Нещодавній багатосерійний художній телефільм «Життя та пригоди Мішки Япончика» викликав інтерес до головного героя, але так і не відповів на запитання — ким він був: бандитом, простим хлопцем з Молдаванки чи Робін Гудом, який захищав бідняків від багатіїв. Відповідь на ці питання знають тільки в Одесі.

(На знімку) Мішка Япончик.Малюнок одеського художника Володимира Шесточенка (зроблений на основі архівних даних Одеського губернського жандармського управління). 

Прообразом бабелівського героя Бені Кріка, як прийнято вважати, був хлопець з Молдаванки Мішка Япончик. Ісак Бабель зробив з нього Робін Гуда, а насправді, згадують сучасники, це був «фармазонщик, бандит, головоріз». Одеситка, що потрапила з ним на одне весілля, згадувала: «Руденький, плюгавий такий, обличчя у віспинах, а очі трохи розкосі, як у японця. Весь вечір мовчав... Гуляли до ранку. А штейгер (велика коляска, схожа на маленьку карету. — Авт.), на якому приїхав Япончик, стояв всю ніч!». На ті часи це вважалося неймовірною розкішшю.

Утім, думки про цього «героя», як кажуть в Одесі, «різні є». Леонід Утьосов, який знав Япончика особисто, у мемуарах згадував навіть якийсь «моральний кодекс» — Япончик і його подільники не любили насильства, тим більше «мокрих справ».

Звідки взявся Япончик?

Мішка Япончик народився 30 жовтня 1891 року в родині фургонника Меєра-Вольфа Мордковича Вінницького і його дружини Добби Зельманівни. Його назвали Мойше-Яків. Пізніше в документах писали: Мойсей Вольфович Вінницький. Родина жила в центрі Молдаванки — на вул. Госпітальній, нині Богдана Хмельницького, 23, а за іншими відомостями — на вул. Запорізькій. Здається, і те, і інше — правда. Навіть сьогодні за фасадною аркою в одеський дворик з вул. Б. Хмельницького відкривається цілий світ — більше сотні квартир, розташованих у двох-чотириповерхових будинках двору так, що «чорт голову зламає». Щось із них виходить на Запорізьку. І нині у дворі збереглися не тільки будинки дореволюційної забудови, а й атмосфера «молдаванських одеських двориків» з голубниками, білизною на мотузках «від Соні до Моні»...

У шість років Мішка втратив батька, «уроки життя» брав з вулиці. В 10 років мати влаштувала його учнем у матрацну майстерню Фарбера. Потім він був електриком і навіть попрацював на заводі «Анатра», закінчив чотири класи початкової школи при синагозі. Єврейський погром застав його 14-літнім. Він вступив до збройного загону єврейської самооборони. Через розкосі очі, широкі вилиці і смаглявий колір шкіри Вінницького прозвали Япончиком. Він входив до організації «Молода воля», що, прикриваючись ідеями, займалася грабуванням і вимаганням. Мішці це дуже підходило. Він бачив, як живе «справжня» Одеса. І вже тоді він для себе, мабуть, вирішив, що стане королем міста. Але «політ у королі» перервали, посадивши Мішку до в’язниці. 2 квітня 1908 року 16-літнього Япончика Одеський окружний суд засудив до 12 років каторги. За однією версією, за низку пограбувань. За іншою — за вбивство грози Молдаванки, поліцмейстера Михайловського, його взагалі повинні були повісити. Мішка, нібито, удаючи чистильника чобіт, пустив у хід вибуховий пристрій і вбив грозу. По малолітству відбувся строком. Сидів в «Одеському замку» разом із Григорієм Котовським, на той час бессарабським грабіжником.

У березні 1917 року, трохи не досидівши, Мішка Япончик вийшов на волю. І Одеса переконалася, що нахабнішого бандита ще не бачили. Зібрав злодійську армію із 4000 багнетів, що грабувала без розбору. А сам красувався по Дерибасівській, з дюжиною охоронців, у яскравому, «кольору беж» костюмі із краваткою «кіс-кіс» (метеликом) і жовтому солом’яному капелюсі «канотьє». Він одержав своє «красиве життя».

«Я извиняюсь, но мы вас грабанем!»

Особливого розголосу набув напад на румунський ігровий клуб. Грабіжники переодяглися в морську форму, ввірвалися до клубу у розпал гри й «іменем революції» забрали близько 100 тисяч рублів, що стояли на кону, і випотрошили кишені гравців.

Прийшовши на новорічний банкет у будинок сахарозаводчика Гепнера, Япончик сказав: «Ми дуже вибачаємося, ми люди бідні, а ви багаті, їсте та п’єте, а на Молдаванці їсти нема чого. Тож ви повинні сплатити 50 тисяч, щоб молдаванські теж святкували Новий рік». Щоправда, по 10 рублів «на візника» грабіжники залишили гостям. А лікарю з «бідних, але хороших», запрошеному на банкет на випадок «раптом комусь стане чого-небудь», залишили всі його гроші.

І сьогодні живі легенди (а може, і правда), що частина добутого йшла на добродійність, навіть випадково поcтраждалим під час нальотів.

Під час чергового міжвладдя (а в Одесі влада змінювалася більше 14 разів), 12 грудня 1918 року вирішили йти на штурм в’язниці. Поки робітники звільняли політичних ув’язнених, люди Мішки Япончика відкривали камери кримінальників. Зупинили трамвай, кримінальники помінялися одягом з пасажирами.

Є версія, що шлях до «трону короля блатної Одеси» Япончику розчищав якийсь Ржевський-Раєвський. Він відомий як аферист, військовий кореспондент, який робив репортажі з Балкан. Сидів у в’язницях і працював у ВЧК. Потрапивши до Одеси, пропонував свої послуги одеській поліції. Ті його брали на небезпечні завдання, а він убивав арештованих одеських бандитських ватажків, інсценуючи «спробу втечі». Так розчистив Япончику шлях до трону «короля». А 20 лютого 1919 року тіло Ржевського-Раєвського з п’ятнадцятьма кулями було знайдено біля Клубу артистів, куди він любив ходити.

Опікувався Япончиком і майбутній свояк Сталіна, який одружився з Ганною Аллілуєвою, молодий щасливий авантюрист, керівник одеської ЧК у травні-липні 1919 року Станіслав Реденс (партійна кличка «Стах»), що відзначався особливою жорстокістю до «ворогів революції». Мішка Япончик робив «великі послуги штабу ВРК у доставці зброї». Напевно, тому нікого не здивувало бажання Японця «боротися за ідеї революції» зі своїм полком.

З Іллічем на прапорі

За Наказом одеського окрвійськкомату №614 від 10 червня 1919 року сформовано 54-й стрілецький Радянський Український полк імені Леніна. Командир — Япончик, нач. штабу — знаменитий бандит Майорчик (Меєр Зайдман), комісар — Олександр Фельдман.

Полк Япончика — це ще те було видовище! Попереду «на баскому коні» їхав сам Япончик у шкіряній куртці, в офіцерському френчі й червоних галіфе. Трохи позаду — кінні ад’ютанти. Поруч несли величезний прапор важкого малинового оксамиту. Слідом ішли два єврейські оркестри з Молдаванки та піхота: грабіжники із гвинтівками та маузерами, виряджені в тільники й білі штани навипуск. На головах — циліндри й канотьє. Поруч — паралельним «полком» — їхні дами серця. Для «походу на фронт» були підібрані шовкові тканини, подушки, килими, халати, ящики з вином, самовари, копчення, навіть кришталеві набори. А самому Япончику комендант Одеси Мизикевич вручив срібну шаблю з революційною монограмою. Три дні гуляли «ілллічівці» у будинку консерваторії, збираючись на фронт. Було дано «шикарний» концерт. Потім, як писав один з його учасників Леонід Утьосов, Япончик виголосив яскраву промову, повну кучерявої лайки й жаргонних висловлювань. Важке похмілля з ранку наступного дня відкладало виїзд. У розпорядження штабу 45-ї дивізії (командир Якір) у містечко Бірзула (Котовськ, Одеської області) замість 2202 бійців доїхало 704.

Через два дні залишки бандитського війська прийняли перший бій під Крижополем. Разом з іншими силами бійці Мішки вибили петлюрівців з Вапнярки. Багаті трофеї, 400 полонених запаморочили голову. Банкет горою! Усі перепилися, полонені втекли, а на світанку супротивник і їх вибив з Вапнярки. Комбриг Котовський вирішив полк роззброїти, бійців відправити в Київ на «перековування». Але залишки «полку» самовільно втекли, у поїзді до скроні машиніста приставили пістолет і наказали гнати до Одеси без зупинок. Їх зупинили в районі Вознесенська. Там «при спробі втечі» Мішка Япончик, його ад’ютант і, як повідомляли, дружина Ліза були вбиті.

Собаці — собача смерть

Мішку Япончика зарили там же в кар’єрі. Через кілька днів комісар полку Фельдман приїхав упевнитися в смерті свого командира. Могилу розкопали. У ній таки був Мішка Япончик, у трусах і тільнику. Скинувши другий раз тіло Япончика в яму, колишній соратник плюнув і сказав: «Собаці собача смерть». Через кілька місяців він був убитий на одеському базарі «за зраду». І ще раз «повертали на землю» останки Япончика — за наказом військового наркома України Подвойського. Він теж хотів переконатися, що мертвий саме одесит Мішка.

54-й полк був порубаний кіннотниками Григорія Котовського, вцілів лише колишній начштабу Япончика — Зайдер. Вони знайомі були з Котовським ще по в’язниці, і той його пошкодував. Собі на лихо. В 1924 році той самий Меїр Зайдер убив у Чабанці (околиця Одеси) Котовського, увігнати йому кулю в серце. Безпосередній убивця Япончика — Урсулов — уник бандитського покарання й навіть сталінських чисток. Багато років він обіймав хлібне місце директора Вознесенського маслокомбінату.

Утім, «інфекція» бандитської романтики заражала. 27-літній актор-одесит Кучеренко, що грав у фільмі «Беня Крік» роль бандита, а у фільмі «Червоні дияволенята» батька Махна, сам став отаманом зграї грабіжників.

Комуністичний диктатор України в 1925—1928 роки Лазар Каганович картину «Беня Крік» зняв із прокату як «романтизацію бандитизму». Але Япончик після загибелі перетворився на легенду «вільного міста Одеси».

Майбутній автор повісті «Зелений фургон» Олександр Козачинський, дитинство і юність якого пройшли в Одесі, був грабіжником, а потім і отаманом банди. Наслідував Япончика, а в 1922 році засуджений до смерті. Лише випадковість зберегла йому життя.

Родичі Япончика, розкидані по світу, не приховують свого споріднення з ним. Як, наприклад, Юрій Влодов, внучатий племінник (автор «народного слогана» «Прошла зима. Настало лето. Спасибо партии за это»). Втім, цій родині є ким пишатися.

У їхньому роду було чимало солдатів

Михайло був другою дитиною у родині. Крім нього — старша сестра Дебора, брати Абрам, Григорій, Юдій та Ісак.

У старшого брата — Абрама Вольфовича — було шестеро синів, двоє загинули на війні, а четверо неповнолітніх синів і дружина були знищені в гітлерівському гетто восени 1941 року. Інший брат, Григорій, був начальником одеської електростанції, загинув на фронті. Один із його синів, лейтенант Радянської армії, загинув у Сталінграді. Його прізвище є на дошці загиблих на війні випускників одеської спеціальної артшколи МПТУ-43 на вул. Чічеріна, 1. (Зараз там інститут міліції, а дошка — у запасниках музею). Третій брат, Юдій, загинув на фронті на початку війни. Молодший, Ісак Вінницький, у Вітчизняну війну був командиром ескадрону в корпусі генерала Кириченка, жив в Одесі до 1978 року, потім переїхав з родиною до США. Дебора померла після війни. Кажуть, у нашумілій «справі про валютників» 1961 року одним з організаторів проходив Шая Шакірман, син Дебори, племінник Михайла Вінницького (Япончика), засуджений до розстрілу.

Хто така була Ліза, вбита разом з Япончиком? Дружиною вона бути не могла (хіба що «похідною), бо женився Міша на красуні Цілі, і весілля їх було в знаменитому «танцзалі» будинку Бейлі Двойріс, що на Єкатеринінській,80. На будинку довго зберігалися ініціали «БД-1893». Сьогодні залишилися від тих часів хіба що балкончики, з яких молодих обсипали «багацьтвом».

Отож ця сама Ціля виїхала в Париж, відкрила там невелику фабрику, але залишила маленьку Аду, доньку Мішки Япончика, у Союзі. Ада опинилася в Баку. У неї — діти, онуки, правнуки...

Із прізвищем Вінницькі в Україні багато людей. Хто заперечує свою причетність до Япончика, а хто й не проти мати родича — «шляхетного бандита».

Сучасні одесити іноді порівнюють із цим образом не менш легендарного «третейського суддю» Карабаса (10 років тому він був убитий), який був «теж справедливий, допомагав бідним, мав свій моральний кодекс і ніколи не йшов на мокру справу, якого всі поважали — і не тільки бандити». Так, Одеса залишається Одесою. Навіть без Мішки Япончика. Хоч і кажуть, що «уже не та».

Одеса.

Будинок, де народився Мішка Япончик (арка-вхід у двір). 

Тут гуляли весілля Мішки й Цілі (Єкатерининська,80).

  Фото автора.