1.
У передсвітанковій імлі моторошно здиблюється од гуркоту земля і осипається з брустверів пісок. Хитаються й тремтять стіни траншей від ревища і залпів незчисленних гармат на Магнушевському плацдармі. А із-за Вісли накочується ще могутніша канонада тяжкої артилерії РГК. Небо й Земля, здається, зрушуються зі своїх орбіт, перемішуються і здиблюються моторошним Апокаліпсисом, якому немає ні кінця, ні впину!
Йде артпідготовка перед тяжким проривом трьох ліній німецької оборони. Все гуркоче, вибухає й стріляє, що призначено, привезено й націлено на позиції, добряче укріплені за літо й осінь фашистськими військами на нашу погибель і на те, щоб вистояти перед нашим наступом.
Накочуючись ззаду, від артилерійських батарей, нас накривають хмари порохового й тротилового диму, змішуючись з туманами над Радомкою, застять простір густою мрякою і густою пеленою. І ми орієнтуємося, переносячи вогонь своїх 82-міліметрових мінометів для безпосередньої вогневої підтримки наступаючої піхоти, лише по «віялу», позначеному заздалегідь пристріляними біленькими кілочками, що світять нам і в темряві, і в диму, позначаючи певні цілі. Шинелі поскидаємо — жарко і парко навіть у січневий мороз. І знай — посилаємо міну за міною з усіх шести мінометів, ледве чуємо їхні постріли в пекельному клекоті артпідготовки. Пильнуй тільки не посадити міну на міну, бо тоді вибухне й розлетиться в друзки вся батарея! І всі ми загинемо — всі до одного!
Тому я сам посилаю міни у ствол, прислухаючись до пострілів. Вася Акимов і Володя Блинников подають мені міни з ящиків і встигають кричати обоє в унісон: «Постріл! Постріл! Постріл!». Щоб я впевнено підтримував безперервний вогонь за якимсь диявольським ритмом, якого набирає артпідготовка сама собою, без ніякої команди. Але — швидше, швидше, швидше! Щоб фашисти й дух спустили. І вистрілити у нашу наступаючу піхоту не змогли.
А попереду, над ворожими траншеями, все клекотить в суцільній стіні розривів та вибухів! І туди страшно дивитися. А ще страшніше уявляти, що там коїться від нашої артпідготовки.
А потім, після команди «Вперед!», переданої з вуст в уста, від командира до бійця, вискакуєш на бруствер з автоматом ППШ на грудях, із стволом, лафетом чи плитою на плечі і біжиш щодуху нейтральною смугою, на яку не можна було й ступити кілька місяців підряд, доки стояли за Віслою в обороні. Біжиш і несамовито, не тямлячи себе, кричиш «Ура-а-а!» до хрипоти. Не чуєш ніг і землі під собою, летиш над травами, припорошеними снігом, іноді спотикаєшся об замерзлі, розсипчасті трупи загиблих у літньо-осінніх боях. І не знаєш: наші лежать тут чи фашисти, яких немилосердно гнав на наші кулемети й міномети командуючий групою армій «Вісла» Гіммлер по дванадцять разів за день! Ми відбивали ці контратаки засмаглих до чорноти есесівців легіону «Туркестан», Іспанської «Голубої» дивізії СС, норвезьких квіслінгівців та хорватських усташів. Усі вони йшли на нас в шортах, із засуканими рукавами коричневих літніх сорочок, в повен зріст, строчачи з автоматів навмання.
А ми відбивали їхні нескінченні контратаки прицільним кулеметним і мінометним вогнем. Іноді, як вони підходили близько, рубали їх короткими чергами з особистої зброї: карабінів і ППШ. І кожного разу, відбивши чергову контратаку, зітхаєш з полегшенням: «Пронесло». А тривога не вгамовувалась: чи полізуть ще раз? Чи вистачить у нас патронів та боєприпасів на наступні контратаки?
2.
Але зараз, коли біжиш в атаку на їхні траншеї, всі літні бої за плацдарм здаються далекими й нереальними. Наче це було зовсім в іншому світі. І юне твоє серце трепетно й легко б’ється в унісон з бігом твоїх товаришів, бойових друзів і командирів. І ти ніколи вже не відчуєш такої єдності з ними, як у цьому прориві німецької оборони, і такого злиття доль і характерів перед лицем видимої загрози і смерті. «Не відставай!» — кричить Блинников невідомо кому — може, й самому собі, — і мінометна плита ніби прикипіла до його спини і злилася з ним назавжди.
Хтось упаде, як підкошений. А хтось перестрибне через убитого товариша і не оглянеться — всі охоплені однією волею й однією долею: добігти до першої лінії траншей ворожої оборони, увірватися в них чи загинути! І тоді вже мертві страму не матимуть....
І ти біжиш... Не біжиш, а летиш над цією привісленською травяною рівниною, припорошеною снігами. І бойові друзі твої біжать ліворуч і праворуч від тебе. Неба ніби й немає над нами! А є Воля, незламна Воля когось далекого, Великого й Чесного, хто шле нас в оцю атаку в ім’я Перемоги, яка ніколи, нікому й ніде не буває легкою й безпечною.
Біжимо, строчачи на бігу з автоматів, щоб добігти до першої лінії оборони противника й захопити її під прикриттям артилерійського вогню. Або впасти на мерзлу землю, брязнувшись об неї вже мертвим тілом, і не підвестися більш ніколи.
Але в атаці ніхто й не думає про це. Невідома сила несе всіх нас над землею, ніби ми й не торкаємося її — все вперед і вперед! Якомога скоріше захопити траншеї. І безперервне «УРА!» з розірваних криком ротів, і короткі команди, пересипані міцними й солоними словами. А попереду — ще одна смуга ворожої оборони — ти перескакуєш разом з усіма через неї і мчиш далі, щоб обов’язково осідлати якесь шосе, зайняти село чи містечко, чи якусь висоту, виконуючи поставлене заздалегідь «завдання наступне».
І тільки аж тут вперше оглянешся назад і побачиш рівнину, яку в думках і прагненнях тисячі разів перебігав подумки, стоячи в тривалій обороні, і сотні разів гинув на ній в мислях своїх, заспокоюючи самого себе: « Ні! Не мене! Не мене уб’ють! Уцілію на зло ворогам! На зло фашистам!»
А всі навколо тебе чужі, з інших батальйонів, і разом з тим — найрідніші з усіх рідних! Обійми, поцілунки, вигуки: « Наша взяла! Смерть фашистським завойовникам!»
А чужа артилерія десь здалеку б’є вже прицільно, і офіцери плачуть, як діти, не криючись, зробивши своє найтяжче в світі діло і тільки тепер згадавши втрачених друзів, з якими пройшли всю війну — від Києва, Москви, Севастополя чи Сталінграда.
А хазяйновиті старшини вже тут, під синюватий зимовий вечір, несподіваний і жаданий. Хоч і не віриться, що день так швидко, так блискавично минув. Старшини гасають чужими акуратними брустверами під вогнем - вже підоспіли з боєприпасами і задимленими похідними кухнями, і кричать збуджено, мов на пожежу: «Де тут третій батальйон?», «Де сьома рота?».
3.
Але ж... Кому тепер розповіси про це? Як і рідному батькові не спромігся розповісти, доки він був ще живий. Хто тебе слухатиме? Хто, може, і схоче уявити тепер усе так яскраво, як воно й досі живе у твоєму серці й пам’яті?
І пригадується останній, передсмертний фільм прекрасного актора театру імені Лесі Українки Олега Борисова, коли він серед хамуватих дворових циніків, що кричать йому: «Діду! Нащо начепив на себе оті цяцьки на піджак?» — сідає, бере в одного з них гітару і хрипкуватим, слабим, але задушевним голосом співає:
«А на том берегу-у-у, а на том берегу-у-у,
А на том берегу,
 где мы были...» — а сам плаче.
— Який берег, діду? — питають зацікавлені хлопчаки, дослухавши сумну пісню.
— Немає різниці, — відповідає Олег Борисов, витираючи сльози, — Дніпро, Даугава, Вісла чи Одер? Головне — там поліг увесь наш полк.
Він підводиться, щоб іти далі. Але хлопці не беруть у нього гітару:
— Ще раз заграйте і заспівайте нам. Бо ми таких пісень і не чули.
«А на том берегу-у-у, а на том берегу-у-у,
А на том берегу,
где мы были-и-и..».
Я й зараз чую той голос. І — не можу стримати припізнілих сліз...
4.
Тільки тепер, всівшись нарешті на якийсь засніжений надгробок Гловачувського кладовища і не чуючи від утоми ніг під собою, згадаєш, як виринали з клубів диму, під гуркіт артилерійського вогню, з туману якісь примари з головами, обкутаними бинтами, крізь які просочується темно-червона кров; з руками, теж забинтованими наспіх. І з них капає кров з перев’язки, лишаючи в снігу помітний кривавий слід. А той шкандибає, спираючись на короткоствольний карабін, бо нога в коліні теж перебинтована поверх штанів. А інший обома руками переставляє нашвидкуруч обчухрану молоденьку сосонку, перш ніж переступити з ноги на ногу, бо поранений в обидві. І всі вони здаються якимись чужими чи подаленілими, бо випали із загального наступу і йдуть йому назустріч, ніби наперекір!
Але чом же світяться радістю їхні обличчя і сяють очі? Радіють, що поранені, а не вбиті в цьому бою? В атаці на німецькі траншеї?
— Гей, словяни! — гукає один з них, шкандибаючи, — не кваптеся! Фашистську оборону прорвано! Підтримувати вогнем ваших «самоварів» нікого!
І я пізнаю в цьому тяжко пораненому капітана Яковлєва. Він дуже змінився. Схуд, спав з лиця й потемнів, ніби його присипанб сажею. «Це, мабуть, від втрати крові», — думаю собі. А очі веселі, на губах — усміх, в роті сигарета — йде ніби на прогулянці, і радіє, що вцілів?
5.
— Товаришу капітане! — кричу йому. — Це — я, сержант! Пам’ятаєте, як ми влітку брали з Хуратовим у полон збитого німецького аса!
Капітан Яковлєв зупиняється, придивляється і не пізнає.
— Невже це ти, Сашо? — радіє ще дужче. А потім гукає Акимову й Блинникову: — Бійці! Ану заберіть у свого командира мінометний ствол! Йому ж за статутом не положено таскати замість вас! — і вже тихше, до мене: — Проведи хоч трохи, бо важко мені пересуватися. Бачиш: вже втретє поранено не лише в ноги осколками міни, а й у ту саму руку, з якої ти вихвачував сигарету, коли я, бувало, здрімну на НП. Бо нерв там перебито, і я не чую, як пече непогашена сигарета.
Беру його під ту саму поранену руку, але він тепер не може нею спиратися на оту молоденьку сосонку. Вивільняє руку і раптом цілує мене. А потім, ніби засоромившись, опускає погляд, дивиться на свої перебинтовані ноги й каже мені:
— Іди, Сашо, командуй своїми хлопцями. Якось дошкандибаю й сам. Хіба мені, морському піхотинцеві, вперше бути пораненим? На Одері дожену вас після госпіталю. А бійців своїх веди ліворуч від отієї церкви на кладовище — там Сухов на вас чекає. Турбується, мабуть, що тебе, командира першої обслуги, й досі немає. До зустрічі на Одері! — гукає мені вслід.
А мені так шкода його залишати! Скільки ж його поранено й прооперовано?! І я не можу нічим йому допомогти. Покидаю самого на цій голій засніженій рівнині під синюватий зимовий вечір, наче на розпутті...
Кладовище знаходжу на самій західній околиці Гловачува. Повз нього пролягає автострада на Лодзь, біла-біла під незайманим снігом. І на її тлі виразно чорніють мармурові чи лабрадоритові пам’ятники й надгробки над могилами невідомих мені людей. Тут, мабуть, розташувався весь наш третій батальйон. Бо й високого капітана Ценних пізнаю, і щупленького Абрамова.
«Де ж тепер його баян?» — мимоволі думається само собою, дивно й недоречно.
Усі мені по-фронтовому ласкаво подають руку, всі вітають з проривом німецької оборони, ніби радіють, що я з’явився, цілий і неушкоджений.
А зимові сутінки не густішають, а синішають невідомо від чого. І на душі в мене якась дивна полегкість. І навіть здивування: невже й справді подолано три лінії укріпленої оборони противника? На яку ціле літо й осінь ми поглядали з пересторогою і тривогою.
І хочеться всіх обняти, як обнімав мене поранений Яковлєв. І сказати, як я всіх їх люблю!

Олександр СИЗОНЕНКО.
Конча-Озерна,
21 квітня 2011 року.
  далІ БУДЕ...