День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС пройшов з особливо гірким присмаком. Невдоволення діями влади, протести, голодовки, обстоювання своїх прав прокотилися всією країною. Від найстрашнішої техногенної катастрофи в історії людства постраждало понад 3,5 мільйона українців, у тому числі мільйон дітей. Кожна така родина несе неймовірний тягар проблем. Часто вони залишаються наодинці зі своєю бідою.
Без чоловіка і з боргами...
Нещодавно Жанна поховала свого чоловіка, який був інвалідом-чорнобильцем. Останні роки Михайло дуже тяжко хворів. Йому зробили декілька операцій у Черкасах, потім часто доводилося лежати у Городищенській районній лікарні. Щодня на крапельниці та медикаменти йшло по кілька сотень гривень. Сім’я ледве зводила кінці з кінцями...
— Коли помер Михайло, — ми ніби без рук залишилися, — витираючи сльози, розповідає Жанна. — Невимовно важко втрачати близьку людину, а тут ще й матеріальна скрута. Щоб погасити п’ятитисячний кредит, почала їздити торгувати в Київ. Коли мине півроку після смерті чоловіка — доведеться братися за переоформлення на мене або на дітей хати, машини, приватизованої земельної ділянки. Треба платити хтозна-кому великі гроші, щоб наше майно визнали нашим. Знайомі кажуть, що, поки Михайло був живий, потрібно було зробити генеральне доручення. Але хіба ми тоді думали про майно? Ми пеклися про нашого чоловіка і батька, лікували його, сподівалися на диво... На весну треба на могилі поставити пам’ятник з каменю. Це ще до десяти тисяч гривень. Але Михайло заслужив, щоб про нього була добра пам’ять.
Палата від Червоного Хреста
Люди, які 25 років тому отримали значну дозу опромінення, тепер залишилися зовсім без здоров’я. Навіть онкологічний діагноз уже нікого не дивує.
— Така гірка правда життя, що тяжкохворим чорнобильцям свої останні дні доводиться проводити в лікарні, — каже голова районного комітету Товариства Червоного Хреста Петро Головань. — Щоб таким людям не доводилося лежати у переповнених палатах, а то і в коридорах, ми облаштували для них окрему палату. Там зручні ліжка, є холодильник і телевізор. Щоб зібрати кошти, організували благодійний концерт на сцені районного Палацу культури. Ідея заходу належить нашим працівникам і районній організації «Союз Чорнобиль», і її було реалізовано при підтримці місцевої влади. У залі був аншлаг. Усі гроші пішли на облаштування палати. Це вже п’ята палата, що діє під нашим патронатом, але єдина для чорнобильців. В інших лікуються ветерани й інваліди війни.
Варто сказати, що такі «іменні» палати обласна організація Товариства Червоного Хреста створила у кожній районній лікарні.
Цими вулицями ходив Володя Правик
У райцентрі одна з найбільших вулиць носить ім’я Героїв Чорнобиля. На дівчині з Городища був одружений випускник Черкаського пожежного училища Володимир Правик. Під час гасіння пожежі на Чорнобильській АЕС він отримав високу дозу опромінення, був відправлений на лікування до Москви. Помер у 6-й клінічній лікарні 11 травня 1986 року, похований на Митинському цвинтарі (ділянка 162). Свого часу Володимир з молодою дружиною ходив вуличками Городища, милувався берегами мальовничої Вільшанки, навіть мріяв переїхати сюди жити, влаштувавшись на службу в місцеву пожежну частину. Не судилося...
— Познайомились ми в Черкасах, коли Володя навчався в пожежному, а я — у Черкаському музичному училищі, — згадує Надія Правик. — Уперше зустрілися, як у казці, — у новорічну ніч на балу. Закохалися. Володя любив писати листи. Написав мені вісімсот сердечних послань! Уявляєте?
Ім’я Володимира Правика увічнене на мармуровій плиті меморіалу «Героям-чорнобильцям», зведеного у сквері на бульварі Верховної Ради України.
Навесні цього року у Городищі освятили каплицю та відкрили оновлений пам’ятник жертвам аварії на Чорнобильській АЕС. На його спорудження власні 25 тисяч гривень внесла сім’я Михайла і Тетяни Конкіних, які самі мають статус чорнобильців. Городищани кажуть, що це один з найбільш сердечних, душевних пам’ятників чорнобильцям в Україні.
Не думали про пільги та нагороди
Статус ліквідатора має 48-річний Валерій Кикоть з Городища. Коли сталася біда в Чорнобилі, він якраз навчався у Київській школі міліції.
— Нас, 800 молодих курсантів, відправили забезпечувати евакуацію жителів міста Прип’ять, — розповідає Валерій. — Вишикували, запитали, чи хто має причини відмовитися. Таких було всього кілька осіб, а решта — поїхали. Ми знали, що такий наш обов’язок. Тому не запитували про гроші, не думали про нагороди, відзнаки та пільги.
По закінченні відрядження до страшної чорнобильської зони Валерій Кикоть знову повернувся до школи міліції, потім працював в органах внутрішніх справ. Але Чорнобиль з кожним роком дедалі більше нагадував про себе. У 1998-му, за станом здоров’я, його комісували з третьою групою інвалідності, пожиттєво. Наскільки вистачає сил, займається сьогодні домашніми справами. Разом із дружиною виховує двох доньок-близнючок Даринку та Наталочку, яким уже по 17 років.
Нині в районі проживають 1698 постраждалих від аварії на ЧАЕС, ліквідаторів — 308, вдів померлих ліквідаторів — 30, дітей-чорнобильців — 335, з них інвалідів — 4. Санаторно-курортне лікування отримали лише 2,2 відсотка чорнобильців.
Володимир ЧОС, Лідія ТИТАРЕНКО.
