більше від них картоплі та різних овочів — понад дев’яносто відсотків цієї продукції потрапляє на ринок з їхніх городів. І коли хочемо смачного м’яса, домашнього молока чи яйця — йдемо до них.
Офіційно Івана Панасюка із села Сковородки Красилівського району Хмельницької області тепер називають одноосібником. І це означає, що сам трудиться на своїй землі, своїми руками дає всьому лад. Свого часу на сімейній раді вирішили не віддавати паї в оренду. До свого Іван Андрійович долучив ще й батькового та братового. З великим колгоспним полем це не зрівняєш. Та все одно, є над чим попрацювати.
Швидко стало зрозумілим, що одних рук, сапи і лопати малувато. Тож почав скуповувати різну техніку. На нову такі господарі, як він, практично не зазіхають. Бо де ж на неї взяти стільки грошей? Та потихеньку назбирав свій домашній машинний парк.
Але без допомоги не обійтись. Найперший помічник і порадник — дружина Ольга Іванівна. Вона — вчитель історії. І, здавалося б, не має стосунку до аграрної галузі. Але сільські вчителі, лікарі, культармійці — це особлива категорія. З одного боку, вони залишаються вірними своєму фахові. З другого, кладуть на плечі ще й таку додаткову ношу, як городи, худоба, птиця, а коли треба — то ще й земельні паї.
На своїх кількох гектарах Панасюки вирощують переважно зернові. Якщо люди просять, то частину врожаю можуть і продати. Але в принципі одноосібникам важко виходити зі своїм товаром на зернові ринки — не ті обсяги. З такими продавцями зернотрейдери не ведуть спільних справ. Тож збіжжя здебільшого йде на корм худобі, яку потім продають.
Ось так і заробляється копійка. Важко. Клопітно. Але Іван Андрійович на своє «одноосібне» життя не скаржиться: має роботу, забезпечує родину. Та й людям від його старань користь.
Розрахунок лише на свої удачу та руки
А от Сергій Дідик, який живе в Ясенівці, що в Ярмолинецькому районі, — вже справжній професіонал. Свого часу закінчив Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут, вивчився на зоотехніка. Коли у більшості сіл не стало ферм, а орендарі, що займаються переважно рослинництвом, не потребували таких фахівців, вирішив заснувати своє фермерське господарство «Ясенівка 2005».
Хтось, може, і позаздрить фермерським заробіткам. Але тільки той, хто не спробував сам цей шматок хліба. Це правда, у селі не кожен господар має стільки техніки, як є у Сергія Івановича. Але все це своїми руками треба було зібрати, стягнути докупи, доглянути...
А якщо фермер працює не тільки на своїй землі, а ще й бере в оренду у односельців, то самому й поготів важко з усім справитись. Тут без помічників не обійтись. Тож у фермерську лямку нерідко впрягається вся родина. Та ще й інші робітники допомагають.
У Дідиків, здавалося б, проблеми із родинними кадрами не повинно бути — підростають дві дочки. Тож батько міг би сподіватись, що його фермерське господарство з часом перейде їм у спадок. А від них — їхнім дітям. Так, як це відбувається у всьому світі, де родинний бізнес має столітнє коріння. Але ні Сергій Іванович, ні багато інших його колег-фермерів так далеко вперед не заглядають. Надто важка і непевна ця справа. Принаймні такою є вона нині. Як не трудись, які врожаї не вирощуй, а за цінами на пальне, добриво, техніку ніяк не встигнеш. Треба добре покрутитись, щоб не отримати збитки. А допомоги від когось важко дочекатись.
Коли розібратися, то фермери вже давно ні у кого нічого не просять. Ну, хоча б доступні кредити. Щоб весною позичив у банкові гроші, обсіявся, виростив врожай, зібрав, а восени віддав борг. Але на такий крок майже ніхто не наважується. Бо можеш опинитись у таких боргах, що довіку не розрахуєшся. Одне слово, кожен намагається розраховувати лише на себе, свою удачу та працю.
Безробітні, але з роботою
Парадоксальна ситуація: селянською працею, начебто, всі захоплюються, на словах возвеличують, а насправді мало хто її цінує. Якщо сумніваєтесь, навідайтесь до будь-якого села в будь-якому куточку країни. Обов’язково натрапите там на ями замість доріг, на закриту школу чи лікарню, на старий обшарпаний клуб, на руїни колишньої колгоспної контори... Кому пощастило більше, має лише окремі пункти із цього списку. Невезучим дістався весь. Єдина картинка, що об’єднує всі села — це спрацьовані руки пенсіонерів і заклопотані обличчя тих, хто ніяк не дістанеться до цієї межі.
Без роботи — але тяжко працюють. Без вихідного і відпустки — але без трудового стажу. З повними коморами усіляких запасів — але без гривні за душею. Ось такі вони, сільські трударі, котрих ніякі випробування не можуть зігнати зі своєї землі. Хоча, здається, все не на їхню користь.
На Хмельниччині із 574 тисяч працездатного населення 235 тисяч — селяни. 210 тисяч із них офіційно значаться зайнятими. Тобто такими, що працюють. При цьому заробітки вважаються не обов’язковими. Водночас безробітних офіційно налічують лише майже 25 тисяч. Одне слово, статистична методика не те що відверто бреше, але лукавить, сором’язливо відводить очі від реального життя.
Тому і до даних про те, чого і скільки вирощено у селянських господарствах, теж завжди варто ставитись з обережністю. Бо хто і коли рахував, скільки мішків картоплі зібрав дядько зі свого городу чи скільки масла збила з домашнього молока господиня. Єдине, в чому можна не сумніватись, це у тому, що сотні тисяч людей справді важко наробились.
Пригадується, як не раз вели мову із досвідченими керівниками господарств, як хоч трохи поліпшити життя сільського люду. Думка була така: якщо всі вони вважаються зайнятими, то чому б не зарахувати роки їхньої важкої праці до трудового стажу? Чому на державному рівні не визнати, що вони й досі складають основу села? Чому не зробити хоча б такий крок для того, щоб зберегти глибинку. Причому не як архаїчну структуру, за якою ностальгує суспільство. А як перспективне соціально-економічне утворення, котре може тримати на своїх плечах всю аграрну галузь країни.
Звучить дещо пафосно. І навіть неправдоподібно. Але це з огляду на те, що за наші чорноземи міцно вчепились кілька десятків олігархів, котрі тепер і правлять бал на сотнях тисяч гектарів орендованої землі. Але ж у світі є і такий досвід, коли фермерські господарства та одноосібники успішно працюють не тільки на користь своїх родин, а й своїх країн.
Втім, це вже теоретичні розмірковування. Доки дійде до їх втілення, треба випасти худобу, нагодувати птицю, підрізати дерева в саду... Ніколи фантазувати. Треба працювати.
Хмельницька область.
Фермер Сергій Дідик сподівається, поки підросте його молодша донечка, жити у селі буде легше.
Іван та Ольга Панасюки не віддали родинні паї в оренду, трудяться на них самі.
Фото автора.
