Його номер 37832 і нині лежить в архівах третього рейху

— Везли нас, голодних і холодних, у відкритих товарняках, за колючим дротом. Так з горем пополам дісталися міста Ульм. Там був табір-розподільник. Нас усіх вишикували, і німці — фабриканти, фермери — підходили й відбирали собі тих, кого хотіли, на роботи. Так я потрапив на фабрику з виготовлення снарядів у місто Урах. Працював вантажником.

Трудилися малолітні раби дуже тяжко, за це давали баланду з окрайцем хліба. Натягавшись за день важезних ящиків, розповідає Іван Васильович, думки були лише про сон, а ще страшенно хотілося їсти.

— Молодий організм як-не-як. І тоді ми з кількома товаришами вирішили тікати. Розмірковували так: виберемося звідси і знайдемо роботу в якогось фермера. Про непогане ставлення простих німців до остарбайтерів доходили чутки від товаришів. Кільком моїм землякам пощастило потрапити до господарів, і прості бауери були до них більш ніж поблажливі. Якщо працював на совість, ставав майже членом родини. Та головне — давали їсти...

Втечу гарно спланували. Вночі, коли всі спали, вдалося тихенько вибратися за територію, і вже — на волі. Ішли вздовж траси, так минула ніч, а опівдні втікачів піймали. Доправили в поліцейський відділок, нещадно били. Після малолітній Іван опинився в Мюнхенській в’язниці. Тюрма, каже, була переповнена вщерть людом, сиділи на підлозі, на сходах. Тому хлопців довго не тримали.

— В ешелон і — на Дахау. Куди їдемо, звичайно ніхто не знав, адже німецькою не володіли, а тому підслухати якісь розмови не могли. Та й який сенс? Охорона була серйозна, а після невдалої спроби втечі вирішили більше не ризикувати. Інакше б нових тортур уже не витримали.

Так Іван Гаврик опинився в таборі смерті. Із нього в’язнів возили на роботи в Аугсбург на авіазавод, доки його не розбомбили. Потім була сільськогосподарська фабрика. На заводі пресували деталі для військових літаків. Працювали по дванадцять і більше годин. Розпорядок був дуже суворий. Вранці підйом і так звана кава, а насправді — окріп. В обід давали 700 грамів баланди, а ввечері — хліб (буханка на п’ятьох). Іван Васильович і досі пам’ятає його смак, а на зубах відчуває дерев’яну тирсу, що її щедро додавали до випічки. І — праця, праця.

— Лише коли наступав фронт, — каже Іван Васильович, — нас почали трохи краще годувати.

Тоді, бувало, давали буханку хліба, а ще казали, що ми можемо вас вивезти. Дехто погоджувався. Насправді, як з’ясувалося, це була дорога в пекло.

Врятував малолітнього Івана від вірної загибелі односелець. Він був трохи старший і, здогадуючись, чим усе може закінчитися, наказав у жодному разі не погоджуватися полишати табір, а чекати розв’язки подій. І мав рацію. Насправді людей вивозили і просто розстрілювали, а потім спалювали в печах крематорію. У такий спосіб нацисти замітали сліди свого кривавого злочину. Смертю карали й за найдрібніші провини. Бувало, під час хаосу бомбардувань в’язні забігали на кухню, щоб схопити щось їстівне. За це переважно всіх привселюдно вішали.

— А було й так: наказують роздягнутися і гонять нібито в баню, а потім вмикають газ і все — трупи, — згадує ветеран.

Тому 28 квітня 1945 року, коли почалося бомбардування Мюнхена і свист гранат доносився з усіх боків, було якесь щемливе передчуття. У цей час в’язням суворо заборонили полишати бараки. Есесівці пильно патрулювали табір. Скрізь горіло світло. Як з’ясувалося, вони розраховували, що в такий спосіб наведуть американців, і ті розбомблять табір, а отже, буде поховано й страшний злочин. Однак табір тоді вже був на всіх військових картах, і льотчики його свідомо оминали.

— А для нас це бомбардування було звуком надії, довгоочікуваної волі.

Так і сталося. Вже 29 квітня в’язнів визволили і протягом двох тижнів знесилених і кволих людей усіляко намагалися поставити на ноги. Відмили, вдягнули, а головне, каже пан Іван, почали посилено годувати.

— Потім приїхав радянський капітан і нас забрав.

Та за два місяці Іван Васильович опинився зовсім не вдома, де на нього чекали рідні, а в далекому Новоросійську, в штрафбаті. Працював на цементному заводі. Умови, згадує, були майже такі, що і в нацистів: каторжний труд, за це — шматочок хліба і миска баланди. Лише 47-го Іванові вдалося повернутися додому — без жодних документів і з тавром запроданця.

Щоправда, в рідному селі до юнака поставилися добре, односельці самі тоді були майже безправні: працювали за трудодні, а виїхати нікуди не могли, оскільки не мали паспортів. Такі були часи. Сам Іван волів за краще ніколи не згадувати пережите. Працював у лісгоспі, потім, аж до виходу на пенсію — у швейній майстерні.

— Документів після штрафбату нам ніяких не видали. Та довідка, що її отримав під час виходу із концтабору, через роки знайшлася вже в обласному архіві. Лише за нею і вдалося підтвердити свої поневіряння, коли німецька влада почала виплачувати компенсації остарбайтерам.

А ще згодом Іван Васильович на запрошення німецької сторони побував на місці свого ув’язнення. Навіть знайшов у архіві шматочок тканини з номером 37832 і буквою «R», тобто «русский». Його тодішній «документ». Від табору, каже, залишилися два бараки, а було — 34. Стіни і огорожа теж стоять. Щоб пам’ятали. А ще залишилася газова камера. А в душі в’язня — моторошні спогади...