Зигзаги минулого

Але спочатку зробимо поворот до відомих, досі дуже болючих, навіть трагічних для закарпатців подій осені 1938 року.

Наприкінці вересня Чехословацьку Республіку, до складу якої тоді входила й Підкарпатська Русь, прем’єри Англії Чемберлен і Франції Даладьє, дуче Італії Муссоліні й фюрер Німеччини Гітлер змусили підписати Мюнхенську угоду й піти на територіальні поступки. Уже 2 листопада Віденський арбітраж так «поділив» Чехословаччину: Судетська область — Німеччині, Тешинська — Польщі, південна Словаччина і низинне Закарпаття зі 180 тисячами населення й містами Ужгород, Мукачеве, Берегове та прилеглими селами — Угорщині. Поспішно, до 10 листопада, столицю краю змушені були перенести до Хуста. Там у середині березня 1939-го сойм проголосив незалежну Карпатську Україну. Одразу угорський режим Горті окупував її. Протягом трьох-чотирьох діб січових стрільців (то були переважно галичани), гімназистів, симпатиків, патріотів-інтелігентів негайно було заарештовано. Багатьох розстріляно, замордовано у концтабарах і тюрмах.

Окупаційна угорська влада й військова контрозвідка виявляли і нещадно карали всіх, хто мав стосунок до створення Карпатської України. 

І тут раптом — порозуміння між УПА й окупантами-угорцями... Здавалося б, цього не могло бути ніколи. Але...

Рік тому друзі-журналісти з Угорщини розповіли несподівану історію: в роки Другої світової війни на одній із ділянок німецько-радянського фронту дійшло до незвичного співробітництва між підрозділами угорської окупаційної армії та вояками Української повстанської армії (УПА).

Про ті незвичні зв’язки угорські журналісти дізналися з архівних матеріалів. У тім числі й українських.

«Краще нехай мене Сталін повісить, аніж Гітлер розстріляє», — так начебто висловився начальник Генштабу угорської армії Ференц Сомботгеї на таємній нараді, яку проводив у листопаді 1943 року в Будапешті за присутності делегації УПА, — у відповідь на запитання українців, чи можливо, щоб керівництво угорської армії, яка воює в Україні, розірвало відносини з фашистською Німеччиною? Як згадував один із українських учасників тієї наради Іван Гриньох, це прозвучало з уст угорського генерала саме так. Гриньох згадує, як спантеличило угорських учасників наради це запитання, поставлене так відверто. У залі, де проводилася зустріч, пише він, настала мертва тиша. Всі погляди зосередилися на постаті генерала Сомботгеї...

Документи свідчать, що у листопаді 1943 року в Будапештській нараді угорський уряд офіційно участі не брав. Там був лише радник міністерства закордонних справ, і то як спостерігач. Проте Івана Гриньоха, керівника делегації УПА, в угорській столиці інформували, що зустріч проходить з дозволу регента Міклоша Горті (фактичного керівника держави). Але про всяк випадок посланці УПА, що воювали на два фронти — проти Гітлера і проти Сталіна — прибули тоді до Будапешта угорським військовим літаком, будучи переодягненими в угорську форму — щоб німецька контррозвідка нічого не запідозрила.

Врешті, після перемовин була підписана угода про взаємний ненапад, яка мала загальний характер. Ще домовилися, що угорське військове керівництво на місцях передасть воякам УПА зброю так, щоб про цю акцію не дізналися німці: через зв’язкових угорські військові повідомлять українців, з якого складського приміщення вони зможуть «розбійницьким шляхом викрасти» зброю та військове спорядження. Угорське командування погодилося й на те, щоб на певний час надіслати до деяких підрозділів УПА своїх військових спеціалістів, офіцерів-консультантів для проведення навчання з тактики бою. Прибуття угорських офіцерів імітувалося як їх викрадення або дезертирство. По закінченні навчання угорські радники мусили «вдало втекти з полону УПА».

Про це пише в угорському тижневику «HVG» («Hetі vіlaggazdasag») — «Світова економіка за тиждень» — український історик Олександр Пагіря, який вивчає україно-угорські відносини у роки Другої світової війни. Розроблена ця тематика і угорськими дослідниками. Приміром, Іштваном Равасом у книзі «1939—1945», що побачила світ у 2005 році. Правда, тоді як в Україні з’являються все нові документи цієї тематики, що свого часу багато перекладалися для потреб КДБ, в угорських архівах їх не густо. Частково це сталося тому, кажуть угорські фахівці, що коли навесні 1944 року (після окупації Угорщини фашистською Німеччиною) генерала Ференца Сомботгеї на прохання німецького командування звільнили з посади керівника генштабу угорської армії, то Сомботгеї знищив численні документи. Серед них і ті, що стосувалися усіх переговорів з керівництвом делегації УПА. Після Другої світової війни Сомботгеї був страчений. У 1994 році в Угорщині його реабілітували.

А документи про зв’язки угорських військовиків з УПА знаходять і зараз. Угорський історик Іштван Равас пише, що «делегацію УПА на Будапештській зустрічі з угорської сторони постійно супроводжував підполковник угорської армії Андраш Мартон». Він був і на переговорах у Львові, де делегацію українців очолював один з очільників УПА Дмитро Клячківський. Равас пише, що у Львові письмової угоди між угорцями та УПА укладено не було, однак, як свідчать архівні документи, з кінця 1943 року угорські окупаційні війська, наскільки можливо, ухилялися від операцій, які німці проводили проти повстанців, а насправді переважно проти мирного українського населення. Своєю чергою УПА не раз допомагала угорській армії отримати необхідну провізію. Більше того, у січні 1944 року в районі Рівного відбулася навіть спільна військова операція. Навзамін отриманої стрілецької зброї та набоїв до неї бійці УПА допомогли угорському підрозділу, що потрапив у кільце радянських військ, вибратися з нього і повернутися до своїх.

У торішньому січневому номері згадуваного тижневика «HVG» угорський журналіст Андраш Швейтцер веде мову і про те, що використавши деморалізацію у стані угорських військ, що настала після їхньої поразки на Дону, «УПА розпочала бомбардувати підрозділи генерала Сомботгеї листівками», спонукаючи угорських вояків до втечі, закликаючи їх дезертирувати. Ця агітація УПА була досить успішною: багато закарпатських русинів, що після окупації Карпатської України були примусово призвані уже як піддані Угорської корони до військових формувань й відправлені на фронт, — прибували до УПА, захопивши з собою табельну зброю, майно та амуніцію. Документи підтверджують, що мали місце випадки, коли русини приходили не лише зі своєю зброєю, а й приводили своїх товаришів по службі. Усе добуте майно вони передавали підрозділам УПА, а взамін упівці відпускали їх на всі чотири сторони.

Було й так, що окремі підрозділи УПА укладали з угорськими військовиками регіональні, місцевого значення угоди про ненапад, що полегшувало становище одночасно і угорських окупаційних військ, бо радянські партизанські загони завдавали їм чимало клопоту.

19 березня 1944 року Німеччина окупувала Угорщину. Це різко позначилося на зв’язках угорців та УПА. На Україну спішно відправлена І угорська армія. Генерала Сомботгеї зміщено і замінено іншою особою. Нове армійське керівництво вважало УПА своїм ворогом, угорські військові знову почали грабувати українське населення.

Швидке просування Червоної Армії поступово відновило військову співпрацю УПА та угорської окупаційної армії. В угорському військово-історичному архіві збереглися спогади Лайоша Гідвийгі, лейтенанта, котрий пише, що влітку 1944 року староста села Рафайлівка Рівненської області вів переговори від імені військовиків УПА, що тут розквартировані, з генерал-майором угорської армії Яношем Марковці. Досягнуто домовленості про ненапад. Бійці УПА за те, що отримали багато угорської стрілецької зброї та набоїв до неї, визволили цілий підрозділ угорських солдатів, який напередодні був оточений і потрапив у радянський полон.

Ужгород.