У Карпилівці була війна — справжня і кіношна

«... Голова обв’язана, Кров на рукаві, Слід кривавий стелеться По сирій траві» — ці слова з відомої пісні у виконанні жителя Карпилівки Петра Мартинюка на початку 80-х, коли вийшов на екрани фільм «Чекаю і сподіваюсь», чули мешканці всього СРСР. У поліському селі знайоме обличчя на екрані люди впізнавали з особливою гордістю. З-поміж десятків епізодичних ролей, що їх зіграли у стрічці карпилівчани, Петрові Дмитровичу дісталася чи не найпомітніша. Сталося це, каже тепер уже майже 80-річний дідусь, завдяки випадку:

— Спершу я грав вартового. Знімали епізод, коли ми ніби приїхали з бою, примостилися на галявині біля вогнища й слухали гру на гармошці. Але в актора нічого не виходило. Скрипить на інструменті, а режисер усе хитає головою: мовляв, не годиться. В мене ж аж руки свербіли — я ще хлопцем навчився добре грати на гармошці, на всіх весіллях у ближніх селах за музиканта був. Мабуть, односельці розказали про це режисеру, бо він мене покликав і попросив зіграти щось підходяще. Я й зіграв. Спочатку вальс «На Волге широкой...», потім ще одну пісню, яку показали на екрані. Епізод відзняли одразу...

Пам’ятна гармошка, яку бачили мільйони телеглядачів, досі зберігається в родині Мартинюків і слугує на радість людям. Петро Дмитрович не має вже сили виконувати улюблені мелодії, тож передав її своїм талановитим синам-музикантам. Лише зрідка, коли спогади про молодість торкаються серця, бере до рук дорогий інструмент (на знімку) і в тремких звуках шукає миттєвості юності. Де, як і в багатьох односельців, була не лише «кіношна», а й реальна війна.

Хоча й були ще дітьми, але війну пам’ятають Кирило Андрійович та Уляна Максимівна Щевичі (на знімку).

— Зараз то воно все в славі, а колись було в страху... — влучно характеризує страшну добу жінка.

Тож, коли на імпровізованому знімальному майданчику посеред лісу режисер Сурен Шахбазян відтворював мужню боротьбу 700 народних месників, проти цілих полків німецьких військ, мимоволі та й зринала думка про події, що тут розгорталися кілька десятиліть перед тим, — про почуте чи пережите рідними і близькими. Це місце для зйомок у глухому Поліссі, кажуть місцеві люди, обрано було дійсно не випадково. Вони дотепер називають його між собою «шостим кілометром».

— Спершу не вірили, що кіно зніматимуть, — пригадує Кирило Щевич. — Приїхали тоді якісь люди в сільраду і кажуть: «У кого є коні, запрягайте і — на шостий кілометр від села!». Ми боялися. Думали, коней хочуть забрати. Час на це був непевний. Коли побачили міліціонерів серед лісу, то й геть розгубилися. Думали, що надурили нас. Вони ж одразу переодягнулися і грали німецьких поліцаїв.

Керувалися селяни з Карпилівки не лише цікавістю. Зйомки у фільмі давали змогу трішки підзаробити. Із артистами-аматорами уклали контракт, і щодня кожен одержував по п’ять карбованців гонорару, а власники коней — ще десять.

— На той час це було дуже навіть вигідно, — додає дружина Уляна Максимівна. — Буханець хліба тоді коштував 12-20 копійок, тож за день можна було заробити аж на 70 хлібин. Разом (я, чоловік та кінь) одержували 20 карбованців. Розраховувалися з нами щодня ввечері після завершення зйомок. Та й інші наші односельці теж цілими сім’ями знімалися в кіно.

Гривастий, якого привів на знімальний майданчик Кирило Щевич, був у кадрі значно частіше, аніж його власник, адже возив старого партизана, якого грав столичний актор. Та карпилівчанин теж у фільмі був із конем — білим і дуже гарним, якого привезли аж із міста Сарни. За задумом режисера, він підвозив харчі для партизанів. А К. Щевич брав участь в епізодах погоні німецьких мотоциклістів за вантажівкою, яку захопили партизани, мінування залізниці неподалік Клесова та багатьох інших.

Пам’ятних епізодів, часто кумедних, кажуть сільські артисти, в ті кілька місяців 1980-го, коли неподалік Карпилівки знімали фільм, трапилося багато.

— Як загримують, бувало, нас, то й сусід сусіда не впізнає, — усміхається Петро Дмитрович Мартинюк. — У них було багато різного старого одягу. Я, наприклад, був вбраний у суконну свиту до п’ят і овечу шапку. А ще — нам не дозволяли голитися, щоб були як справжні партизани, які місяцями жили в лісі.

Старші жителі села чимало й самі підказували режисерові та операторові фільму Сурену Шахбазяну — про побут партизанів, їхні звичаї. А ще — у вуса тихенько посміювалися з того, якими непристосованими до сільського життя були професійні кіноактори.

— Якось старий партизан лежав поранений, а мій кінь, як надумав режисер, мав до нього нахилитися — ніби сумує за своїм господарем, шкодує його, — згадує Кирило Андрійович Щевич. — Та актор страшенно боявся, хоча мій гривастий був дуже спокійним. Отож і мусили тварину впрягти у віз і прив’язати колесо до дерева — щоб не міг зрушити з місця. А нахилився він до актора завдяки тому, що в того за пазухою був захований хліб.

А що вже сміху й клопоту було в селі, коли один із селян, переодягнений у німецьку форму, так і поїхав з автоматом у сільський магазин за горілкою, і не переказати. Одне слово, мали хоч якусь розраду у своїх нелегких буднях.

Пишаються мешканці Карпилівки й тим, що саме у фільмі «Чекаю і сподіваюсь» зіграв свою першу роль тепер відомий всьому світові актор Олег Меньшиков. Він тоді ще був студентом. У цій стрічці одержав роль розвідника Шурки, якому було доручено дезінформувати ворога про розташування оточеного ворогами партизанського загону. При цьому юний партизан загинув.

Мале собі таке було, чорняве, — пересмикує плечима Кирило Андрійович Щевич. — Але дуже запальний був хлопець. Мені випало з ним в одній сцені зніматися. Так добряче ще й перепало... У певний момент я мав випрягти коня з дуги, а в мене нічого не виходило. Зіпсували кілька дублів. Коли ж залишився останній, від хвилювання й ще гірше вийшло. «Застрелю зараз!» — вихопивши дугу й жбурнувши її кудись, крикнув Олег Меньшиков і наставив на мене рушницю. Жартома, звісно, але гнів був справжній...

Крім Меньшикова, у фільмі «Чекаю і сподіваюсь» знімались такі відомі актори, як Олег Мовчан, Лесь Сердюк, Микола Скоробагатов, Леонід Яновський, Наталія Сумська. Вже за кілька місяців, восени 1980-го, стрічка вийшла на телеекрани. Дивилися її, звісно, всім селом. Кидали, як кажуть, печене-варене, роботу в полі чи по господарству і — до телевізора. Заворожено намагалися не пропустити жодного кадру, адже всюди були знайомі обличчя.

— От тільки шкода, що показали вони не все, що знімали, ледве десяту частину, — бідкається Петро Дмитрович Мартинюк.

Рівненська область.