«Ми називали себе інтернаціоналістами, а вони себе — революціонерами-партизанами»

— Ця розмова ніколи не відбулася б, якби ми досі жили в Радянському Союзі. Тепер уже немає ні тієї країни, ні тих органів. І я маю право говорити. Хочеться відновити якусь справедливість. Довгий час незаслужено замовчувалася участь у афганській кампанії військовослужбовців прикордонних військ КДБ СРСР. Ми втратили в тій війні 600 наших товаришів по зброї (втрати РА обчислюються 15 тисячами. — Авт.).

Специфіка нашої служби відрізнялася: діяли маленькими групами далеко від своїх підрозділів, боролися із противником його ж методами, використовуючи його тактику.

З перших днів уведення радянських військ на територію Афганістану прикордонники брали активну участь в попереджувальних операціях. На кордоні було неспокійно: наші застави обстрілювали, нападали на прикордонні наряди. Це вимагало адекватних заходів у відповідь.

З урахуванням розширення діяльності опозиційних заколотних сил на території РА — створювалися великі бандформування, з якими не могли впоратися місцеві органи влади. 

Тоді вирішили направити підрозділи спецпризначення КДБ із постійним місцем дислокації в північних провінціях Афганістану та гірських районах, так званих Малому й Великому афганському Памірі. Цими гірськими перевалами проходили основні караванні стежки в Пакистан. Ними доставлялися зброя, боєприпаси, ішли заколотники на навчання, на переформування своїх загонів і т. д. Народна влада не могла їх контролювати. Та й підрозділи Радянської армії теж не були до цього готові. Це завдання й покладалося на прикордонні підрозділи. Вони могли найбільш адекватно та ефективно протидіяти заколотникам, які вели, по суті, партизанську війну і завдавали точкових ударів.

Прикордонні формування застосовували тактику контрпартизанських дій. Сформували кілька зведено-бойових загонів (ЗБЗ). Ними особисто керував тоді перший заступник голови КДБ — генерал армії Матросов. Загони були заглиблені на території Афганістану на відстані понад сто кілометрів від кордону.

Наприкінці 1981-го я потрапив служити  (на знімку) у складі ЗБЗ мотоманевреної групи-2 Східного прикордонного округу в Тахорську провінцію, в обласний центр — місто Тулукан.  Там була розташована база великих бандитських угруповань. Це був район традиційного літнього відпочинку шахської родини. Ми вибили з літньої резиденції моджахедів, зайняли місто і фортецю, розбили табір.

До цієї операції я вже рік, у 1980-му, прослужив на території ДРА. Повернувся у Східний прикордонний округ, у Зайсанський прикордонний загін. Звідти — в Середню Азію, де пройшов спеціальну підготовку. Навчали так, як колись готували до закидання на територію противника диверсійно-розвідувальні групи, яким належало працювати там у період Великої Вітчизняної війни.

Тоді в нашому розумінні моджахед був повстанцем, який боровся з офіційним народним режимом. Ми називали себе інтернаціоналістами, і ніяк не окупантами. А вони себе — революціонерами-партизанами, а не бандитами. Я й зараз проти якоїсь переоцінки. На побутовому рівні ми не уявляли, що ідея ісламізації світу, створення єдиної теократичної держави, що могла б протистояти християнському світу, виношувалася ще тоді. Очевидно, загроза зі Сходу прораховувалася керівництвом СРСР і, виходячи з цього, було ухвалено рішення увести війська.

Особисто я, як офіцер, не відчував докорів сумління з приводу того, що ми зневажаємо чиюсь волю і є окупантами. От кілька сюжетів з моєї служби, що ілюструють наше перебування на території Афганістану й відносини з місцевими жителями.

Я командував групою спеціального призначення з 15 осіб. У загоні було два перекладачі-таджики. В північних провінціях розмовляли на дарі — діалект таджицької мови.

В одному з кишлаків, через який ішла наша колона, підірвали машини, були поранені. Командування поставило завдання — забезпечити безпечний прохід, без втрат. Чоловіче населення кишлаку пішло в бандформування. Треба було домовитися зі старійшинами. Сіли пити чай з арбобом (старійшина). Кажу:

— Підірвано машину. Мої люди — поранені. Це зробили ви. Моє завдання без втрат провести колону через ваш кишлак. Якщо будете перешкоджати, маю всі підстави, як військовий, теж застосувати силу. У такому разі кишлак буде знищено, постраждають і жінки, і діти. Ви цього хочете? Або ви даєте мені виконати моє завдання.

Така військова дипломатія спрацьовувала. Вона була виправдана в тій ситуації. Головне — уникнути втрат і не наражати людей на небезпеку.

Арбоб замислився. Дивлюсь, він розпитує перекладача. Мовляв, як звати, звідки? Слово за слово з’ясовується, що вони якісь далекі родичі. Тоді старійшина починає допитувати нашого Аліка як мусульманин мусульманина — поясни, навіщо ви сюди прийшли.

І таджик Алік — солдат строкової служби прикордонних військ КДБ СРСР — починає апелювати до досягнень і переваг радянської влади. Мовляв, у нас колгоспи, квітучі поля й сади, школи, лікарні, дороги і транспорт. І все для народу. У сім’ях достаток: багато килимів і щодня плов. А у афганських кишлаках ми побачили страшні злидні, убогість. Середньовіччя з патріархальними підвалинами.

Свій монолог Аліку довелося промовляти кілька разів: арбоб випивав чергову чашку чаю і знову запитував — навіщо прийшли, що вам треба? А потім підсумував: очевидно, ви прийшли забрати нашу землю, бо у вас своєї мало. У його розумінні всі війни через нестачу землі. Про політичне підґрунтя нашої присутності цей старійшина навіть не думав. У результаті дід залишився при своїй думці, але дав нам пройти через кишлак... Мабуть, вирішив, що не варто піддавати ризику життя своїх одноплемінників заради дуже незрозумілих для нього ідей.

Ми ділилися з місцевими медикаментами, провізією. Їх поранених разом з нашими відправляли в лікарні на нашу територію. Привозили одяг, книги. Метою нашої місії було допомогти встановити там народну владу. Робили ставку, що сама народна влада, яка була поставлена за допомогою радянського режиму, почне наводити порядок на своїй території. З нашого боку ніяких актів залякування не проводилося. Але жертви серед мирного населення були. От, наприклад, одержуємо інформацію: в кишлаку перебуває бандформування, що готується завдати удару по нашій колоні. Банда піддається ракетному обстрілу або бомбоштурмовому удару. Зрозуміло, що уникнути втрат серед місцевого населення неможливо. У тій війні Афганістан втратив близько мільйона людей. Це гірка правда будь-якої війни...

Ми розташувалися в шахському саду на окраїні Тулукана. Спочатку спали в наметах, але ночами кулеметно-мінометні черги не давали спокою. І довелося заритися в землю. Вирили бліндажі, де сховався особовий склад. Та однаково щоночі на наш табір нападали.

Я знав, що чоловіча частина населення стародавнього міста, яке лежало внизу під шахським палацом, перебуває в бандформуваннях. Удень вони на своїх базах проходять підготовку, а вночі повертаються до міста. Повечеряють, помоляться, зустрінуться з родиною, а потім за планом — наліт на наш табір. І так щодня. Виходило, що вдень у місті була нібито народна влада, а з настанням темряви ситуацію контролювали моджахеди. Наші рейди й зачищення міста результатів не давали. Діяли якось громіздко й незграбно — поки доходили до міста, там залишалися тільки жінки й діти.

Вирішили діяти інакше. Під виглядом одного з рейдів склали план міста: схему будинків, вуличок, ариків і зібрали інформацію, де хто живе. Приміром, будинок №12. Живе Гульдар, член такої-то банди. У нього два брати, три автомати і т. д. Коли вночі чоловіки міста поверталися додому, наші оперативні джерела сповіщали про це.

Ідея цієї операції: не залучаючи наш контингент групи військ, проводити вилазки силами груп спеціального призначення. От у мене була така група з 15 осіб, і місцеві, котрі виявили бажання співпрацювати із шураві (вони так росіян називали).

Отож, отримавши дані про те, хто перебуває в будинку, потай, поповзом по каризах (система водопостачання, куди запускали воду), ведені місцевими, які з нами співробітничали, проникали в місто і діяли точково, розділяючись по двоє-троє. Працювали швидко, і через годину 26 бандитів були знешкоджені, зброя вилучена.

Ця операція ще раз довела, що треба контртерористичні операції проводити їх же методами — локально, тихо, малими групами, без втрат.

Ділянка шосейної дороги Тулукан—Кундуз контролювалася моджахедами. Вони мінували її за принципом «уприскування під шкіру». Цю тактику перейняли в білоруських партизанів часів Великої Вітчизняної війни. Афганських бойовиків готували на військових базах у Пакистані, де вони узагальнювали світовий досвід ведення партизанської війни, і чимало було взято і в арабських партизанів періоду палестинських воєн, і в радянських партизанів.

Цей метод активно застосовувався на території Білорусії під час проведення операції «Багратіон» в 1943—1944 рр. Міну закопували з боку насипу під асфальтне покриття. І якщо їхати дорогою, то на покритті жодних ушкоджень не видно. Детонатор у мін викручували. А коли надходив сигнал про рух радянської техніки, спеціально навчена людина приїжджала на велосипеді й закручувала в установлені міни запали. Хід нашої колони без втрат не обходився.

Для контролю за дорогою моджахеди розставляли свої пости. До слова, в них вступали не тільки з ідейних міркувань, а й з меркантильних. Кожна машина, що проїжджала по цій ділянці, платила данину за безпеку пересування.

Мій загін провів операцію із знешкодження цих постів. Переодяглися місцевими, сіли на бурбухайку (така собі кибитка, на якій вантажі перевозять). Нас супроводжували співчуваючі афганці. Замість товару завантажили мішки з піском і зробили пересувну вогневу точку. На ділянці в 70 км треба було знешкодити близько десятка таких постів. За півдня впоралися. Бандити не чекали таких дій, і не відразу зрозуміли хто ми. Отак і діяли з урахуванням обстановки та місцевих умов.

 

\