Операції з нерухомістю: як захистити права дітей та запобігти корупції

Даний проект має врегулювати відносини, пов’язані з управлінням майном дітей та усуненням неузгодженості між нормами різних законів. Як зазначено в пояснювальній записці до законопроекту, питання почали виникати після прийняття Сімейного кодексу. Адже за Законом «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, котрі підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання; суд у разі позбавлення батьків батьківських прав або відібрання дитини без позбавлення батьківських прав одночасно накладає заборону на відчуження майна та житла дітей. Стаття 18 цього закону зобов’язала органи опіки та піклування здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Однак прийнятий згодом Сімейний кодекс України не містив згаданих положень. Тому окремі нотаріуси почали оформляти угоди з майном, що належить дітям, без дозволу органу опіки та піклування, у тому числі у випадках, коли в неблагополучних сім’ях батьки навмисно порушували права дітей на житло і майно. Практика застосування зазначених вище положень законів щодо здійснення органами опіки та піклування контролю за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей, показала, що ці положення, з одного боку, не є такими, що ефективно захищають права дітей, з другого, створюють суттєві корупційні ризики, оскільки саме органам опіки та піклування дають можливість на їхній розсуд вирішувати, надавати чи не надавати батькам право обміняти житло, продати або придбати його тощо. Жодних ясних та всім зрозумілих критеріїв, за якими органи опіки та піклування повинні вирішувати такі питання, закон не встановлює. Наслідком таких підходів стали ситуації, коли батьки цілком благополучних в усіх відношеннях сімей, діючи за згодою між собою та в інтересах майбутнього своїх дітей, поставлені в ситуації, коли вони змушені або відмовлятися від поліпшення своїх житлових умов, або пропонувати хабарі посадовим особам органів опіки та піклування чи вищестоящим посадовим особам для одержання відповідних дозволів.

Крім того, за відсутності конкретних критеріїв для вирішення питання щодо надання дозволу або відмови в його наданні посадові особи органів опіки та піклування мають широкі можливості для зловживання своїми повноваженнями: в схожих чи абсолютно однакових ситуаціях одним особам дозволи надаються, іншим — ні. Фактично неможливим стало, зокрема, продати житло для того, щоб одночасно (на виручені з його продажу кошти) придбати облігації житлових інвестиційних фондів, зокрема, стосовно вже побудованих та зданих в експлуатацію будинків. Склалася правова ситуація, за якої батьки мають повне право обуритися: на якій підставі держава в усіх випадках втручається в їхнє сімейне та особисте життя, охоронюване Конституцією? Чому загалом та в усіх випадках чиновники, а не батьки вирішують, як у найкращий спосіб забезпечити права і майбутнє дітей? Чому поняття контролю за дотриманням прав дитини розширене настільки, що контроль став охоплювати собою власне реалізацію прав?

Законопроектом, зокрема, пропонується ч. 4 ст. 177 Сімейного кодексу надати таку редакцію: «дозвіл на вчинення відповідних правочинів щодо майнових прав дитини органом опіки та піклування надається невідкладно після перевірки, яка проводиться у строк не більше одного місяця. Органи опіки та піклування можуть відмовити в наданні зазначеного дозволу лише у випадках, коли ними встановлено, що:

а) мати та/або батько дитини, які (яка, який) звернулись за дозволом, відповідно до статті 164 цього Кодексу були позбавлені судом батьківських прав;

б) судом, органом опіки та піклування або прокурором відповідно до статті 170 цього Кодексу постановлене (прийняте) рішення про відібрання дитини від батьків (або того з них, який звернувся за дозволом), без позбавлення їх батьківських прав;

в) діти — за даними органів чи служб у справах неповнолітніх — живуть у неблагополучній сім’ї, у якій батьки дитини: ухиляються від виконання своїх обов’язків з її виховання; жорстоко й безвідповідально поводяться з дитиною; вдаються до експлуатації дитини шляхом залучення до виконання робіт, які заборонено для дитини такого віку чи можуть завдавати шкоду її здоров’ю, або порушують процес навчання, примушують її до жебракування чи бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо власної дитини; є хронічними алкоголіками чи наркоманами — у зв’язку з чим особи, перелічені у статті 165 цього Кодексу, звернулись з позовом до суду про позбавлення їх батьківських прав;

г) особа, яка звернулась за дозволом, сповістила про себе неправдиві відомості, які мають суттєве значення для вирішення питання про надання дозволу чи відмову в його наданні;

ґ) між батьками дитини немає згоди стосовно вчинення відповідного правочину щодо майнових прав дитини;

д) між батьками дитини або між одним із них та третіми особами існує судовий спір стосовно нерухомого майна».

У свою чергу, положення Цивільного кодексу та Закону «Про охорону дитинства» міститимуть посилання на порядок, передбачений Сімейним кодексом.