115 літ від дня народження видатної патріотки, державного та громадського діяча, письменниці, історика, перекладача Надії Суровцової.
Надія Суровцова народилася 1896 року в Києві. Коли їй виповнилося сім років, батьки переїхали до Умані. Донька українського адвоката та вчительки вродилася талановитою. У сім’ї панував культ Тараса Шевченка і всього українського. Закінчивши із золотою медаллю гімназію, 16-річна дівчина стає слухачкою Вищих Бестужевських жіночих курсів у Петербурзі. Після Лютневої революції 1917 року Надія повернулася, щоб служити Україні. Дівчина, котра володіла кількома іноземними мовами, починає працювати в Центральній Раді, в секретаріаті Грушевського. За часів Гетьманату керувала відділом міністерства закордонних справ. У грудні 1918 року з делегацією УНР вирушила на Версальську мирну конференцію. Повернутися в Україну не довелося — тут до влади прийшли більшовики. Залишилася у Відні на сім років. Закінчила філософський факультет Віденського університету, захистила дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності». Надію запрошують читати лекції до Віденської аграрної академії. Вона стає активісткою Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, відвідує конгреси у США та Європі, розгортає широку перекладацьку діяльність.
Усе це обірвала зустріч з Юрієм Коцюбинським. Він очолював тоді радянське представництво у Відні й переконав Надію повернутися в Україну. Сталося це навесні 1925 року. Сповнена радісних сподівань, Суровцова поринула у нове життя в Харкові, тогочасній українській столиці. Вона працює в Комісаріаті закордонних справ, багато перекладає, пише есеї, публіцистику. Але 1927 року Суровцову заарештовують. Слідчі НКВС не приховували, що причина ув’язнення — відмова Надії стати секретним агентом і доносити на Коцюбинського. П’ять літ провела молода жінка в «одиночці». Потім — заслання до Архангельська і знову арешт. Цього разу — Колима. Там Надія не тільки вижила, а й залишилася мислячою людиною, доброзичливою і життєлюбною.
Її мужності вистачило майже на три десятиліття неволі. Тільки у 1957 році стараннями її давніх друзів Павла Тичини, Остапа Вишні, Миколи Бажана Надії Віталіївні повідомляють про повну реабілітацію і дозволяють повернутися в Україну. Опинилася за колючим дротом у 32 роки, а повернулася, коли виповнився 61 рік...
Відтоді жила в Умані, в батьківському домі, що став місцем зустрічі колишніх політв’язнів та молодих інакодумців. Тут бували Солженіцин, Михайлина Коцюбинська, Іван та Надія Світличні, Леонід Плющ, Лариса Скорик та багато інших.
Найбільше в останні роки свого життя працювала над «Спогадами». Видрукувати їх вдалося лише через 11 років після її смерті. Померла 13 квітня 1985 року. Похована в Умані.
У 1996 році на будинку, де вона мешкала, встановлено пам’ятну дошку. П’ять років тому там відкрито меморіальний музей-квартиру.
Черкаська область.
