Із цим знімком, який я кілька років тому зробила в селищі Клевань у Рівненському госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни і подарувала подружжю Єпіків на згадку, рівнянка Дарія Сергіївна Єпік практично не розлучається. Адже це один з останніх знімків, де вони разом із чоловіком Михайлом Трохимовичем. На жаль, не так давно він відійшов у вічність, тож вдова, споглядаючи фото, згадує прожите разом. Подружжя було в парі більше шістдесяти років. Одне погано — Бог не дав їм дітей, тож тепер Дарії Сергіївні самотньо і сумно без свого судженого...
Охоче розповідає про те, як познайомились і побрались. Ці спогади хоч на якийсь час переносять вдову в ті роки, коли вона була щаслива.
— Фактично весілля у нас не було, — згадує Дарія Сергіївна. — 2 лютого 1947-го пішли в загс і розписалися, а потім святкували з Михайловою родиною пісним борщем... Тоді, після війни та страшної посухи у східних областях, було голодно. Добре, що Михайло пайок отримав.
Історія кохання цієї пари заслуговує на роман.
...Дарія Сергіївна родом із села Шелудівка, що на Харківщині. З Михайлом жили по сусідству, гралися. Бувало, й сварилися — як усі діти.
— Я прозивалася на Мишка, він ловив мене і, як старший на два роки, шльопав по сідничках, — усміхається дитячим спогадам Дарія Сергіївна. — Я, звісно, у плач і до мами пожалітися... Вона соромила Мишка: «Оце руки розпускаєш, а, може, ще зятем колись будеш?». На це він невдоволено чмихав.
Хто тоді знав, що пророчими стануть слова Даріїної мами, яка, наче у воду дивилася! Але до того повинні були пройти роки.
Життя розпорядилося так, що невдовзі Дарія залишилась круглою сиротою і її віддали у дитбудинок, вивезли з рідної Шелудівки. Так розійшлися шляхи друзів дитинства. Дівчина розуміла: покластися їй нема на кого, а щоб досягти чогось у житті і стати на ноги, треба вчитись. Вчилась на «відмінно». Святкувала випускний, як почалася війна. Ще у школі пройшла курси санінструкторів, а тому потрапила до військового пересувного госпіталю.
Чого лише не довелось побачити тут молодій дівчині! Якось до їхнього госпіталю привезли поранених під час форсування Дніпра.
— Ох і роботи було тоді у хірургів! — згадує Дарія Сергіївна. — А на одного пораненого уже й рукою махнули: стільки крові втратив, що й не підняти на ноги. Справді, здавалось, життя ось-ось залишить чоловіка, в якого і рани загноїлись. Мені стало шкода пораненого, я обробила рани, запропонувала пряме переливання крові, оскільки в мене і в нього була однакова группа.
Ви, певно, здогадались, що це був не хто інший, як Михайло. Дарія ж тоді його не впізнала — стільки років минуло: коли їхала до дитбудинку, прощалась із хлопчиськом, а тут перед нею дорослий чоловік, який уже встиг понюхати фронтового пороху. Після переливання крові до руки пораненого прив’язали бирочку, де вказано прізвище та інші анкетні дані донора. Михайло одужував. Якось прочитав ім’я тієї, кому був зобов’язаний життям, і попросив санітарку покликати Дарію. Та прийшла провідати хворого. Розговорилися. А потім обоє були здивовані й розчулені, впізнавши одне одного. Михайло подякував дівчині і пообіцяв: «Якщо буду живий, обов’язково поберемося».
Відтоді Дарія дуже чекала листів з фронту від Михайла. У той час їй ніхто більше і не міг написати — у дівчини нікого не було з рідних. Михайло, який відважно воював на фронті (за його плечима — Сталінград, Курськ, Прохорівська битва, форсування Дніпра), слова дотримав. Приїхав до Дарії вже майором, з орденами Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни І ступеня, двома медалями «За відвагу!». Як і обіцяв, одружився зі своєю рятівницею.
Відтоді вони в мирі, злагоді й любові прожило більше шістдесяти літ. Ділили радощі й печалі, підтримували одне одного, як і годиться люблячому подружжю.
— Хоч ми прожили чимало років разом, а не надокучили одне одному, — каже Дарія Сергіївна. — Щоправда, здоров’я Михайла Трохимовича останнім часом дуже підводило — не мав сил навіть на традиційні урочистості з нагоди Дня Перемоги піти. А я ще трохи співала у хорі ветеранів.
Подружжя добре трудилося у мирні роки. Михайло Трохимович багато літ очолював Рівненську обласну організацію Товариства Червоного Хреста, у 1980 році йому було присвоєно звання заслуженого працівника охорони здоров’я. Дарія Сергіївна працювала в торгівлі...
Цьогорічний День Перемоги Дарія Сергіївна зустріла, на жаль, сама. Але в неї є чудові спогади, пов’язані з чоловіком, вона пишається тим, що обоє прожили недаремно — воювали, скільки вистачало сил, щоб ось так рясно цвіли сади, щебетали птахи...
Рівне.
