24 квітня — День пам’яті жертв Геноциду
Відзначаючи трагічні події 95-річної давнини, ми вшановуємо загиблих і згадуємо минуле. Скорботні роковини своїм трагізмом ще і ще раз навертають до осмислення уроків історії.
Геноцид, Голокост, Голодомор, як найстрашніші злочини проти людства, застерігають, попереджають і наказують нам, нині сущим, бути пильними.
Приховати від світу фізичне знищення одного з найдавніших народів світу, що зробив великий внесок у розвиток людської цивілізації, — завдання непосильне. Вірменія (Західна) без вірмен — сама по собі є неспростовним доказом геноциду. Так само безпорадні намагання виправдати ці дії міркуваннями «державної безпеки», до яких вдавалися й самі організатори, і виконавці цього злочину: їх вочевидь і недвозначно заперечує міжнародне право.
Вірменський народ не може мовчати, бо навіть через 95 років поруч з нами живуть ті, хто пережив геноцид, хто був очевидцем подій 1915—1922 років. Доки вони живі, доки є вірменський народ, ця пам’ять не припинить свого існування, бо вона живе в кожному вірменинові.
Напередодні Першої світової війни керівники молодотурецького уряду відверто висловлювалися про знищення вірменського населення в країні.
25 лютого 1915 року османський головний штаб видав наказ про роззброєння всіх вірмен.
Уночі 24 квітня 1915 року в Константинополі було заарештовано і знищено тисячі представників вірменської інтелігенції, і держави Заходу знали про це. Саме цей день став усевірменським днем Скорботи і Пам’яті, що покликаний нагадати всьому світу про нагальну потребу прийняття і засудження злочинів проти людства.
27 травня 1915 року було ухвалено закон, що передбачав насильницьку депортацію всіх підозрілих осіб. Цей закон дав повноваження військовим командирам насильно депортувати громадян, яких підозрюють у зраді та шпигунстві.
На початку століття в Туреччині мешкало 1 млн. 800 тис. вірмен. Приблизно 700 тис. з них було вбито в місцях їх проживання і приблизно 600 тис. загинуло під час депортації. 200 тис. втекли на Кавказ. 150 тис. вдалося втекти в Європу. В Туреччині залишилося менш як 150 тис. вірмен. 70 відсотків народу, що мешкав в Анатолії 3 тис. років, було знищено.
Незважаючи на тяжкі умови і нерівність сил, вірмени не раз зі зброєю в руках билися за свою честь, національну гідність, фізичне існування. Однак треба зважити на ту обставину, що вірменське населення перебувало в найнесприятливіших і тяжких умовах: не було зброї, вірменські провінції були відрізані одна від одної, а значну частину боєздатного чоловічого населення було призвано до турецького війська і таємно знищено.
Німецький консул в Ерзрумі Шойбнер-Ріхтер 2 червня 1915 року телеграфував до свого посольства в Константинополі, що депортація вірмен «рівносильна масовому знищенню». Німецький посол Вангенгейм інформував 7 липня 1915 року канцлера Німеччини Бетмана-Гольвега, що турецький уряд «справді поставив собі за мету знищити вірменську націю в турецькій державі».
Геноцид вірмен 1915 року визнали та засудили парламенти 21 країни світу.
Процес визнання геноциду вірмен світовим співтовариством триває.
Женя ЦЕРУНЯН,головний редактор газети «Арагац».
Уривки зі спогадів Каліпсе Солахян
Напевно, немає жодної такої жінки, щоб настільки, як я, була пов’язана з минулим і так цілковито підлягала йому, як я. Спогади про минуле я з ніжністю пестила в глибині своєї душі, й ніщо не могло порушити це. Вони жили зі мною, часто плакали і зрідка сміялися зі мною. І я збережу їх у своєму мозкові та у своїй свідомості стільки, скільки житиму. А коли моє нещасне серце перестане битися або глибока старість зрадить свідомості, — хай зошит із цими спогадами дістанеться поколінням від сім’ї, з численних дітей якої не залишилося нікого.
На початку березня 1915 року, напередодні важливих подій, Тагсім-бей — міський голова Вана — виїхав з міста. Він тривалий час жив у Вані, добре знав психологію ванців, керував їхнім облаштуванням, тож усвідомлював, що ванець не сидітиме склавши руки, коли увірвуться в його дім. Щоб не зчиняти бучу, але й не чинити чогось, що було б проти його переконань, Тагсім-бей подався геть. Його місце зайняв Джевдет-паша, який очолив місто й побойовисько в ньому.
Саме в ці дні він вирішив показати себе, засудивши до страти ув’язнених у тюрмі. Жахливий сатрап не зважив не тільки на всі благання, а навіть побоявся вивезти в’язнів із тюрми до місця страти. Знав: у Вані проживає 30 тисяч вірмен, і з ними розправитися буде нелегко.
У перші дні Джевдетового управління містом до нього прийшла донька Зейнат із Паруйругі, близькою родичкою ув’язненого; спершу запитали, як його дружина, він відповів, що почувається добре, перебуває в Константинополі, народила хлопчика, однак він ще не бачив новонародженого. Привітали його, а потім повели мову про чоловіка та його ув’язнених побратимів — про те, як визволити їх із тюрми. За допомогою армії, організувавши виставу. Він гмукнув, а далі дуже ввічливо відповів:
— На жаль, пані, зараз уже немає потреб у виставах. Тепер кожен грає свою роль на сцені: побачимо, хто зостанеться жити, а хто помре. Але не турбуйтеся, вони (тобто ув’язнені) спокійніші за вас, може, з вас хтось і має турбуватися, вони — ні. Ідіть собі спокійно додому.
Те, на що чекав Джевдет, сталося того дня. Вірменську інтелігенцію Константинополя, Ерзрума, Трапезунда було знищено, розпочалося винищення вірмен у всій Анатолії. Зоставався лише Васпуракан, який кісткою застряв у горлі туркам. Уже готувалася пастка для знищення вірмен у Васпуракані, давно спостерігали приготування до нього в середовищі курдів.
У віддалених селах уже розпочалося пограбування і винищення. Чинячи опір, населення подалося в краї, де існувала змога протистояти. Отак, з боями, з незліченними втратами, залишки вірменських селян сягнули міста Ван. Тривали оборонні бої...
У цей час і пролунав наказ знищувати рухоме й нерухоме майно вірмен: церкви, монастирі, школи, пам’ятки старожитності — одне слово, стерти вірмен з лиця землі.
Певна частина турків добре усвідомлювала, що негласне винищення християнського люду нічого доброго для них не обіцяє. Дискримінація посилювалася не лише між християнами і мусульманами, а й саме між ними, мусульманами. Уряд відмовчувався на заклики народу. Тиф, епідемія якого поширилася у війську, перекинувся на в’язницю...
Місцеві турецькі чиновники добре розуміли, що ванці — організований народ, що село об’єднається з містом і може завдати великої шкоди туркам, тому належить поводитися обережно.
Джевдет наказав мешканців сіл (300 осель) знищити. Довідавшись про це, люди втекли у гори. Турецькі чиновники, може, й бачили це, та вдали, що не помітили. Отримавши наказ, Ніазім по-дружньому, як близький, писав Джевдету: «Кого вбивати: в селі зосталося лише кілька бабусь та ще коти. Вірмени з усіх 300 осель подалися в гори зі зброєю в руках, вдадуться до опору і можуть виставити 1000 вояків проти наших новобранців...»
Кажуть, за таке благодушне ставлення, а особливо за останнє речення цього листа, Ніазіма прив’язали до телеграфного стовпа, полили гасом і підпалили. Така само доля спіткала немало курдів — за те, що переховували вірмен.
Міська еліта Вана, вже давно відкинувши вузькі партійні непорозуміння, спільно готувалася до самозахисту. Цей самозахист був нелегким: жменька вірмен супроти великої держави. Кілька днів уже селяни з довколишніх сіл приєднувалися до ванців, готуючись до вирішального двобою.
Це була війна з обітницею Варданидів. Остання боротьба вірмен у самозахисті: або врятується бодай один, або загинуть усі. Земля стогнала від злочинів убивць. Людський розум безсилий осягнути те, що вчинили проти вірмен 1915 року. Оселі й цілі місцевості було знищено і спалено дотла, знелюднено.
Усім полеглим вічна пам’ять.
