«Звичайний» пацієнт київського лікаря Федора Козлікова

— Я — людина військова: наказано, треба виконувати. З другого боку, в мене —  академічна освіта, нагромаджений чималий досвід роботи. Так у серпні 1985-го я одержав призначення в Німеччину — у Вердерський військовий госпіталь, на посаду начальника відділення.

— Так, але думаю, що «види» у начальства на це були: через тиждень мені запропонували стати лікарем Рудольфа Гесса — від радянської місії. Його спостерігали лікарі — представники чотирьох країн-союзниць (Берлін на той час був поділений на зони) — СРСР, США, Великобританії, Франції. Очевидно, спрацювало ще й те, що моя спеціальність — терапія, я також мав спеціалізацію з функціональної діагностики.

— Так не здавалося: мені дали тиждень на роздуми.

— Погодився, але сумніви деякі були. Передовсім, що працювати треба було з іноземними колегами. Хоча й був уже 1985 рік, але однаково в мізках сиділо, що ми з ними перебуваємо по різні боки барикад, знов-таки — «холодна війна». Тобто у цьому разі не тільки медицина була важлива. Відверто скажу, вважалося, що в США, Великобританії, Франції медицина сильніша, ніж була в нас. Та й від цих країн лікарі у Гесса були досвідчені фахівці — два начальники госпіталю та один хірург.

— Відчуття, що в медицині ми слабкіші, принаймні у мене — відразу зникло. Їхньому обладнанню можна було позаздрити, а щодо знань і навичок, то переконався: професійно я не був слабкіший від них...

— Те, що й люди мого післявоєнного покоління: Рудольф Гесс — нацист, засуджений Міжнародним Нюрнберзьким трибуналом, найближчий соратник Гітлера. Дуже була поширена думка, що поки живий Гесс — живий фашизм. Але коли я погодився на цю роботу, то, звичайно, купив книги, які розповідають його дуже різну історію.

— Через кілька тижнів після приїзду на службу. Щодо процедури: кожний з лікарів працював у своєму госпіталі, але щомісяця ми мали приїжджати в Шпандау й разом оглядати Гесса. З нами приїздили також перекладачі та директори місій. Лікарі обстежували пацієнта, обговорювали деталі, робили необхідні призначення. До речі, щораз ми з колегами ще й із задоволенням спілкувалися на всілякі теми.

— Не було такого. Хоча я й сам розумів, що язик розпускати не варто. Адже й до мене там працювали радянські лікарі — хтось рік, а хтось — два-три місяці. Я — два роки, поки Гесс не помер.

— Я побачив звичайну, дуже стару людину. Нічого особливого в його поведінці не було, щоправда, мені здалося, ніби він трохи не при своєму розумі. До речі, пізніше під час наших відвідин Гесс часто повторював, що фюрер живий. Що ви хочете? Йому на ту пору був 91 рік. 

Щодо моїх відчуттів з приводу воєнного злочинця... Я — лікар, а він пацієнт, яких у мене багато було за час роботи. Пацієнт як пацієнт, з типовим для його віку набором хвороб, які треба було лікувати. Хвороби в нього були здебільшого терапевтичні, за моїм профілем: атеросклероз, порушення серцевого ритму, часто підвищувався тиск, ще пахова грижа його непокоїла. Якби я постійно думав про те, що він — злочинець, то як міг би його лікувати?

— Англійськими, американськими, французькими. До речі, під час чергувань у в’язниці іноземних місій, а чергували всі по одному місяцю, Гессу іноді робилися послаблення — його підліковували в госпіталях цих місій. Але тільки не в радянських. «Установка» все-таки була: у разі потреби лікувати тільки у в’язниці.

— Я багато читав про те, чому саме тут відбували свої терміни нацистські злочинці. І переконався, що вибір в’язниці був не тільки розумний, а воістину справедливий: починаючи з 1933 року, це був збірний пункт політв’язнів перед відправленням у концтабори, місце катувань тисяч безневинних жертв. На стінах камер можна було прочитати написи російською, українською, польською і сербською мовами. Триповерховий будинок тюрми оточувала стіна зі сторожовими вежами. Із зовнішнього її боку були поставлені ще два додаткових огородження з колючого дроту заввишки в три метри, до того ж одне з них під постійним струмом високої напруги.

В’язницею керували представники чотирьох держав: від кожної із країн-союзниць — директор у званні підполковника, офіцер-медик, а також перекладач і наглядачі. Варта по черзі змінювалася щомісяця, як і головуючі директори. Службовий персонал усередині тюрми складався з осіб чоловічої статі з країн, що належать до ООН. Німців на службу не брали. До речі, всі фінансові видатки, що становили близько 1 млн. марок на рік, ніс сенат Західного Берліна. Так тривало понад сорок років. Відверто кажучи, є щось зловісно-символічне в тому, що останній в’язень тюрми Шпандау Рудольф Гесс назавжди покинув її стіни за два роки до падіння Берлінського муру...

— Його вже покійний син у спогадах писав, що умови утримання батька шетка, дві шафи з медикаментами й кардіограф, щоб медбрат, котрий обслуговував пацієнта, міг будь-якої миті зробити укол чи кардіограму. Ще був телевізор, хоча Гесс міг дивитися тільки ті передачі, які йому дозволяли представники радянської сторони. «В’язень №7» (Гесс дуже хотів, щоб це був №1, але йому не дозволили — навіть тоді, коли він залишився в Шпандау один) міг також гуляти у тюремному саду, до речі, посадженому його колегами по нещастю.

— Під час радянського чергування годували ситно, але без витребеньок. Американці, французи і британці — практично тим само, чим у їхніх офіцерських їдальнях.

— Останній раз ми обстежили його 4 серпня 1987 року, а наступний візит був призначений на 8 вересня. Стан пацієнта був цілком задовільний. І раптом виклик: терміново приїдьте в Шпандау, замах на Гесса! З’ясувалося, що під час прогулянки він, зачепивши подовжувач від електрочайника  за віконну раму, повісився, і врятувати його не вдалося. Хоча я прибув дуже швидко, Гесса вже відвезли в британський госпіталь, куди я теж вирушив. Будівля була оточена англійською поліцією і натовпами людей, які викрикували: «Убивці!». Слава Богу, що Гесс помер під час несення служби британською стороною...

Коли я зайшов до реанімаційної кімнати, куди помістили в’язня, він уже був холодний. Ми оглянули труп: зважили його, зробили повну рентгенографію кістяка — від черепа до стоп, і всі дані внесли до протоколу. Також і про те, що знайшли в кишенях — записник, олівець, записка, в якій Гесс повідомляв, що не бачить більше сенсу далі перебувати у в’язниці, і дякує всім, хто про нього піклувався, за увагу.

— Я про ці версії чув, а ще більше читав. Виходячи із власних спостережень і знання, вважаю, що вбивати старого, який уже погано пам’ятає, що було раніше, та й не дуже добре тямить, нікому не було ніякого резону. А от про те, що він, нібито, не зміг би дотягтися до віконної рами, повідомляю таке. Під час розтину тіла ми, лікарі, були вражені: у нашого 93-літнього, зовні дуже слабкого пацієнта, внутрішні органи відповідали стану людини молодшої — як би 60-літньої. Лікар-патологоанатом навіть вигукнув, мовляв, з такими органами він міг би жити ще довго!

Але хоч би як там було, а розтин, на якому був присутній і я, показав: смерть настала від зупинки серця, спричиненої асфіксією. Слідів дії отрути також не виявлено.

— Ні, навіть незважаючи, що їх, сумніви, досі висловлюють багато людей, до речі, що більше часу минає, то більше...

— Бачте, річ у тім, що Гесс був, скажемо так, — не зовсім звичайною людиною, через його діяльність під час нацистського режиму. Звісно, до нього й увага пильніша, ніж до пересічних громадян. Хоча б тому, що, незважаючи на скоєні страшні злочини проти людства, він ні в чому не покаявся!

Щодо двійника, то мені, звичайно, важко про це що-небудь говорити, оскільки я лікував ту людину, котра відбувала покарання в Шпандау, і не знаю ніякої іншої. Але ж у Рудольфа Гесса були дружина і син, які відвідували його у тюрмі і які не сумнівалися, що це саме він. Принаймні вони не порушували цього питання. Син, до речі, до самої смерті батька оббивав пороги всіляких установ із проханням полегшити його долю через похилий вік.

— Уявіть, що ні! Якось тоді не надавалося цьому такого великого значення: взагалі не фотографував, як, до речі, і мої іноземні колеги. Добре хоч здогадався взяти у них автографи (на ресторанному меню, бо блокнота під час цієї останньої зустрічі в мене не було), а також у перекладачів, представників місій, причетних до долі Гесса в Шпандау, і з ким довелося працювати...