Голодомор — одна з тем, на які писати найважче. Писати так, аби не впасти в пафос, голосіння чи надмірну обережність. Щороку в поминальні дні велику трагедію огортають офіційними фразами, які вже стали пустотілими. Попередній владі дорікали тим, що з найболючішої теми зробили вістря зовнішньої історичної політики. Теперішній докоряють, що вона розгублено притихла. Та хіба від цього має залежати наше з вами сприйняття? Приймати історичну пам’ять свого народу треба з гідністю. Хоч би якою ця пам’ять нам дісталася та яких спекуляцій зазнала б.
Зворушливим символом шани стали щорічні акції «Запали свічку пам’яті». 26 листопада українці поминають загиблих та ненароджених, засвічуючи лампадки на головних майданах і площах країни.
— Сталінський режим розглядав Україну як загрозу існуванню СРСР. Селяни були силою, що могла повстати проти колективізації. Щоб вирішити «українське питання» раз і назавжди, було організовано Голодомор. А під час репресій 30-х років було знищено близько 30 тисяч представників української еліти. Демографи підрахували: якби не ці втрати, зараз в Україні могли б жити майже 100 мільйонів людей, — сказав Володимир Василенко, професор НаУКМА, доктор юридичних наук, на прес-конференції, що відбулася вчора в Києві.
Вчений навів дані науково-медичної експертизи СБУ, за якою протягом 1932—1933 років було виморено голодом 3 мільйони 941 тисячу українців.
Проте професор цифрам не довіряє: експерти працювали з архівами, що дісталися у «спадок» із тих часів. Відомо, що в роки лихоліття людей часто ховали без реєстрації, у дворах та братських могилах, у документах вказували інші причини смерті, а пізніше навіть знищували реєстрові книги. Кількість жертв голодної смерті до сьогодні залишається моторошно приблизною.
Горе об’єднує українців
— За свіжими даними соцопитувань, 67 відсотків українців визнають Голодомор геноцидом. Ця подія об’єднує людей, бо протягом років Незалежності поступово відкривалася правда, — зауважив історик Володимир В’ятрович. Він нагадав важливі етапи визнання трагедії в Україні: вперше офіційні вшанування відбулися в 1993 році за указом Президента Леоніда Кравчука. Із 1998-го в країні відзначають День пам’яті жертв Голодомору. У 2006-му прийняли закон, що визнає Голодомор геноцидом українського народу. Натомість, торік у квітні, виступаючи перед депутатами Парламентської Асамблеї Ради Європи, Президент Віктор Янукович сказав, що «визнавати Голодомор як факт геноциду щодо того чи іншого народу, ми вважаємо, буде неправильно, несправедливо. Це була трагедія, спільна трагедія держав, що входили до СРСР». Мас-медіа та інтелігенція потрактували цю фразу як проросійське задкування.
Тим часом кількість українців, котрі поминають жертв і визнають Геноцид, не меншає. Раз у раз постає запитання: хто має спокутувати гріхи режиму сьогодні?
— У офіційних заявах України жодного разу не звинувачували Росію. Звинувачували сталінський режим, і це правильно, — зауважив Володимир Василенко.
— Йдеться не про грошові компенсації родичам загиблих, а про засудження злочину — це потрібно і Росії, й Україні, — вважає Володимир В’ятрович. — Натомість, Росія орієнтується на тоталітарне минуле, створює міф «Сталін як ефективний менеджер», придушує свободу слова, а влада передається з рук у руки. Також діє міф «якщо ми сьогодні визнаємо Голодомор, завтра доведеться розплачуватися з усією Україною».
На міжнародному рівні тема Голодомору дискутується значно рідше. Нині його визнали геноцидом 23 держави.
Експерти вважають, що світова спільнота недостатньо інформована. А називати Голодомор «українським Холокостом» заради співчуття сусідів — справа марна. За спостереженнями істориків, свого часу це викликало негативну реакцію, зокрема, з боку Ізраїлю, який домагався визнання Холокосту геноцидом Генеральною Асамблеєю ООН близько 60-ти років. Виходить, «мірятися» трагедіями — не менш цинічно, ніж їх замовчувати.
2 листопада 2011. Захід «Один день 33-го. Їжа Голодомору».
