Першим повним кавалером ордена Слави був українець. Орден Слави був єдиною бойовою відзнакою, яка передбачалася для нагородження винятково солдатів і сержантів — головних трудівників війни. Тому ми знову розглядаємо пожовклі солдатські «трикутники». Хто їх тільки не читав! Іван Олександрович знає їхній зміст напам’ять. Зазвичай, говорить він, батько Олександр Іванович, стриманий у житті, не скупився у листах на ніжні і турботливі рядки до дружини і кожного з нас, малечі. Ми раділи кожному отриманому листу-трикутнику, щасливим було і материнське обличчя.
Олександр Малюх йшов по життю впевнено. Сільський столяр-тесляр, перший колгоспний бригадир, брав участь у боях на лінії Манергейма під час фінської кампанії. Восени 1943 року, після визволення Сумщини від фашистської окупації, був мобілізований до Червоної Армії і у складі мінометної роти 303-го стрілецького полку розпочав свій останній бойовий похід.
Хвилювала стримана розповідь батька про тяжкі бої, загибель фронтових побратимів, особисті поранення.
«Добрий день, багатошановне сімейство. Хочу повідомити, що я живий і здоровий, чого і вам бажаю! Продовжую бити ворога у хвіст і гриву. А він, клятий, ще й огризається. Йому думається, що, оглушивши мене міною, зменшить нашу армію на одного бійця. Чорта з два! Ми живучі. Як живучий наш народ, навчений воювати і захищатися від ненависних завойовників».
Разом з батьком ми раділи повідомленням про присвоєння йому чергового звання — сержанта, отриманій Подяці Верховного Головнокомандувача, нагородження медаллю «За відвагу», орденами Слави ІІІ та ІІ ступенів.
У тональності листів Олександра Малюха, батька і воїна, чітко простежується впевненість у перемозі, бажання особисто брати участь у боях за столицю фашистського рейху — Берлін.
«Листа дописую на третій день, вибачте, що папір трохи пожмаканий — лежав у кишені гімнастерки. Причина перерви наступна. Стояли ми на передовій. Командир взводу наказав мені оглянути місцевість. Виглянув з окопу і бачу: якось таємничо шелестить великий кущ. Доповів взводному. «Дивись, — говорить, — і тримай мене в курсі». Раптом «кущ» почав наближатися. Стало зрозуміло, що це замаскований бронетранспортер з німцями. Ми підпустили його ближче і розстріляли з міномета. Тепер читайте особливо уважно. За цю операцію мене представили до нагороди. Виходить, недарма їм я солдатську кашу. Обіймаю вас».
Та не судилося йому. Це був останній лист. Лежить він далеко від рідної домівки, навічно залишаючись, як і мільйони його фронтових товаришів, у вдячній пам’яті не лише своїх рідних, дітей, а й їхніх дітей і онуків.
Вічна вам, загиблим фронтовикам, пам’ять!
Сторінку підготував Сергій СУЛИМА.
