Наша постійна співрозмовниця Людмила ГРИДКОВЕЦЬ — знаний в Україні психолог. Викладає, консультує, займається науковою діяльністю, психотерапією, пише книжки. До неї по допомогу звертається столична міліція. Мабуть, уже перелічених занять досить для здивування: коли ж вона все встигає? Але головна інтрига в тому, що Людмила Михайлівна — ще й мати шістьох дітей! І при цьому жодного разу не брала декретної відпустки!
Тому цього разу розпитую пані Людмилу про її власний сімейний досвід та рецепти успішного батьківства.
— Знаю, ви ніколи не думали, що станете багатодітною мамою. Як же це сталося?
— Справді, спочатку у нас із чоловіком Олександром таких думок не було. Ми виховувалися в Радянському Союзі, де вважалося, що одна-дві дитини — це нормально, а троє — то вже патологія. Але діти підростали, і з’являлося таке відчуття, що в хаті... бракує янголятка. Потім народжувалося наступне дитинча, а далі — та сама історія — знов бракувало маленького... Заздалегідь ніколи не планували, але виникала внутрішня потреба в дитині.
— Які, на вашу думку, переваги й труднощі багатодітної сім’ї?
— Серед труднощів для мене було велике фізичне навантаження, коли народилися перші двоє (різниця між ними — півтора року). Материнського досвіду ще не мала, дітки були маленькі, дуже активні, в кожного свої потреби з огляду на різний вік... Втомлювалась неймовірно! Якщо малюк уночі прокидався лише 4—5 разів, то вважала, що «круто виспалась». Зазвичай мої діти вставали 7—8 разів на ніч. Звісно, перші чотири роки я мала єдине бажання — виспатись. Якщо ж говорити про радощі життя в такій родині, то це несподіванки. Ніколи не знаєш, що на тебе чекає в наступні п’ять хвилин. І коли ти вмієш відпочивати разом з дитиною, то справді розумієш, наскільки життя прекрасне. До будь-якої ситуації можна підійти і з позиції проблемності, і з позиції радості. От якось чую, що моя малеча регоче, але відчуваю: не той сміх. Заходжу в кімнату і бачу: дворічний Роман підвіз ліжечко піврічного Ярослава до вікна. Ярик дістав квіти з підвіконня, вони удвох повитрушували з-під квітів землю й заходилися підкидати її вгору — влаштували «салют»! Їм було так весело. Такі речі спочатку шокують, але потім їх найбільше згадуєш.
— Що допомагало вашій великій родині виживати: професійні знання, вміння організовувати свій час, розподіляти обов’язки?
— На той час я закінчила факультет кібернетики і ще не була досвідченим психологом. Багато речей, про які я читала, виявилися абсолютно неефективними на практиці. Була спокуса постогнати: «Ой, я так стомилася, ніхто мені не допомагає! Приїхала б якась бабуся...» Тут спрацьовував важливий фактор особистої відповідальності. Так, нам було важче, але родина без жертовності взагалі неможлива. І тепер я кажу: слава Богу, що жодна бабуся не сиділа з моїми дітьми. І вони є такими, якими їх виховали ми з чоловіком. Тепер у нас ні до кого немає претензій, що десь хтось не так впливав. І ми маємо результат наших стосунків і нашого виховання.
— Як чоловік допомагає вам?
— Олександр працює масажистом. З дітьми займається спортом на стадіоні, виховує власним прикладом. І в побуті без нього ніяк: разом ходимо за продуктами, прасує білизну, при прибиранні бере на себе найважчу роботу.
— Якби вдруге починали життя, знову стали б багатодітною мамою?
— Безумовно. Але, можливо, прожила б своє материнство на більш якісному рівні. Не робила б тих помилок, які потім доводилось виправляти.
— Життя в такій нестандартній родині, мабуть, багате й на кумедні випадки?
— Пам’ятаю, як у 2004 році ми брали участь у Першому міському конкурсі «Родовід». Наймолодшій Ангеліні ще не було й місяця. Прийшли ми на захід, а там — дуже талановиті родини: бандуристи, співаки, митці з міжнародним визнанням. Я своїм тоді сказала: «Народ, не переживайте — лише 15 ганебних хвилин, а далі все як завжди». Проте виявилося, кількість того, що ми вміємо робити (хай і не досконало), набагато переважила якість тих, хто робив щось одне, хоч і дуже добре. На наш подив ми виграли Гран-прі! На сцену вибігла якась бабця і почала плакати та обіймати нас зі словами: «Тепер я можу померти спокійно, бо якщо в нас є такі родини, то Україна обов’язково відродиться».
Найбільш значимою з останніх подій став Майдан. Старші були активними учасниками протистояння. Ярослав пройшов усі найгарячіші моменти: Банківську, Грушевського, мав поранення 18 лютого. Ми з молодшими були волонтерами у госпіталі при храмі Святого Василія Великого. Ангеліна була наймолодшим волонтером, але там, де вона працювала, всі поранені швидко виходили з кризи. Вона їх обмальовувала фломастерами і тим створювала позитивний настрій. Була загальною улюбленицею.
— Ви не брали декретної відпустки, часто ходили і на роботу, і на радіоефіри разом з малечею. Невже діти не заважали кар’єрі?
— Діти не можуть завадити кар’єрі, вони здатні лише виявити нашу власну спроможність до професійного розвитку (незалежно від того, чи то професія домогосподині, чи директора корпорації). Коли людина не має внутрішньої мотивації до професійної реалізації, то відповідальність за це вона перекладає на дітей. Щоб будувати кар’єру і при цьому бути у злагоді з собою, родиною й світом, слід:
по-перше, розуміти: все, що ви маєте у цьому світі, — це лише дарунок Творця. І треба навчитися бути вдячним за все;
по-друге, треба правильно вибудовувати пріоритети: чоловік, діти, робота, захоплення, відпочинок та інше;
по-третє, пам’ятайте: щасливі діти — лише у щасливих батьків. І необхідно давати дітям відчуття, що ви їх дуже любите, і виявляти цю любов через дотики, спілкування, спільну творчість та діяльність.
Та найголовніше, що радить усім батькам Людмила Михайлівна: викорінюйте почуття жалю до себе, при цьому любіть і поважайте тих, хто поряд з вами.
Розмову вела Тетяна КРОП.
Про результати такого виховання скажемо окремо
Старший Роман (21 рік) — семінарист трьохсвятительської семінарії УГКЦ, має розряди з парної та доріжкової акробатики. Закінчив музичну школу за класом скрипки, а у школі мистецтв — образотворче мистецтво та фольклор. Має ступінь бакалавра психології.
Ярослав (19 років) — студент інституту бізнесу та технологій (фінанси), працює системним адміністратором в компанії. Має розряди з парної акробатики. Опанував баян і скрипку. Нині — бас-гітарист у гурті.
Любомир (17 років) — студент медичного коледжу № 1 (фельдшерський факультет), студент інституту бізнесу та технологій (психологія). Закінчив школу мистецтв (фольклор), грає на сопілці. Має розряди з парної та батутної акробатики. Головне уподобання — читання (мама навіть вважає, що це залежність від книжок).
Софія (14 років) — вчиться у 9 класі. Кандидат в майстри спорту з батутної акробатики, має розряди з парної акробатики. Любить малювати, вишивати, цікавиться прикладними видами мистецтва.
Назарій (12 років) — семикласник. Вивчає фольклор, грає на сопілці. Байдарочник.
Ангеліна (10 років) — п’ятикласниця. Займається на фольклорному відділенні школи мистецтв; грає на сопілці. Має розряд з батутної акробатики, займається байдаркою. Гарно співає.
Фото з сімейного альбому героїні.
