«Іноді мені здається, що вся доброта

Життя моєї співбесідниці складалося успішно: забезпечена родина, робота в управлінні капітального будівництва, поїздки по всьому СРСР. 1987 року 29-річна дівчина привезла в Славутич групу для оформлення на роботу та й сама отримала пропозицію про співробітництво. Згоду поїхати в зону відчуження пояснює «запалом комсомолу».

Спочатку було страшно, навіть радіонукліди ввижалися. Потім — освоїлася. Практично весь час Світлана працювала в складі комплексної експедиції імені Курчатова під керівництвом Євгена Веліхова. Посада — профспілковий працівник, потім — дозиметрист, була в Прип’яті й на четвертому енергоблоці. Зміна тривала 22 дні, після цього — «звільнення» додому на вісім днів. Найчастіше приїжджала в Донецьк раз на два місяці, зате відразу на два тижні.

Туги за «великою землею» не було: «Весь цвіт нації зібрали в Чорнобилі, там були кращі фахівці академій наук України та Росії». Учених забезпечували вишуканою поживою для розуму: приїжджали відомі артисти, привозили багато книг, а самі мешканці «атомного оазису» купували відеокасети та шикувалися в кілометрові черги за журналом «Огонек». Жили в гармонії із природою: збирали гриби в Страхоліссі, їли місцеві яблука, підгодовували тварин...

У Чорнобиль приїжджали фанатики своєї справи, які працювали на межі фолу й іноді «згоряли» ущент: бувало, по дорозі зі зміни хтось із колег Світлани падав і більше не піднімався. Графік був ненормованим: приходили о восьмій і «засиджувалися» до опівночі, могли підняти й уночі.

Щорічно дозиметристу видавали свідоцтво «небезпечного стажу» на гербовому папері, особливий пакет документів одержували від НВО «Прип’ять». Самі співробітники станції мало замислювалися про «папірці». Зберігати бадьорість допомагала колосальна моральна підтримка. Світлані запам’яталася аудієнція в 1988 році в митрополита Філарета, який передав чорнобильцям подарунки на честь 1000-ліття Хрещення Русі й благословив співробітників станції.

Бурхливі 90-ті Чорнобиль зустрів спокійно: працівники ЧАЕС стерегли «мирний атом», на політику не відволікалися. Хіба що із здобуттям незалежності багато росіян поїхали додому.

1996 року Світлану покликала додому родина: син Кирило пішов у школу, у батьків почалися проблеми зі здоров’ям. А наступного року почалася «судова» одіссея С. Запорожець, що домагалася призначення «чорнобильської» пенсії. Точну кількість засідань моя співбесідниця вже й не згадає. Один раз суддя заявив: «Немає такої професії — дозиметрист!» При цьому посилався чомусь на реєстр 1957 року. Ходіння по судах Світлана від родини приховувала: не хотіла засмучувати батьків.

Півтора року тому Вищий адміністративний суд призначив їй пенсію в розмірі 6 800 гривень. Радіти торжеству справедливості довелося недовго. У листопаді 2011-го на картку перевели 980 гривень: держава «позичила» на латання кризових штанів. «Уперше плакала на Новий рік», — згадує ветеран Чорнобиля. Нині вона одержує 3 000 гривень і обурена «зрівнялівкою» у виплаті пенсій: «Працював ти місяць чи роки — одержуєш однаково».

У голодовці донецьких чорнобильців жінка не брала участі, але щодня приїжджала підтримати колег. Умовляла поберегти здоров’я, приносила товаришам карамельки. Однак налаштовані рішуче учасники акції від допомоги відмовлялися. Співбесідниця вважає, що тільки морози зупинили хвилю протестів, і прогнозує, що навесні акції відновляться.

Докори з боку членів уряду про нібито фальшивих чорнобильців з величезними пенсіями Світлана Григорівна парирує різко: «Де ці, фальшиві? Де пенсії в 70 тисяч? Одна людина на всю Донецьку область одержувала 11 тисяч. Нас дуже мало».

Пільга на оплату «комуналки» — єдиний бонус від «радіоактивного» життя Світлани. У черзі на квартиру жінка стояла з 1991 року, поки не купила житло сама. «Здоров’я потребує багато, а лікарні не забезпечують медикаментами, дають список, за яким сам усе купуєш», — от тобі й безплатні ліки!

Ще є право безплатного проїзду. Та колишній дозиметрист використовує його тільки в комунальному транспорті. Одного разу водій маршрутки запитав з недовірою: «Чому ти досі жива?» Тепер у приватників жінка ховає свої документи глибше в сумку.

Раніше «чорнобильська» довідка була гарантією для одержання кредиту в банку. Це зіграло злий жарт із пільговиками, коли в листопаді пенсії різко скоротилися. Світлану врятувала робота, а от у деяких її товаришів по нещастю, обтяжених кредитами, серце не витримувало. Сьогодні організації ветеранів Чорнобиля звертаються до Європейського суду з прав людини. Можливо, там допоможуть перебороти «зону відчуження» із владою?..

Світлана зайнята розвитком бізнесу, любить їздити на дачу — так заспокоюється в лихоманці життя. Її опора — робота. Втім, клієнтам і друзям С. Запорожець рідко розповідає про пережите. За «чорнобильською» звичкою піклується про тварин: підгодовує птахів і собак, вдома живуть два коти. В «зоні відчуження» більше не була, але стосунки з колегами підтримує дотепер. При цьому дзвінків «із Чорнобиля» боїться: зазвичай повідомляють про чиюсь смерть...

«На ЧАЕС була надзвичайна атмосфера. Убивають сьогодні чиновники та ненависть Пенсійного фонду. Здається, що вся доброта згоріла на станції», — зізнається співбесідниця. Пам’ятники катастрофі жінка вважає безглуздими, аргументуючи: «Треба думати про живих».

Давня поїздка до Прип’яті свіжа у пам’яті досі: «Це місце очищає, тут усвідомлюєш, як важливо все прораховувати». Світлану вразила акустика: можна було перемовлятися, стоячи в різних кінцях міста. Але от на шляху до «великої землі» відлуння мертвої Прип’яті заглушаються в боротьбі за гідне життя після катастрофи.

Донецьк.