Головною подією 1999 року, без перебільшення, стали вибори Президента. Від того, як і кого оберуть українці своїм керманичем, залежав шлях, яким країна мала піти у ХХІ століття. А боротьба за головне крісло країни обіцяла бути запеклою, адже на нього претендувало 15 кандидатів.

У чесні вибори вірив лише один із 25 громадян

Закон про вибори Президента був ухвалений на початку січня. Право висувати кандидата отримали як політичні партії й блоки, так і збори виборців. Для реєстрації потенційному кандидатові потрібно було зібрати щонайменше мільйон підписів електорату. У такий спосіб потужні партії убезпечили себе від нашестя безлічі охочих посісти головне крісло в країні та розпорошити голоси виборців. Однак Президент закон не підписав. Рішення керманича отримало діаметрально різні оцінки: від спроби захистити у такий спосіб конституційні інтереси, до — зробити закон під себе. Адже протистояння між главою держави та законодавчим органом продовжувало загострюватися. Верховна Рада закон доопрацювала. Вибори глави держави призначили на 31 жовтня.

25 березня 1999 року в автомобільній катастрофі  загинув народний депутат, голова Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл. Що це було: вбивство чи нещасний випадок, відповіді немає й досі. Знаний політик і патріот міг скласти конкуренцію будь-кому під час перегонів. Це наводить на думку, що автокатастрофа була не простою випадковістю. Серед потенційних переможців був і лідер опозиційної «Громади» Павло Лазаренко. Після V з’їзду партії, який відбувся у червні 1998 року, стало очевидно, що «Громада» за жодних обставин не відмовиться від своєї опозиційної діяльності, а її лідер на президентських виборах 1999 року буде чи не головним конкурентом Леоніда Кучми. Проте П. Лазаренко відмовився балотуватися, заявивши, що «діюча влада розробила цілу програму, аби не допустити його до участі у президентських виборах», застосовувала фальсифікації та гори компромату. Нагадаємо, 17 лютого 1999 року Верховна Рада позбавила екс-прем’єра депутатської недоторканності. П. Лазаренку інкримінували розкрадання й заволодіння державними коштами в особливо великому розмірі. 

Майже на фінішній прямій виборчої кампанії, на початку жовтня, було скоєно замах на кандидата в Президенти Наталію Вітренко. Сталося це у Кривому Розі. Невдовзі затримали й підозрюваних. Ними виявилися Володимир Іванченко та його товариш Андрій Самолов, які прибули з Ростовської області. Згодом з’ясувалося, що брат Володимира Іванченка Сергій був довіреною особою Олександра Мороза, що дало змогу декому зробити припущення про причетність останнього до вибуху. Тим більше, що між двома претендентами точилося давнє протистояння. Проте інші переконували: такий перебіг подій на руку чинному режиму.

Стартувала виборча кампанія у травні 1999 року. Майже одразу стало очевидним, що відбуваються порушення закону. Такі факти фіксували в різних регіонах країни. З наближенням дати виборів політична боротьба лише набирала обертів. Використовувалися різні методи впливу на електорат, у тому числі й незаконні. Виконавчі структури встановлювали тотальний контроль в інформаційній сфері. Перевага у висвітленні та пропаганді надавалася лише одному кандидатові — чинному Президентові. Про інших претендентів або не згадувалося, або йшлося у принизливому тоні. 

Навколо парламенту було штучно сформовано інформаційний вакуум —трансляція засідань не велася (Голова Верховної Ради та дехто з депутатів також балотувалися). Законодавчий орган нещадно критикувався з боку глави держави та його адміністрації. Президент наполягав на створенні парламентської більшості, інакше, мовляв, Верховна Рада взагалі не потрібна. Проте її формування не було передбачено Конституцією. У свою чергу Голова Верховної Ради Олександр Ткаченко наполягав на першочерговому внесенні змін до Основного Закону, а також наданні парламенту права брати участь у формуванні уряду. Тоді, вважав він, і буде сформовано більшість.

«Канівська четвірка»

24 серпня кандидати у Президенти Євген Марчук, Олександр Мороз, Олександр Ткаченко та Володимир Олійник підписали угоду про єдині дії у виборчій кампанії. Згодом обіцяли назвати й прізвище єдиного кандидата. Попередньо домовилися підтримувати кандидатуру Євгена Марчука. Проте напередодні виборів, 26 жовтня, «канівська четвірка» розпалася. Олександр Ткаченко та Володимир Олійник взагалі зняли свої кандидатури. Врешті, правий виявився перший Президент України Леонід Кравчук, який казав: в Україні політики ніколи не домовляються, вони тільки сваряться і розбігаються.

У другому турі, який мав відбутися 14 листопада 1999 року, боротьба велася між Леонідом Кучмою та Петром Симоненком. Шестеро кандидатів (загалом їх було 15) — О. Ткаченко, О. Мороз, Ю. Кармазін, В. Олійник, М. Габер і О. Базилюк закликали виборців підтримати у другому турі П. Симоненка і підписали спільну заяву та угоду. Сторони домовилися, що у разі перемоги комуніста представники їхніх партій посядуть найважливіші державні пости. Комуніст, у свою чергу, зобов’язався у разі перемоги внести на розгляд парламенту зміни до Конституції, які, зокрема, передбачали призначення прем’єра, віце-прем’єрів, Генпрокурора, голів СБУ та Податкової адміністрації, силових відомств лише за погодженням Верховної Ради.

Переміг Леонід Кучма, який набрав понад 50 відсотків голосів виборців.

Парламентська криза

Майже одразу після президентських виборів заговорили про можливість переобрання керівництва парламенту. Спочатку цей сценарій здавався малоймовірним. Принаймні Перший заступник глави парламенту Адам Мартинюк був переконаний: реалізують його лише тоді, коли буде бажання дестабілізувати і розпустити Верховну Раду. Вочевидь, таке бажання у глави держави було. Центральна виборча комісія зареєструвала ініціативну групу з проведення всеукраїнського референдуму. Президент мав намір винести на нього питання про недовіру нинішньому складу парламенту, створення двопалатного законодавчого органу, скасування депутатської недоторканності тощо. На думку Голови Верховної Ради О. Ткаченка, це рішення було незаконним. Оскільки закону про референдум в країні не було. Так само як і коштів на його проведення. Глава парламенту сподівався, що Верховний Суд призупинить реєстрацію ініціативної групи. Сподівання виявилися марними. Опитування призначили на 16 квітня 2000 року. За попередніми розрахунками ЦВК, цей масштабний захід мав обійтися країні у 48—49 млн. грн. (до речі, на президентську кампанію було витрачено понад 100 млн. грн. Водночас заборгованість у зарплаті, пенсіях, інших соціальних виплатах становила близько 10 млрд. грн.).

Ситуація довкола майбутнього референдуму викликала занепокоєння і в ПАРЄ. Венеціанська комісія (експертна установа Ради Європи) запропонувала визнати референдум неконституційним і таким, що не відповідає міжнародним демократичним стандартам. Конституційний Суд скасував лише два з шести запитань, винесених на референдум: щодо недовіри парламенту та винесення Основного Закону на всеукраїнський референдум. Таким чином загроза розпуску парламенту була усунута. Проте переважна більшість громадян підтримала право Президента достроково припиняти повноваження парламенту, якщо той протягом місяця не зможе сформувати свою більшість або затвердити проект бюджету протягом трьох місяців. Це спонукало депутатів до створення більшості. Її координатором став Леонід Кравчук. Шлях до збереження парламентаризму, вважали «більшовики», — конструктивна робота Верховної Ради, а вона неможлива без зміни її керівництва. Утім, перші спроби усунути голову та його першого заступника бодай на кілька днів (щоб внести зміни до Регламенту та змінити керівництво парламенту), результату не принесли.

Більшість обіцяла бій. Не останній,але рішучий

Він відбувся 20 січня 2000 року. Координаційна рада «більшовиків» провела засідання, на якому 245 депутатів підписали постанову про усунення Голови Верховної Ради та його Першого заступника від виконання своїх обов’язків на два дні. Наступне пленарне засідання більшість провела в Українському домі. Там правоцентристи внесли зміни до Регламенту. А також ухвалили постанову про відкликання з посад Голови Верховної Ради Олександра Ткаченка та його Першого заступника Адама Мартинюка. Згодом Головою Верховної Ради було обрано Івана Плюща, Першим заступником — Віктора Медведчука, заступником — Степана Гавриша. 

Весь цей час у парламенті тривали переговори між представниками більшості (вона нараховувала вже 267 голосів) та меншості. Адже політичне протистояння, так звана «оксамитова революція», могло ускладнити проходження у парламенті проекту державного бюджету, якого до цього часу не було.

Бездефіцитний та ідеологічно компромісний

Уперше більшість і меншість зустрілися в одному залі 8 лютого. Ліві фракції не реєструвалися. Однак сам факт, що депутати таки зібралися в одному залі, засвідчив: перший крок назустріч зроблено. Вже 15 лютого у сесійній залі зареєструвалося 350 обранців. Через два дні державний бюджет на 2000 рік, поданий урядом Віктора Ющенка, був ухвалений. Вперше за роки незалежності кошторис був бездефіцитний та ідеологічно компромісний.

На посаду Прем’єр-міністра Віктор Ющенко був призначений 22 грудня 1999 року. Спадок йому дістався нелегкий. Українська економіка переживала жорстку соціально-економічну кризу. Кількість безробітних на кінець 1999 року сягнула вже трьох мільйонів чоловік. Протестуючи проти затримки заробітної плати, гірники чинили самоспалення. Не краща ситуація була і в сільському господарстві. Економіку руйнували й бартерні форми розрахунків. Щоб вивести країну з кризи, потрібні були кардинальні зміни. На посаду прем’єра екс-голова Нацбанку прийшов не з порожніми руками, а маючи чіткий план дій. Насамперед — знищення бартеру та залікових схем (подекуди їхня рентабельність сягала понад 200 відсотків). Найбільш дієвою стала постанова уряду від 5 травня 2000 року, яка, по суті, заборонила негрошові форми сплати підприємствами за отриману електроенергію. Такі заходи відразу почали давати віддачу. За рік в економіку за поставлену виробниками промислову продукцію надійшло понад 35 відсотків грошей. Одночасно уряд спромігся погасити понад 1,6 млрд. гривень боргу з виплати зарплат.

Утім, Президент діяльністю уряду, зокрема в паливно-енергетичному комплексі, був незадоволений (віце-прем’єром із питань ПЕК була Юлія Тимошенко). І запропонував розглянути доцільність існування такої посади взагалі. Проте прем’єр вважав, що робота Тимошенко була позитивно результативна, і не збирався ліквідовувати цю посаду. Як аргумент він навів цифри доходів атомної енергетики, які з початку роботи його Кабінету збільшилися з 13 млн. грн. у січні до 260 млн. грн. у березні. Варто зауважити, що регулярні відключення електроенергії, з так званою метою економії, припинилися лише з приходом цього уряду.

Звісно, не оминули реформи й ключову галузь економіки країни — аграрне виробництво. Першу спробу запровадити зміни Президент зробив у 1994 році. Проте результату вони не принесли. Станом на 1999 рік понад 85% колгоспів, що збереглися, були збитковими. Це змусило керманича рішуче взятися за реформування. У грудні 1999 р. Президент видає  указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки». Відповідно до нього, протягом грудня 1999-го — квітня 2000 р. на засадах приватної власності було проведено реформування всіх колективних сільськогосподарських підприємств. За офіційними даними, станом на 25 лютого 2000 року було реформовано 7209 господарств. Натомість з’явилося 1894 виробничі кооперативи, 1674 приватні підприємства з орендними відносинами, 3079 господарських товариств і 457 фермерських господарств. На жаль, прийнята в усьому світі система, яка створює перспективи виходу з кризи на селі і держави в цілому, в українських реаліях перетворилася на майже цілковиту деградацію галузі.