Поки російські матері ходять на зігнані кремлем «антимайданні» свистопляски із плакатами «путин лучше гитлера», їхніх наївних дітей влада перетворює на агресивних убивць волелюбних українців. Обдурені «я-кобзони», «трактористи й шахтарі сходу» сліпо продовжують вірити в майбутнє російського мордору й укладати контракти зі смертю. А німі матері «героїв дна» у чорних хустках — зберігати таємницю ботоксного диявола. І навіть якщо увесь світ піде проти Росії, доводять «ватники» з піною біля рота, Росія піде проти світу. Кремль уже давно проти миру, миру у світі й у своїй країні. І доказом тому — постійний цинізм офіційної Москви, брехня з усіх російських каналів і нескінченні «гумконвої» зі зброєю на підтримку терористів, котрі розорили наш Донбас. Днями на сайтах самарців з’явилися світлини та відео їхніх земляків-строковиків, які прибули в Бєлгород зі своєю військовою технікою. Вони усміхаються й не приховують: їдуть «на Украину стреляца». «Мами, ви що, одуріли, розум втратили, навіщо життя синів, як солому, дозволяєте кидати в топку безжалісних правителів? А дівчата, кого ви будете любити? Збожеволіли всі!» — звертається правозахисниця Людмила Кузьміна. На щастя, сміливих людей у Росії залишилося не так і мало. Їхній голос чути, і правда переможе!
Сергій САХАРОВ (Москва, вчитель танців):
— Були колись у Червоної Армії славні справи... Але своїми діями в Україні російська армія ЗБЕЗЧЕЩЕНА назавжди. Вона втратила честь, коли без оголошення війни напала на братню країну, коли її солдати сховали свої розпізнавальні знаки під «формою з воєнторгу». Коли не розгорнули перед боєм свої прапори, коли ховали своїх полеглих солдатів, немов собак. Коли збили пасажирський літак, коли стріляли по житлових будинках...
Я не бажаю мати нічого спільного із ЦИМ ГАНЕБНИМ ВОЄНТОРГОМ.
Свято 23 лютого більше НЕ має до мене жодного стосунку. Це профсвято військових... Ні вітати своїх цивільних друзів, ні приймати поздоровлення з ним я не буду.
Надія НІКОЛАЄВА (Московська область, бухгалтер):
— Не можу без сліз дивитися на світлини в річницю подій на київському Майдані. Півночі читала репортажі різних міжнародних сайтів, спогади очевидців... Як усе це було недавно! А здається — давно, стільки всього з того часу трапилося. Похмурі події, жахливі бої, провокації, загибель людей, військових і цивільних. У Фейсбуці останні місяці постійно відчувається море людського розпачу й болю. І періоди затишшя з чеканням: що ще? Що завтра? І все ніяк не вирішувалося питання з поставками зброї Україні із Заходу. Було страшно, в Інтернеті постійно йшли суперечки навіть між співчуваючими Україні: допоможе Захід чи не допоможе? І навіть: здасть чи не здасть? Над тими, хто казав, що не здасть, сміялися як над наївними ідеалістами. І наді мною теж. Але якось так вийшло, що саме до річниці розстрілу Майдану стався, як мені здається, переломний момент у погляді на східноукраїнську проблему на Заході. Не те щоб я думала, що там прозріли, а просто, напевно, дипломатичні ресурси вичерпалися. Треба було використовувати дипломатію у всіх можливих формах. Але про що ще можна говорити з Путіним, коли всі слова залишаються тільки словами? І от що характерно: уже сьогодні з’явилися повідомлення, що лжепрезидент лжереспубліки Захарченко «зрікається престолу» — подає у відставку. Навіть якщо ці повідомлення фейкові, не полишає впевненість, що не сьогодні-завтра це однаково трапиться. Просто в повітрі витає цей факт. Проситься здійснитися, так би мовити.
Хочеться думати, що це початок кінця війни. Звичайно, з відновленням кордонів, з обов’язковим їхнім ландшафтним зміцненням: рови, насипи, усе як належить з поганим сусідом. Добре, що тепер закриваються пропускні пункти — це давно вже треба було зробити. Можна сказати, насамперед треба було кордони закрити! Але, знову ж, дипломатія, дипломатія... Не можна було раніше, виходить, закрити. Недостатньо ясною була картина для погляду зовні. А сьогодні саме час: особливо, якщо скоро ці кордони буде контролювати миротворчий контингент ООН. А я думаю, буде. Не сумніваюся, матиме Україна й своє озброєння: таке, щоб не кортіло «козакам» приїжджати постріляти. Як і «шахтарям», та й «трактористам» теж. У світлі останніх подій увесь світ, схоже, зрозумів, що гальмувати російських перевертнів у погонах треба зараз, поки апетит не виріс до Прибалтики й далі.
Серед тих росіян, які сьогодні мовчать, бачачи, що їхні війська творять з Україною, є люди, котрі звикли мовчати про всякий випадок.
Вони, може, і не схвалюють війни, переживають за людські жертви, але... просто мовчать, оскільки їх привчили до думки, що звичайні люди ні на що не впливають.
Часто чую слова: «Від мене нічого не залежить. Та хто нас почує?» Вони по-своєму сумлінні, ці громадяни: ходять на роботу, платять податки, ростять дітей. Ніхто з них не вважає себе відповідальним за зовнішню політику країни. Вони й Путіна-то не вибирали, бо на вибори не ходили: сенсу ж нема, все одно результати намалюють, які треба. Так, люди і бояться, і лінуються, і просто не хочуть собі зайвих проблем. Здивуються, якщо таку позицію хтось назве підлою: вони ж не роблять нічого поганого, за що ж так?
Адже інша частина населення не просто мовчить, а повторює все, що чує по радіо й телевізору, обурюється, ненавидить «зовнішнього ворога» і марить величчю імперії. Іде у військкомат, озброюється й вирушає в сусідню країну вбивати.
А проти — одиниці, і ще менше тих, хто проти — вголос.
Безнадійний баланс.
Сьогодні знову все досить погано, щоб чекати, коли стане ще гірше. Бо тоді буде реальний шанс зупинити цю ганебну війну. Коли розкрадений бюджет не зможе викроїти на військові витрати навіть із пенсій і зарплат бюджетників.
Тож гасло «Більше санкцій — гарних і різних!» було б сьогодні на часі.
А із внутрішніми проблемами Україна впорається, я впевнена. Обрано дуже правильний курс на залучення закордонних фахівців. Проведуть грамотні реформи не гірше Грузії десять років тому. Вірю, в Україні все стане коли-небудь чудово. Не даремно люди життя поклали в боротьбі за волю! Не в лічені дні, так, буде потрібен час. Але вже мої діти побачать європейську процвітаючу країну.
А можливо, і я.
Росію в цій якості нам точно не побачити.
А так хочеться дожити до того дня, коли на всіх російських телерадіоканалах ітиме «Лебедине озеро»...
Денис ЛЕБЕДЄВ (Москва, громадський активіст, що був помічником депутата, звільнений за антивоєнну позицію по Криму):
— У путінській Росії свобода слова існує сьогодні тільки на кухні, в автобусі або в чиємусь інтернет-блозі. Більшість ЗМІ й усі федеральні телеканали контролюються владою безпосередньо або через лояльних олігархів. По російському телебаченню вам із задоволенням розкажуть про «фашистську хунту», «бандерівців» і вбитих на Донбасі дітей та старих, але навіть не згадають про Устима Голоднюка, у чию блакитну каску вистрілив невідомий снайпер рівно рік тому, а також про інших 105 Героїв Небесної Сотні. Замість цього вам покажуть юрбу бюджетників, зігнаних на московський «антимайдан» з найближчих регіонів і одягнених у кольори георгіївської стрічки. Стрічки, заснованої ще Катериною ІІ як символ вірності, хоробрості й розсудливості. Але зараз у більшості населення вона асоціюється тільки з путінськими «ура-патріотами» і сепаратистами. Не розкажуть про російські протести й політичних в’язнів. Про те, що опозиціонера Марка Гальперіна російський суд засудив до місячного арешту за простий вихід із плакатом «Я — Шарлі». Про політичних в’язнів, яких тримають у тюрмі з 2012 року за кинутий в омонівця лимон, сколоту емаль зуба або перевернутий вуличний туалет. Про багатодітну матір, якій загрожує строк за статтею «Зрада батьківщини» за дзвінок у Посольство України. І вже тим більше не розкажуть про мій випадок. Кілька місяців тому співробітники поліції відвезли мене на автомобілі з блимавкою до дачі друга Путіна й передали людям у каптурах, які били мене ногами, зламали коліно, відібрали мобільний телефон і розбили камеру. Усе це є на відеозаписі з автомобільного реєстратора, викладеному на Youtube і переглянутому понад 500000 разів. Коліно я лікую вже більш як півроку, а всі російські правоохоронні органі навіть по депутатських запитах відмовляють мені в розслідуванні цього злочину. Якщо ви живете в Росії й вирішили піти проти Путіна і його друзів, то ніякого закону для вас уже немає. Вас можна безкарно побити, посадити й навіть убити. При цьому більшість співвітчизників зустрінуть кожен із цих варіантів з байдужістю, а хоч і менша, але дуже значна частина... оплесками. Люди готові убожіти й відмовлятися від багатьох іноземних товарів, тільки б відчувати міць і силу країни, про яку їм без упину готові розповідати всі федеральні телеканали й більшість друкованих ЗМІ.
Сьогодні для українців настали дуже лихі часи, але ви обов’язково їх переживете й упораєтеся, як упоралися рік тому зі злодійським режимом і його проплаченими ментами й тітушками. У вас є надія на зміни на краще й поступову побудову європейської демократичної держави! У Росії такої надії нема, а ситуація з цивільними правами з кожним днем лише погіршується!
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
