Урок фізкультури чи фізичне безкультур’я?

Фізичні вправи були в основі освітніх програм усіх відомих людству прадавніх шкіл. Приміром, в Афінах 13—14-літні діти змагалися з бігу, стрибків, метання списа й диска, у рукопашному бої. Наступна вікова група вивчала філософію, літературу й займалася гімнастикою. На зорі капіталізму англійський педагог Джон Локк писав: «Здоров’я необхідне нам для професійної діяльності й щастя». Саме він приділяв величезне значення режиму, фізичній зарядці, загартуванню дитини...

У радянський час кожна загальноосвітня школа мала стадіон, де було футбольне поле, волейбольний майданчик, бігові доріжки, сектори для метання. А от спортивних залів не вистачало завжди.

Проте регулярно проводились першості різного рівня. І якщо яка-небудь школа двічі поспіль посідала на змаганнях останні місця або, що взагалі немислимо, не могла виставити команду, це розцінювалося як НП.

Чи травмувалися в ті роки діти на уроках? На жаль, були випадки, але вони сприймалися цілком природно, як неминучий «побічний ефект». Та й було їх не так багато, тому що школярі відрізнялися від нинішніх міцністю м’язів і кісток: харчувалися краще, більше споживали риби, займалися спортом: на пустирях, волейбольних, футбольних майданчиках невтомно ганяли м’яча чи шайбу, часом на шкоду навчанню, але на користь здоров’ю.

Зі створенням дитячо-юнацьких спортивних шкіл питома вага фізкультурної роботи в ЗОШ поступово перейшла до них. Інтерес до уроків у керівників освіти почав угасати.

Нині, вважаю, ситуація повністю вийшла з-під контролю.

Для проведення уроків історії чи математики на одного учня передбачено 0,2 кв. м. Для організації занять з фізкультури необхідні ігровий і гімнастичний зали з обладнанням, сектори для метання, бігові доріжки... Усе це потребує постійних витрат на видаткові матеріали.

Із запровадженням платної медицини в школах з’явилося те, чого не було раніше — травмобоязнь. У разі травми дитини батьки змушені йти на досить істотні «добровільні пожертвування» лікувальному закладу, роскошелюватися на дорогі ліки...

Дедалі частіше вони намагаються перекласти ці видатки на школу, справедливо вважаючи, що віддають туди здорову дитину й травму вона отримує «під чуйним керівництвом» учителя.

...Після того, як дві дівчинки під час виконання опорного стрибка зламали руку, а одна одержала травму шийних хребців при перекиді через голову, я повністю відмовився від гімнастичних вправ, замінивши їх легкою атлетикою та іграми. Це було грубим порушенням програми, але я пішов на це свідомо й анітрохи потім не жалкував.

...Пам’ятаю, під час чергової інспекції мене попросили показати спільний графік роботи медсестри й уроків фізкультури, на яких вона повинна перебувати з першої до останньої хвилини. Мої докази про те, що медпрацівник має півставки й тільки встигає робити щеплення, перевіряльник не почув. Довелося пообіцяти, що вже сьогодні графік буде складено... А що робити сьогоднішнім наставникам, якщо в школі взагалі немає слуги Гіппократа?

Чи не кожна третя спортивна травма — це результат дитячих пустощів: хтось підставив ніжку, хтось сусіда штовхнув чи вдарив м’ячем. Але це не хуліганство, за яке слід карати дитину й учителя.

Цілковита ілюзія, що всі перелічені проблеми властиві тільки ЗОШ. «Багаті теж плачуть!» Через брак залів і полів в елітних навчальних закладах такі самі уроки, як і у звичайній школі.

У чому ж вихід? Сьогодні освіта і спорт опинилися в складі одного міністерства. Слід скористатися цим шансом.

Фізкультуру треба проводити в позаурочний час. Спортивні зали мають працювати в суботу і неділю. При цьому безплатні секції учні відвідуватимуть ДОБРОВІЛЬНО, а тренер-педагог має право відмовити тому, хто заважає проводити заняття. На рівні міністра освіти слід прийняти рішення про введення обов’язкового незалежного зовнішнього тестування з фізичної культури для тих, хто прагне вчитися у вузах.

Для занять фізкультурою має з’явитися реальний стимул. Для всіх.

Крим.