Нині 89-річний фронтовик Іван Іванович Бабій із села Мальоване Млинівського району, як він каже, демобілізований із життєвого фронту — не оре, не сіє, не косить, як бувало раніше. Втім, ще повен оптимізму та віри в Україну. Бо недарма ж воював за неї. Та ще як воював: спочатку взяв у полон німецького солдата, а потім — офіцера.
Іван Бабій, який на початок війни жив на теренах нинішньої Польщі, на фронт потрапив у 1944 році, і то в саме пекло — на Сандомирський плацдарм.
— Два тижні нас учили, як тримати гвинтівку, а замість неї спочатку були дерев’яні тички, — згадує ветеран. - Навчили, як стріляти, як іти в рукопашну, а потім — в ешелон і на передову. Мені й росіянину Миколі видали кулемет. Воювали ми добре, не одну атаку підтримали й не одну відбили. Аж доки в повітрі над нами не розірвалася ота клята міна. Тоді загинув Микола, з яким ділили останню скибку хліба, на рівних тягали отого 80-кілограмового кулемета, в бою були як одне ціле. Мені пощастило більше. Щоправда, осколки добряче вп’ялися у руку. Діставали їх в госпіталі у Львові. Там переніс кілька операцій, позбувся одного пальця на руці. І це ще добре, бо могли руку відтяти. Тоді старший воєнний лікар спинив молодшого: «Не спіши різати, може, якось обійдеться...»
— З усіх нагород, зароблених на війні і після війни, мені найдорожча медаль «За відвагу», — зізнається Іван Іванович Бабій. — У повоєнний час вона мені навіть свиню допомогла купити. Знаєте: за медаль мені доплачували по 10 карбованців, а вийшло так, що я довго цієї доплати не отримував, хоч вона й нараховувалася. От і назбиралася солідна сума. А тоді не такий достаток був, як зараз. У дворі — пара курей, і все. Вирішив розвести хазяйство. На корову грошей не вистачало, а на свиню — якраз. Коли закололи її і зібрались «на свіжину» сусіди, то заодно розказав їм, за що мені вручили медаль «За відвагу».
— Зловив я в лісі німця. Сиділи ми в окопах. Дивлюсь — метрів за двісті хтось шугонув у сторону лісу. Одразу подумалося: німець. Кажу до хлопців: «Давайте його зловимо». «А нащо він тобі здався?». Тоді я сам подався за німаком. І таки догнав. Той почав відстрілюватися, але патронів було мало — два чи три. На мій крик «Хенде хох!» підняв вояка руки вгору і здався. Коли привів його в частину, почувався справжнім героєм. Але через годину моє геройство знітилося. Бо полоненого потім розстріляли, — згадує фронтовик. — А під кінець війни, коли вже фашисти знали, що їм капут, я затримав офіцера. Він не пручався. У штабі його допитали. А потім мені не то наказали, не то порадили: «Хочеш, забий його». Чесно кажучи, рука не піднялася, хоч, може, він і заслуговував своїми діяннями на смерть. Нехай краще в полоні спокутує свою вину...
— Хтозна, може, за цей вчинок Бог мені подовжив віку, — резюмує ветеран, — зрештою, у житті я старався робити людям тільки добро: й коли працював у колгоспі, й коли пішов на пенсію. Й односельці віддячували мені добром. Та й зараз не забувають, допомагають. А ще недавно в добрій нагоді стали гроші за оренду земельного паю. Трапилося так, що і я, і дочка Ольга, з якою мешкаю в одній хаті і яка за мною доглядає, потрапили до лікарні. А там, зрозуміло, треба грошей. Щоправда, на 300 гривень мені як ветерану безплатно виписали ліків. Решту довелося купувати. Але, слава Богу, було за що...
смт Млинів
Рівненської області.
