Безсмертя Петра Конашевича-Сагайдачного

Передусім він постає перед нами відважним полководцем та неперевершеним тактиком, генієм військової думки того часу. На Запоріжжі, в цій «школі життя», Сагайдачний швидко здобуває високий авторитет: стає обозним та керує всією артилерією Січі, згодом очолює січове товариство — стає кошовим отаманом, а потім гетьманом Війська Запорозького.

Розташована на межі християнського і мусульманського світів Січ стала природним заслоном проти татарських і турецьких набігів. А Сагайдачний почав не лише захищатися, а й організовувати походи на Крим і Туреччину. Він реформує козацьке військо, на базі окремих загонів організовує регулярне військо із суворою дисципліною, розробляє стратегію та тактику антитурецької боротьби. Морські походи під проводом Сагайдачного, коли козацькі чайки з’являлися раптово під Стамбулом та «скурювали мушкетним димом столицю турецького султана», як писав сучасник, викликали тут справжній жах.

І що найважливіше, козацький десант звільняв православних полонених з тяжкої неволі. Успішні морські походи 1616—1618 років на чолі із Сагайдачним стали взірцем військового мистецтва та підвищили впевненість козаків у своїх силах. Продумана тактика і стратегія вкупі із майже міфічною хоробрістю та відчайдушністю робила їх непереможними. Турецький хроніст Мустафа Наїма, описуючи битву запорожців на чайках із турецьким флотом, стверджував: що «на всій землі немає людей сміливіших, котрі б менше дбали про своє життя, менше за все боялися смерті».

Із середини першого десятиріччя XVІІ століття Сагайдачний керував майже всіма значними походами — сухопутними і морськими, що досягли тоді особливої сили та масштабів. Із запорозької січової гавані виходило іноді понад 300 «чайок» — до 20 тисяч козаків. Добою героїчних походів назвали історики ці морські козацькі експедиції, керовані Петром Сагайдачним.

Італійський мандрівник П’єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 року: «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли і не сплюндрували. Принаймні вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, як докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати».

На Січі незвичайна пасіонарність українського народу знайшла віддушину та, не в останню чергу завдяки Петру Сагайдачному, відповідну своєму часові організацію. Видатний історик запорозького козацтва Д. Яворницький зазначав: «Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич-Сагайдачний».

Не менш успішним, ніж на морі, був Сагайдачний у сухопутних кампаніях. Апофеозом козацької звитяги стала Хотинська війна 1621 року, коли козакам безупинно доводилося витримувати атаки в багато разів переважаючої турецької армії, відчайдушно контратакуючи. Сагайдачний безпосередньо брав участь у бойових діях, незважаючи на поранення напередодні отруйною татарською стрілою. Без перебільшення, перемога під Хотином врятувала Польщу та Україну від турецького поневолення, а Сагайдачний відіграв у цьому головну роль. Вірменський хроніст Авксент писав з цього приводу: «Якби не козаки, польське військо було б розбито за 3—4 дні. Перемогу здобуто лише завдяки Богові й запорозьким козакам». Сам перебіг кампанії 1621 року засвідчив, що козацьке військо, яке налічувало 40 тисяч осіб і становило половину війська Речі Посполитої, фактично було самодостатньою силою, здатною вирішувати будь-які військові завдання.

Сагайдачний-полководець здобував перемоги нестандартними на той час рішеннями. Сутність його оборони була у використанні тактики наступальності, раптовості, нічного бою й превентивності атак, до речі, випробуваної в багатьох успішних морських походах.

Сагайдачний запровадив у війську багато нововведень, зокрема, легку й маневрену артилерію та добре озброєну і навчену піхоту. Не слід забувати, що саме Петро Сагайдачний чи не перший у військовій тактиці активно застосовував проти супротивника засадні та зустрічні бої, коли нечисленні загони добре вишколених козаків нападали на маршеві колони супротивника, переважаючого у десятки разів і вносили безлад і паніку в його лави. Загалом військова стратегія і тактика Сагайдачного була розрахована на ведення бойових дій в умовах чисельної переваги супротивника, причому вирішальний удар завжди завдавався миттєво і в найслабкіше місце. Не можна не відзначити й високу мобільність козацького війська, яке не раз зупиняло наступ турецько-татарських військ результативними ударами по їхніх тилових комунікаціях. Динамічна і гнучка тактика бою козацького війська, на противагу позиційній, неповороткій тактиці польського війська, була вирішальним чинником у цій блискучій перемозі, яка принесла козакам європейську славу.

Сагайдачний був непересічним політиком і дипломатом, який дивився на роки вперед та вибудовував довгострокові дипломатичні комбінації. Він наполегливо й неухильно проводив свою політичну лінію, дотримуючись чіткої позиції щодо польського короля, магнатів та шляхти.

«Політик великий і справний», як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Річчю Посполитою, а використовував дипломатію для утвердження і проведення своєї лінії.

Сагайдачний боровся за розширення козацького реєстру та в інший спосіб намагався легалізувати й офіційно визнати козацьку військову та політичну організацію, розширити козацькі права, вивести польські війська з України, встановити релігійне рівноправ’я та визнати вищу православну ієрархію. Він розумів, що кожен, навіть невеликий, поступ у цьому ділі сприятиме посиленню позицій козаків в обороні прав українського народу та православ’я.

Уперше за Сагайдачного козацтво формує свою політичну програму, в якій виходить за вузько станові інтереси. Утворюється спілка козацтва, міщанства й духовенства, активно формується національна українська спільнота з її чітко вираженими географічними кордонами. У цьому Сагайдачному також належить визначальна роль, адже саме він знову залучив Київ в орбіту майбутньої нової Української козацької держави. При ньому Київ знову стає політичним осередком нової України.

Не в останню чергу завдяки його діяльності в тогочасній суспільній свідомості утверджується бачення козацтва як символу слави свого народу, «щита» християнського світу проти невірних, що урівнювало українців з іншими народами, утверджувало «чуття власної сили, гідності, унікальності та надійності свого історичного фундаменту». У середовищі козацької спільноти завершується формування погляду на себе як на «політичний народ», рівноправний зі шляхтою, котрий виступає легітимізованим виразником і захисником прав та свобод «нашої руської нації». На зміну старій княжій аристократії утверджується нова провідна суспільна еліта — козацька старшина на чолі з Петром Сагайдачним. Поняття «руський народ» набуває «термінологічної конкретності», позначаючи мешканців територій, історично пов’язаних із Київським та Галицько-Волинським князівствами княжої доби. Формується погляд на нього як на самодостатню політичну спільноту, чиє існування санкціонується Божим промислом у неперервній тяглості віри і Церкви. При цьому козацтво починає визнаватися нарівні із шляхтою невід’ємною складовою ланцюга тяглості й легітимації народу. Утверджується концепція руського народу як третього (рівноправного з польським і литовським) народу Речі Посполитої. «Народ наш руський до польського народу прилучився як рівний до рівного, як вільний до вільного», — зазначалось у проханні православної шляхти до сейму 1623 року.

Сагайдачний надав козацькому руху інтелектуальної глибини, міцно пов’язавши його із захистом православ’я, яке після Брестської Унії 1596 року було оголошено поза законом. Селянство, міщани, козаки, значна частина православного духовенства та української шляхти виступили проти унії.

Одразу після Брестського собору 1596 року Петро Сагайдачний зайняв позицію неприйняття унії. З усім двадцятитисячним Військом Запорозьким він вступив до Київського (Богоявленського) братства — важливого культурного центру України, яке виступало проти Унії. Маніфестаційний вступ усього війська до братства, яким запорожці продемонстрували солідарність із його програмою, а також те, що беруть його під свій захист, був виявом величезної політичної ваги, який сприяв популярності організації в широких народних масах, високо підніс авторитет братства, а водночас оберігав його від репресій.

Варто згадати ще один акт, а саме висвячення під захистом козацької шаблі православним Київським митрополитом Іова Борецького та єпископів, що відбулося за ініціативи Петра Сагайдачного й означало, без перебільшення, порятунок православної церкви та її вірних від духовного та морального занепаду. Сагайдачний чудово усвідомлював важливість опертя козацької шаблі на ідею та віру. Він зробив безпрецедентний для свого часу історичний крок — поставив зброю на охорону культури. Таке поєднання зробило із козацької військової сили справді політичну потугу та могутній притягальний центр для українського населення.

Сагайдачний навчався в Острозькій школі — центрі тогочасної української вченості інтелектуального й духовного життя. Цей навчальний заклад був визнаним в Україні культурним та освітнім центром, де молодим людям прищеплювалося розуміння значущості духовних цінностей свого народу. Тож Сагайдачний змолоду перебував в атмосфері напруженого інтелектуального й духовного життя, де панували передові ідеї доби. Згодом він потрапляє до Львівської братської школи, де зустрічається з Іовом Борецьким, з яким підтримував зв’язки до кінця життя. Дружба з Борецьким переросла в політичний союз, який відіграв вагому роль в українському релігійному і політичному житті.

В будь-якому разі та духовна атмо- сфера, яка оточувала Петра Конашевича в острозький період його життя, остаточно сформувала його особистість. Адже відомо, що гетьман відзначався нерушимою прихильністю до право-   слав’я, а його вірність козацькому способу життя, безоглядна відвага на полі бою і завойована там слава були цілком співзвучні з пієтетом ренесансних поетів і письменників перед лицарськими подвигами. Звідти йде його безкорислива підтримка братського руху і шкільної освіти.

За сприяння Сагайдачного було засновано школу при Київському братстві, що згодом розвинулась у Києво-Могилянську академію. Впродовж всього життя він допомагав освітнім та культурним центрам матеріально, за заповітом залишивши майже все своє майно і гроші Київській, Львівській і Луцькій школам «на науку і виховання бакалаврів учених дітям християнських за чим би наука тривати могла вічні часи».