Федір Фекета ще хлопчиком проводжав батька до Америки. Й мріяв про мить, коли тато повернеться і його зустрінуть удома, на їхньому подвір’ї під великою грушею. Всі — мама, дід з бабою, брати і сестрички палко цілували б і обіймали його — високого, дужого, з двома великими жовтим залізом кованими куфрами-валізами. А в них — Боже наш добротливий! — подарунки: намиста, медяники й цукерки, гуслі-скрипка й пищалка-сопілка для Федора, найстаршого сина... А ще — гроші. Повно грошей — синьо-зелених паперових талярів. Батько перед поїздкою якось казав, а Федір запам’ятав: «Зароблю, вернуся і купимо землю: ораницю, косовицю, ще пару великих сивих волів, коня й будемо газдувати». Син так любив батька, так чекав на його повернення, що вже зранку визирав поштаря: може, батько звістку надіслав... Але листів не було й не було. І тоді Федір сам зголосився ходити за поштою для свого села Тур’ї Ремети і носити її аж із Ужгорода.
Щодня молодий посол, як тоді величали пана поштаря, долав навпростець через гори й ліси лише йому відомими стежками понад 30 кілометрів у один бік. (Дорогою було б значно довше). І отак пішки влітку і взимку, навесні й восени. Хочеться вірити, що мрія Федора таки збулася й батько повернувся з тих далеких світів — хай лиш з однією валізою й торбою, але повернувся до своїх дітей...
Це діялося неповних два століття тому. Скупа тітка історія про подальші родинні події Фекет мовчить. Тільки каже, що наш герой, посол Федір Фекета так зрісся з роботою листоноші, що сумлінно пропрацював на ній тридцять років!..
Цікава й інша деталь: уже тоді у невелике гірське село щодня доставлялася пошта. Бо в Тур’ї Реметах, свідчать джерела, в 1802 -1873 роках діяла мануфактура Ужгородської домінії — залізоливарний завод, вироби якого збереглися досі і на Закарпатті, і в сусідніх європейських державах. Отже, бізнес уже тоді вимагав щоденного, чіткого і надійного зв’язку.
Стародавні перекази-притчі донесли до наших днів такі свідчення: люди з довколишніх сіл і містечок розповідали один одному про «загадкового посла», «прудконогого скорохода» і не могли нахвалитися Федором Фекетою. Та все ж одного разу якось узимку стався прикрий випадок: лід на швидкоплинній ріці не витримав моторного листоношу й тріснув, Федора з сумкою з кореспонденцією затягало під кригу, та все ж він зумів зняти сумку й кинути на берег, спромігся і сам врятуватися. Але простудився й через якийсь час від гарячки й кашлю помер.(Дід Михайло з рідного Федорового села не виключає, що на поштаря могла напасти і зграя якоїсь звірини, адже зими тоді були «западні» — випадали великі сніги. Рисі, вовки — того в хащах було неозоро, а великі дикі тури ставали шаленими, якщо їх поранили мисливці. Для панства стало дуже модним володіти рідкісним трофеєм — шкурою застреленого взимку дивовижної сили й краси тура).
Така глупа смерть такої поважної людини, якою був посол Фекета, викликала великий жаль в суспільстві. На знак щирої подяки й палкої загальної любові до посла мешканці Тур’їх-Ремет за свої кошти спорудили пам’ятний знак самовідданому листоноші, який і до сьогодні стоїть на стіні храму. Там вилито в металі текст такого змісту: Fedor Feketa. Въ Память Приязности, Тверезности, Чесности й Послужности Посла ФЕОДОРА ФЕКЕТА. померъ Р. Б.1838.
Дослідник життєпису свого славного пращура, нащадок у п’ятому поколінні доцент Ужгородського університету Іван Фекета доводив, що помер знаменитий листоноша на рік пізніше — 8 березня 1839-го в п’ятдесятилітньому віці.
До речі, цей знак, стверджував відомий краєзнавець Степан Пруниця, згодом був і на печатці села, датованій 1846 роком. У наш час — це єдиний, і не лише в Україні, а і в Європі, пам’ятник листоноші. (Дослідники твердять, що єдиний і в світі). Він був відтворений на конверті, випущеному свого часу Міністерством зв’язку колишнього СРСР, а декілька років тому — й Мінтрансзв’язку України.
Цілком логічно виникає питання: коли ж на стіні церкви з’явився цей своєрідний пам’ятник-знак Ф. Фекеті, оскільки історики констатують досить розпливчасто — «встановлений в середині ХІХ століття». Можна з великою мірою ймовірності припустити, що знак встановили на першу річницю смерті поштаря, оскільки такою є давня традиція в Карпатах.
І от іще один вияв уваги й шани нащадків до світлої пам’яті незабутнього посла: 9 лютого 2005 року в районному центрі Перечин відкрито пам’ятник Федору Фекеті (скульптор Михайло Белень), який являє собою бронзову скульптуру на повний зріст (висота 1,7 метра) крокуючого молодого листоноші з торбиною за плечима, одягненого в тогочасне характерне для Турянської долини вбрання і взутого в шкіряні постоли.
Отже, одному чесному простому трудареві рідної землі вдячні сучасники й нащадки поставили два пам’ятники з різницею у часі рівно в 165 років. Сам факт заслуговує уваги і поваги...
Закарпатська область.
