У пошуках першого поселення черкесів

Сергій ПАВЛЕНКО.

19 жовтня 2011 417

В описі Канівського замку 1552 року записано місцевий переказ: «...Яко князь великий Литовский Гедемин (очевидно, йдеться про великого князя литовського Вітовта (1350—1430). — Авт.), завоевавши над морем Кафу и весь Перекоп и Черкасы Пятигорские, и приведши Черкасов часть з княгинею их, посадил их на Снепороде, а иншых на Днепре, где теперь Черкасы сидят». Ми спробували знайти літописне місто Сніпорід. Однак, з’ясувалося, що це не так просто.

Іменування в подальшому українців у ХVІ—ХVІІ століттях черкесами свідчить, що мігранти, асимілюючись з автохтонним населенням, відігравали значну роль у житті України. Як зазначає Н. Будаєв, зручне сідло, звичай брити голову, залишаючи на ній оселедець, носити особливий капелюх і кафтан, опалювати помешкання кізяками мають черкеське походження. Низка адигських слів прибульців — «хата» (помешкання), «тат» (батько), «нан» (ненька), джегун (джигун) — теж прижилася на новій території. Черкесів-найманців тодішні володарі Київщини використовували здебільшого для охорони прикордоння. Переселенці дали назву на Київщині селам Черкас, П’ятигорка Мала, містечку П’ятигорка. На Полтавщині черкеси, спочатку оселившись у Сніпороді, заснували Грунь, Бешти, П’ятигірці.

Допоможуть топоніми

Однак де ж нині розташовується легендарне місто Сніпорід, з якого почалася черкеська колонізація? На карті чомусь першою потрапила в око Сліпорід-Іванівка. Щось схоже! Тож експедицію розпочали з цього села. Може, з часом саме так почали називати населений пункт місцеві жителі? У Сліпороді-Іванівці якраз шуміло весілля, у візку везли «циган». Три дівчини, які йшли за ними, справді нагадували черкесок. А що з цього приводу кажуть старожили?

— Наше село так називають, бо було у нас джерело, яке заболочувало луг, — розповіла Валентина Семенівна Курочка. — Чула я від свого діда, що до нас із Польщі приїхала пані, якій те не сподобалося, бо худобі ніде було пастися. От вона привезла вовни і сказала наймитам забити його. Ось так він і став ніби сліпий... А ще тут близько жив якийсь Іван, то так і стали називати село Сліпорід-Іванівкою. Останніми роками наша річечка Сліпорід уже фактично пересохла. Самі хіба що очерети залишилися...

Простеживши по карті за руслом річки Сліпорід, був приємно вражений: кілометрів за 40 є ще невеличке село Сліпорід! Невже це саме те, що й треба? Але... знову чекала невдача. Сліпорідівський старожил Василь Іванович Крайсвітній пояснив: «До революції тут був хутір Навольський. А тоді вже його перейменували на Сліпорід. Ще недавно в селі було 66 хат. А тепер, може, в 10 живуть люди. Чоловік нас 17 залишилося».

Підказка з бібліотеки

Пошук літописного Сніпорода довелося продовжити в Києві, в Національній бібліотеці імені В. Вернадського. І тут справді нарешті розкрилася розгадка, де ж розташовано Сніпорід. Ознайомившись із моно-

графією «Давньоруські пам’ятки Поріччя Сули» курського археолога Юрія Моргунова, я зрозумів, що це місто було біля села Мацківці Лубенського району. Фактично ми були від нього за якихось 20 кілометрів і проїхали... Та невже побачення з ним залишити на потім? Ні! В дорогу!

...Село Мацківці розташоване в низині. З одного боку його підпирають високі круті пагорби, схожі на київські.

— Це тут на них був Сніпорід? — запитуємо в місцевих жителів.

— Та ні, розкопки проводили з другого боку села, по тій дорозі, що на Лубни, — відповіли.

Виїжджаємо із села. І ліворуч справді помічаємо узвишшя, схоже на курган. Перше враження було, що воно не таке й велике. Але коли почали наближатися і підніматися нагору, виявилося, що то був оптичний обман: насправді Сніпорід розташовувався на мисі, що на 42 метри піднявся над долинами Сули та Сліпорода. І досі збереглися контури валів, глибоких ровів (на знімку вгорі). Зверху добре видно всю округу на кільканадцять кілометрів! А ще ж були тут дерев’яні укріплення, вежі! Спробуй таку фортецю взяти приступом!

— Та й долина ще у ХІХ столітті була болотом, — зауважує керівник місцевого сільгосппідприємства Іван Клепач. Одне слово, тут стояла неприступна твердиня Х—ХІІІ століть.

Сільський голова Мацківців Микола Дзюба розповів, що в радянські часи планувалося створити на городищі музей під відкритим небом. Але змінилося керівництво області, і задум не реалізували. Зате в Мацківцях тепер є, крім залишків колишньої фортеці, ще одне пам’ятне місце: цілюще джерело. Прохолодна вода біжить з величезної гори-кручі, що нависла над селом. Цього року сільрада облаштувала місце витікання джерельця.

— За лікувальною водою приїжджають із Луцька, Вінниці, з інших районів Полтавської області, — каже Микола Антонович. — Жителі села теж запасаються нею. У кого народиться дитинка, беруть воду, підігрівають її і купають малят. Плануємо тут, біля витоку джерела, зробити озеро для купання.

На місці колишньої фортеці залишилося теж велике заглиблення від колодязя, з якого першопоселенці брали цілющу воду. Час замулив його, як і історію про те, чому в назві річки та міста різниця лише в одну літеру. Можливо, хтось все-таки розгадає і цю загадку.