14 лютого 1944-го Корсунь-Шевченківський визволила 52-га армія Костянтина Коротєєва. Двадцятого Віктору Чернолиху виповнилося вісімнадцять, а вже за два тижні у зимовому однострої він став одним з тих, кому довелося «добивати» війну. Можна уявити, з яким настроєм його виряджали з дому. Та хлопцеві все-таки пощастило.

Фортуна усміхалася йому не раз. Під час окупації краю німецька влада видала неповнолітньому аусвайс, який давав можливість працювати в теслярні. Щоправда, під час облави його за-

тримали і вже посадили на потяг, що рушив до Німеччини. Та Віктору вдалося втекти дорогою... Працював на німців до визволення містечка. Після мобілізації в березні 1944-го потрапив у тиловий полк до Білої Церкви, де навчали кулеметної справи. Отже, не розділив долю десятків тисяч необстріляних, ненавчених, кинутих без зброї на нищівний вогонь відступаючих фашистів.

Тільки після школи молодших командирів, восени 1944-го, почнеться його війна за визволення Польщі.

Віктора Юхимовича вирізняє серед балакучих ветеранів небагатослівність. «Кулеметник, потім розвідник. Віслу форсував двічі. Там поранило і контузило. Удруге був поранений під час форсування іншої річки. Були ще Одер, Бобер»...

Випало землякові Берлін брати, Прагу визволяти. П’ять років відслужив на Північному Сахаліні.

Виростив синів Андрія, Миколу і Максима. Після педінституту викладав фізкультуру в Обухівському районі на Київщині і тридцять років віддав найбільшій ЗОШ Корсуня.

...Серед численних медалей та орденів є у Віктора Юхимовича знакова нагорода — медаль «Почесний мисливець України», єдина в районі.

Ще до війни ставили Віктора в загонщики. А з рушницею дванадцятого калібру не розлучається з 50-х. У свої 86 ветеран стріляє і читає без окулярів, із дичиною може впоратися власними зубами, а до центру міста їде автобусом хіба що в негоду.

Віталій ПРОШИН, журналіст.

Черкаська область.

На знімку: сержанту Чернолиху — 19 (ліворуч у верхньому ряду). У центрі першого — командир взводу лейтенант Микола Валієв з Татарії. Земляк-фронтовик, даючи фото, запитав: «Може таке бути, що хтось живий та відгукнеться?».

Фото із сімейного архіву Віктора Чорнолиха.