Столиця закарпатської Верховини селище Міжгір’я — батьківщина поета Петра Скунця. Цими днями минає третя річниця з дня його смерті. Земляки, щоб ще раз віддати шану його пам’яті, відкрили музей у школі, де поет навчався.
Петро Скунць був добре знаний в Україні та поза її межами. Його поезія кликала до спротиву тоталітаризмові, до вільної думки, вірності народній генетичній пам’яті. Недаремно його поема «Розп’яття» (1971) двадцять літ була заборонена, а тираж знищений. Таке саме чекало й на книжку «Розрив-трава» (1979), якби не Борис Олійник, котрий висунув її на здобуття Шевченківської премії.
— Музей ми відкрили в окремій кімнаті, зробивши перед тим євроремонт, закупили шафи, стіну розмалювали, вивісили стенди, — розповідає «Голосу України» директор Міжгірської ЗОШ І—ІІІ ступенів №1 Михайло Коваль. — Тут зібрано численні фотографії, передані рідними поета сімейні реліквії, творчі роботи наших учнів, що писали про Скунця. Плануємо розширити музей, а до владних структур звернутися з проханням присвоїти нашій школі ім’я Петра Скунця — знаменитого земляка-верховинця, книжки якого перекладені на десятки мов.
Завідувачка музею Марія Добоні, вчителька української мови і літератури, доклала чимало зусиль, щоб саме цієї весни відкрився цей скромний осередок культури. Бо все, у що вірив поет, освячено величним і вічним. А хіба не спонукають нині до задуми його слова: «Та чи суджено знати нам, що дається в останній раз Україна своїм синам?».
Про себе поет казав скромно: «Я не зброя Вкраїни, я вкраїнська сльоза». А ще: «Я в цім житті був від епохи вище. І це мій гріх. Все інше — то не гріх. Дарма несуть мене на кладовище. Я в землю впав. Воскресну. Як горіх».
