Життя єфрейтору врятувала... ложка, що згубилася десь у закутку наплічника, а син ветерана дослужився до генерала
Своє дев’яностоп’ятиліття мешканець села Семенівка Городенківського району Микола Родим’юк відсвяткував місяць тому. Нині ветеран війни мешкає сам, але по тому, як доглянуте господарство, цього й не скажеш. Часто навідується старший син із сім’єю. Город уже оброблений. Та найбільше вражають квіти. Тюльпани вкрили весь квітник. Рідні постаралися створити старенькому не лише комфорт, а й сучасною технікою забезпечили. Та ще камін побудували, щоб затишно було в домі. Там і полюбляє сидіти фронтовик, згадуючи минуле.
А пам’ятає чимало зі свого босоногого дитинства. Навчання в трирічній школі (ото й усі університети), юнацькі вподобання. Був активним учасником молодіжного товариства, змагався у спортивних іграх. Одружився. А воювати довелося спочатку в польській армії, був чотири місяці на війні. Звідти тікав, переодягнувшись у якесь дране цивільне вбрання, щоб не привертати до себе уваги. Вдруге мобілізували в 1944-му, вже до Червоної армії.
— Везли нас, — пригадує колишній солдат, — до Румунії. Переправилися через Дунай до міста Ясси. Біля озера Балатон потрапили в облогу. Трималися впродовж трьох місяців стійко, хоч іноді й шкуринки хліба не мали. Мене за цей бій нагородили медаллю «За відвагу». Кілька разів ми відбивали атаки фашистів, а потім дали на підмогу «катюші», які, ведучи прицільний вогонь, накривали площу до трьох кілометрів. Гинули тоді не лише противники, а й свої... Я був поранений у бою, травмовану ногу разом із друзями лікували самотужки, в траншеї. Можливо, тому й не визнаний був інвалідом війни, бо не мав відповідних документів. Відтоді ж кульгаю.
Микола Дмитрович, було, рушив до хати щось шукати, але невдовзі повернувся. Виявляється, військовий «трофей» — прошиту кулею ложку. Посміхається, згадуючи її історію. Тоді, в облозі, їсти було обмаль, то столових предметів не потребував. Коли ж згодом шукав щось у наплічнику, натрапив на ложку, в якій дивним чином застрягла... бойова куля. Очевидно, якби не це, що стало перепоною до її проникнення в поперек, то хто знає, чим би все закінчилося.
А 9 травня 1945 року єфрейтор Микола Родим’юк зустрів у столиці Австрії Відні. Разом із американськими солдатами бурхливо святкували Перемогу. Пригощалися щедро американською смакотою та австрійським вином! Далі пішки рушили додому. Щодня долали немалий шлях, і до Вінниці пройшли 380 кілометрів. А численною технікою військове начальство везло свої трофеї: до втомлених війною солдатів їм було байдуже...
Після війни трудився в місцевому колгоспі. Народилося в подружжя двійко діток, будували хату, тож довелося фронтовику й на заробітки їздити. Працював на шахтах Донбасу, в Коломиї, на цегельному заводі. Дуже любив свою сім’ю. Старався забезпечити не лише матеріально, а й дати синам належну освіту. Старший, Михайло, дослужився до генерала зв’язку, мешкає в обласному центрі, а Зеновій, як поїхав учитися до Кіровограда, так і залишився там. А загалом дідусь має п’ятьох онуків та двох правнуків. Як зберуться інколи всією великою родиною, то радіє колишній вояк, що прожив недарма!
 
Івано-Франківська область.