Я — батько двох дітей. Коли мене вибрали до ради школи, вирішив самостійно вивчити так зване грошове питання. Розпочав розслідування з сайту МОНМС.
Майже кожний другий міністерський наказ зобов’язує керівників ЗОШ створювати, забезпечувати належні умови, розширювати матеріально-технічну базу, впроваджувати нові технології, розпочати навчання комп’ютерної грамотності тощо.
А турбота про першокласників вражає: це комфортні спальні кімнати, ігрові з новими іграшками, ТБ. Значна увага приділяється оздоровленню дітей, профільному навчанню, яке потребує оновленої матеріальної бази.
Ми, батьки, розчулені такою турботою про майбутнє наших дітей! Але, як люди розумні та сучасні, знаємо, скільки ця турбота може коштувати. А у наказах МОН, хоч як це дивно, про фінансування не згадується. Логічним стає запитання: хто за все платитиме?!
Іду до виконавця — директора школи. Він показав документи, за якими державне фінансування 2012 року передбачає виділення коштів за трьома статтями: заробітна плата, оплата комунальних послуг і на харчування учнів 1—4 класів. А як же міністерські новації?
З директором ми спілкувалися довго. Я уважно перечитав приписи санітарної станції, яка турбується про створення умов для гарячого харчування учнів, тому вимагає забезпечити їдальню всім необхідним (нові мийки, холодильники, м’ясорубки, тістоміси тощо). Не обділена школа і увагою пожежних, які вимагають вогнегасники, автоматичну пожежну сигналізацію, нову проводку. А заміна ламп освітлення на енергоощадні була ініційована управлінням освіти міста. А ще ж треба утримувати споруди школи (аварійні роботи, заміна скла, ремонт меблів, віконних рам).
У серпні кожного року приймають ЗОШ численні комісії. Я запитую, де брати кошти? Адже навіть класні журнали купуються за кошти батьків.
Це дуже коротко про школу. А тепер про нас, тих, кому, вочевидь, і довірено «забезпечити гідні матеріальні умови для навчання та виховання дітей»; тих, завдяки кому виживає освіта. Виходить, ми, батьки, є і державою, і спонсорами. Стоїть школа наче жебрак на дорозі з простягнутою рукою і, крім нас, всі проходять мовчки.
А чи всі батьки готові їй допомогти? Разом із головою піклувальної ради ми провели аналіз використання коштів, які надходять за рахунок благодійних внесків. Лише 50—60 відсотків тат і мам розуміють потреби школи та підтримують її. Причин відмови багато, бувають такі «не можу, самим немає що їсти», але частіше можна почути: «не хочу, тому що не зобов’язаний», «держава повинна».
А тому незрозуміло, чому ЗМІ оприлюднюють неправдиву арифметику, називаючи величезні суми, які йдуть на школу від спонсорів. Може, не тих ми запитуємо, на що вони витрачаються. Можливо, чесніше сказати батькам, що коштів на потреби освіти в бюджеті немає, та визначити взаємовідносини закладу та батьківської громади в законному порядку.
А допоки ця проблема є, ті, хто нічого не дав школі, на мою думку, не мають права перевіряти її.
Миколаїв.
Від ведучого. Гадаю, думку нашого читача поділяють не всі батьки і школярі. Тож запрошую до обговорення проблеми про побори в школах у вигляді благодійних внесків. Утім, називайте ці добровільно-примусові пожертвування як хочете — суть не зміниться: держава дедалі активніше перекладає обов’язки утримування шкіл на плечі батьків. Чи може бути інакше? Може!
Острівець безплатної освіти — у місті Калуш, що на Прикарпатті. Тут міська влада, як це і передбачено Конституцією, усі витрати на ремонт тощо взяла на себе. Підготовкою ЗОШ до навчального року в 12 закладах переймаються не вчителі з батьками, а професіонали. З батьків на потреби школи не беруть жодної копійки, поняття «благодійний фонд» не існує.
