Свого часу було 69 подолян, удостоєних за воєнні подвиги найвищої нагороди — звання Героя Радянського Союзу. До цієї когорти долучилися ще дев’ятнадцять солдатів та офіцерів, що отримали Золоту Зірку за визволення Хмельниччини від фашистів. Більшість із них не дожили до кінця війни. Отримавши Зірки за свою хоробрість, вони й далі залишалися хоробрими. Через те додому нерідко повертались лише похоронки. Але дехто назавжди запам’ятав землю, за яку воював, і після війни повернувся саме сюди. Серед таких був і Олександр Хабаров (на знімку).

Війна відбирала розум і життя

В армію Саша Хабаров, котрому тоді не було й дев’ятнадцяти, потрапив у серпні 1941-го. Як більшість його однолітків, щиро вірив, що радянська армія швидко переможе фашистів. Але коли вони, вчорашні випускники шкіл, потрапили на фронт, зрозуміли, що доля приготувала їм великі випробування. Страшні втрати ледь вдавалося компенсувати новобранцями. Щоб вижити, фронтові науки доводилось проходити швидко. Вже за рік Сашко був досвідченим сержантом, професійним розвідником. Та й це не врятувало від першого оточення та поранення.

Тоді від підрозділу майже нікого не залишилось, а його куля тільки зачепила, поранивши руку. Проте радіти було рано. Хлопець бачив, як німці йшли лавою і «зачищали» територію, добиваючи поранених. Саша, вимастивши лице землею та кров’ю, лежав з розплющеними очима і вдавав мертвого. Його дихання завмерло, а погляд став скляним від страху, коли смерть у вигляді немолодого рудого німця заглянула йому в лице. Спочатку той хотів вистрелити. Але пошкодував кулі, просто проштрикнув штиком. Лезо пройшло наскрізь за кілька сантиметрів від серця і вийшло зі спини. Пізніше Олександр Григорович розповість синам: тієї миті жах так скував його, що він не те що не скрикнув, навіть не поворухнувся від болю. Страх врятував йому життя і залишив по собі вічну мітку. Коли через півдоби наша похоронна команда підібрала Сашка, мало хто впізнав у цьому посивілому чоловікові двадцятирічного хлопця.

Війна уміла в одну мить відбирати все — життя, пам’ять, розум. У цьому він ще не раз переконався під час переправи через Дніпро. Коли переправились і закріпилися на плацдармі, з його роти живими залишилися троє бійців. Потім Олександр дізнався, що один помер від поранень, а другий від пережитого втратив здоровий глузд.

Крихітний дніпровський плацдарм на правому березі, штурмувати і втримувати який було наказано вісімдесятьом сміливцям, врізався в пам’ять на все життя. Потім навіть у книзі напишуть, як вони знищили сотню фашистів, захопили чотири ворожі гармати, і командиру розвідувального відділення Олександру Хабарову, як кращому знавцю ворожої техніки, наказали вести з них вогонь.

Там неможливо було вижити. Але вони не тільки втримували плацдарм, а ще й уночі Хабаров зі своїми розвідникам робив просто безумні вилазки у ворожий тил, підривав вогневі точки, нищив техніку та ще й приводив «язиків». Одного разу, коли до своїх окопів було кілька десятків метрів, його разом із полоненим накрив страшний обстріл. Дивом обидва залишилися неушкодженими. А коли дістався своїх, побачив, що німець від пережитого збожеволів. А Хабаров залишався на плацдармі. Не пішов звідти навіть тоді, коли знову був поранений.

Через місяць бійці були вже на іншому плацдармі. Ще через кілька днів над Києвом майорів червоний прапор. У боях за Фастів Хабарова знову поранили. Цього разу залишитися в строю вже не зміг. Коли відправляли до госпіталю після трьох місяців боїв на українській землі, його нагородили медаллю «За відвагу», орденом Слави і званням Героя.

Уже під час лікування хлопець дізнався, що в боях за Угорщину загинув його батько. Помститися за цю втрату йому не вдалося. Поранення не дозволили повернутись на фронт. Та з військовою формою не розлучався все життя. Курсант танкового училища, слухач офіцерських курсів, кадровий військовий із майже тридцятилітнім стажем, генерал-майор у відставці — таким був його життєвий шлях.

Зірки не рятували від трагедій

Уже для кількох поколінь та війна видається далекою і майже нереальною. За сучасними історичними дискусіями і політичним розбратом, де в кожного своя правда, наче почали забувати, що залишились не просто свідки тих подій, а й Герої тієї війни. На жаль, далеко не для всіх вони залишились героями і нашого часу.

Хіба не свідченням тому випадок, коли з квартири Олександра Григоровича цинічно викрали Зірку Героя. Молоді люди, що відрекомендувалися журналістами, які начебто знімали фільм про подвиги ветерана. Попросили показати нагороду. А через два дні син з’ясував: гості були звичайними злодіями, що замінили бойову нагороду на фальшивку.

Розповідають, уся родина важко переживала цю історію, і тільки Олександр Григорович, здавалося, був незворушним. Чи не тому, що він ще з тих, справді вогняних часів, добре розумів, чого варте людське життя, совість, вірність Батьківщині. Хіба можна їх виміряти Зіркою, що так легко вміщається на долоні? І котру так просто можуть купити охочі колекціонери — були б тільки долари у гаманці.

Що й казати, справді у дивні часи живемо, коли дорогими раритетами стають не тільки нагороди, а й дрібні бляшанки тих часів. Зате живих героїв шануємо дедалі менше.

Доля, що була поблажливою до молодого бійця, виявилась безсердечною до немолодого генерала. Він надовго пережив свого старшого сина, теж офіцера, котрий трагічно загинув. А торік так само трагічно пішов із життя онук, який приїхав додому з армії у відпустку. В молодості Хабарову довелося ховати бойових побратимів, під кінець життя — найближчих людей.

Не тільки для нього, а й для багатьох воєнних героїв навіть найвищі нагороди не стали щасливими талісманами. Десятки Героїв-хмельничан отримали їх посмертно, навіть не дізнавшись про нагороди. Федору Михайлову, лікарю-підпільнику зі Славути, звання присвоїли тільки через двадцять три роки після того, як він був закатований фашистами.

Не врятували зірки і тих, хто ще молодим помер у післявоєнні роки від ран, хвороб, важких моральних та психологічних стресів, що їх довелося пережити.

Протягом кількох останніх років на Хмельниччині було тільки два Герої Радянського Союзу.

Ще є кому поклонитись

Тепер в області, що налічує майже 1,3 мільйона жителів, залишився один кавалер Зірки Героя. Олександр 

Іванович Якимчук (на знімку) мешкає у Старокостянтинові.

Йому 87 літ, але життєвій енергії Олександра Івановича можна позаздрити. Можливо, саме вона вела його через найважчі випробування. Солдатську шинель сімнадцятирічний юнак одягнув у перший же день війни. Дуже швидко став у полку наймолодшим командиром відділення, взводу, потім — роти. За свої бойові нагороди та кар’єрні сходинки заплатив дорого — трьома пораненнями.

У повітрі вже витав запах перемоги, а на командира роти лейтенанта Якимчука ще чекали найбільші випробування. В місті-фортеці Бреслау точилися бої за кожну вулицю, дім, навіть поверх. Коли його роті вдалось захопити одну будівлю, фашисти кинули проти них батальйон автоматників. Тоді Якимчук і дав нашим артилеристам легендарний наказ: «Викликаю вогонь на себе».

Радянські снаряди мали знищити ворога. Але не щадили й своїх, хто був в оточеному палаючому будинку. Якимчука витягли з-під завалів, коли більшість німців була знищена.

Коли радянські війська вже оволоділи Берліном, у Бреслау фашисти ще не здались. Олександр Іванович розумів, як важко втрачати людей за лічені дні до перемоги. Щоб припинити безглузде кровопролиття, командування вислало невеличкі групи, що мали зайти ледь не в кожен будинок, де ще був противник, і запропонувати йому здатися. З таким завданням пішов у саме пекло і лейтенант Якимчук.

Потім і сам не раз дивувавсь, як вдалося повернутись живим. А доля складалася так, що й потім йому не раз доводилося ризикувати життям. По війні він ще десять літ залишався в армії. А коли вийшов у відставку, подався служити в міліцію, обрав одну з найважчих та найнебезпечніших ділянок — карний розшук.

Його міліцейські подвиги — окрема тема. Не одне покоління правоохоронців вчилось у Олександра Івановича мужності та професійності. Дотепер у міліцейських лавах люблять і шанують свого Героя.

Живіть, навчайте, розповідайте, Олександре Івановичу. Бо ж від кого нам знати правду, як не від вас.

Хмельницький.

Фото надане ЦГЗ УМВС.