65 років тому завершилася масова репатріація радянських громадян, що опинилися після Другої світової війни на території інших держав. Широка громадськість цієї дати не помітила. Адже довгі роки репатріація була білою плямою нашої історії й не удостоїлася серйозного художнього або наукового висвітлення. Один з помітних винятків — фільм Р. Верньє «Схід — Захід». Він вийшов наприкінці 90-х, у ньому тема репатріації вперше постала гостро і здавалася новою. Тим часом, події 1945-46 рр. стали поворотними в житті мільйонів людей, у тому числі й для 1 млн. 650 тис. українців.

Точка повернення

Світова війна була потужним поштовхом міграційних процесів у континентальних масштабах. До 1945 року за межами СРСР перебувало близько 5 млн. радянських громадян. Йшлося насамперед про цивільне населення, гнане до Німеччини, біженців, військовополонених, колабораціоністів, що тікали разом з ворогом. Їх називали переміщеними особами. СРСР зазнав величезних людських втрат і був зацікавлений у поверненні переміщених осіб на батьківщину — всіх, попри бажання багатьох залишитися на Заході. Домовилися про це із союзниками на Ялтинській конференції (лютий 1945-го). До середини 50-х через кордон було повернуто близько 4,5 мільйона радянських громадян. Переміщеним особам оголосили, що вони зберігають усі права громадян СРСР. А насправді — було інакше. Вітчизна зустріла їх недовірою, часом ворожістю. Їх переслідувала прихована або очевидна дискримінація. Військовополонених не вважали учасниками війни. Ситуація погіршилася з початком «холодної війни». Репатріанти опинилися під пильною увагою органів держбезпеки — їх підозрювали у шпигунстві. Найчастіше ці підозри були безпідставні. Але не завжди. «Холодна війна» набирала оборотів, загострювалося протистояння розвідок та контррозвідок.

У цей час західні спецслужби активно використовували репатріацію, щоб направити своїх агентів до СРСР. Звідси — підвищена увага чекістів до репатріантів і реемігрантів. 

«Солдат удачі» другої світової

На початку 1949 р. у Ворошиловградській області органи МДБ заарештували Іллю Гришнова, начальника дільниці однієї з шахт. Чекісти довідалися, що громадянин, котрий полюбляв розповідати про своє антифашистське минуле, насправді служив у Червоному Лучі в поліції, потім тікав разом з німцями. Цікаво, що підтвердилася не тільки ця інформація, а й дані про його причетність до французьких партизанів.

А було так. Парубка призвали на фронт. Він воював кілька місяців, і в 1942 році під Старобільськом потрапив у полон. У німецькому концтаборі хлопець зрозумів, що довго не протягне, і запропонував гітлерівцям свої послуги. Він став поліцаєм і навіть дослужився до капрала. Але почався радянський контрнаступ, і капрал утік на захід разом з німцями. Якийсь час Іллю «хитало» туди-сюди, поки він не опинився в німецькій залізничній частині у Франції. На станції Безансон познайомився з білоемігрантом. Той підказав: результат війни зрозумілий і настав час міняти хазяїв. Колишній поліцейський утік від німців до французьких партизанів, які діяли на околицях Безансона. Загін називався «Вільна Франція», складався в основному з французів, але дії його координували англійські спеціальні органи. Іллі було однаково, на чиєму боці воювати, тільки б вижити. У сутичці з німцями його було важко поранено, і французи відправили його на лікування до Алжиру. Там йому ампутували стопу. Війна тим часом закінчилася. І от колишній червоноармієць, німецький капрал та французький «макі» Ілля Гришнов вирішив поїхати до Парижа замовити протез. Було це 1946-го, і союзники відправляли радянських громадян зі своїх зон окупації. Іллю повернули до рідної Ворошиловградської області, у місто Красний Луч, де він багатьом добре запам’ятався як поліцай. Тож не вийшло з Парижем. Але обзавестися французьким протезом він усе-таки встиг.

Але від розплати за службу в німців Гришнова не врятував навіть протез. Його не посадили, а відправили на кілька років на спецпоселення. За законом, особи, які співробітничали із загарбниками й у воєнний час перейшли на бік супротивника, підлягали суворому покаранню, аж до страти, але, зазвичай, вони відбувалися шестирічним спецпоселенням і їх не притягали до кримінальної відповідальності, якщо вони не заплямували себе кров’ю співвітчизників.

Жорстока реальність

У загальній ейфорії перемоги над фашизмом і захопленості всім радянським багато емігрантів першої та другої хвилі поверталися на батьківщину самі. Долі цих людей складалися по-різному.

У 1949 році у Ворошиловградську область приїхав реемігрант Костянтин Ухов. 47-річний філолог, фахівець із романських мов встиг за пару років перебування на батьківщині змінити півдесятка адрес — від Ленінграда та Станіслава (нині Івано-Франківськ) до Москви й Лисхімбуду (Сєверодонецьк). Ухов намагався знайти роботу за спеціальністю — перекладачем. Під час громадянської війни він служив в армії Врангеля, утік до Туреччини, потім до Франції. Там осів, закінчив університет, одружився на француженці. У 1935 році поїхав до Іспанії, воював на боці республіканців, в інтербригаді ім. Х. Марті, але незабаром був інтернований до Африки. Потім були військове училище у Франції, робота військовим перекладачем в Алжирі, потім у Парижі у військово-морському міністерстві. Кар’єра Ухова складалася вельми успішно. Але в 1947 році офіцер французької армії зненацька звільняється й звертається до посольства СРСР із проханням надати йому радянське громадянство. Дружині цей патріотичний порив був незрозумілий, вона пішла від Ухова, і він сам їде на батьківщину.

Але в Союзі Ухов як фахівець нікому був не потрібний. Не тому, що тут було багато знавців європейських мов з дипломами Сорбонни, а просто таке було відношення до реемігрантів. Ухова не взяли перекладачем ні до «Зовнішторгу», ні до «Інтуриста», місця викладача теж не найшлося. Йому вдалося працевлаштуватися тільки в гостинному, традиційно інтернаціональному, Ворошиловграді. В... артілі глухонімих. Сторожем. Як склалася його подальша доля, — невідомо...

Любити Париж, але жити у Ворошиловграді

Наприкінці 40-х років на одне з підприємств Первомайська приїхав новий інженер — теж колишній парижанин. Щоправда, Париж заради Первомайська він покинув не з власної волі.

Іван Шпортько опинився у Франції під час громадянської, після поразки Денікіна. Здобув інженерну освіту в Парижі, працював в американо-бельгійській дорожній компанії. Створив родину. Під час німецької окупації примкнув до руху Опору, а пізніше й сам організував підпільну групу з 24 осіб, у якій були французи та російські білоемігранти. Після війни, коли почалася репатріація, Шпортько разом з іншими колишніми підпільниками звернувся до радянських дипломатів у Франції із пропозицією допомогти їм в організації відправлення радянських громадян на батьківщину. Ті погодилися, але інженер розгорнув занадто бурхливу діяльність, у чомусь, імовірно, порушивши французькі закони. І в 1947 році його вислали із Франції до СРСР. Довелося з родиною обживатися в донбаській провінції. Шпортько спочатку з ентузіазмом сприйняв наше життя, але, по мірі занурення в атмосферу терору та загальної заляканості, ейфорія змінилася бажанням виїхати назад. Особливо важко було дружині Шпортька. Наприкінці 50-х років вона виїхала з СРСР і не повернулася. Зате його дочка взяла громадянство СРСР і, попри все, знайшла себе в радянській дійсності. Такий ось конфлікт поколінь.

Звичайно, наші люди, які опинилися на Заході, знали, що в нас ставлення до репатріантів прохолодне. Але тих, кого тягло на батьківщину, це не зупиняло. «У цю останню війну я воював зі свідомістю, що воюю за Батьківщину. Не будучи громадянином СРСР, я — духовно радянська людина. Коли зустрічаюся з радянськими, я їх розумію з півслова, вони для мене — свої, зрозумілі, рідні люди. У мене, хоч як дивно, навіть вимова радянська, і багато емігрантів приймають мене за радянську людину». Так у 1956 році писав з Парижа емігрант, що шукав родичів у Лисичанську Ворошиловградської області. Він дуже хотів повернутися на батьківщину. Хоча, можливо, для нього було б краще цього не бажати. Але... «Я народився в 1908 році й був вивезений у Францію вже чотирнадцятилітнім, та свою батьківщину пам’ятав завжди. Любив її до нестями, чесно, як вірний, відданий до смерті...». Почуття Батьківщини — дивне почуття. Воно — як кохання — ірраціональне, жертовне й не завжди взаємне.

Юлія ЄРЕМЕНКО, керівник прес-служби Управління СБУ в Луганській області.

Усі прізвища в тексті змінені.

У підготовці статті використані матеріали архіву Управління СБУ  в Луганській області.