Такий виявився бойовий шлях Флора Панасовича Лещука із села Остріїв Млинівського району. Більше того, у 1944 році у цьому бункері солдат, сівши в генеральське крісло, дозволив собі трішки «покерувати військами». І це тоді, коли Лещукові було лише сімнадцять з половиною літ і його на призовному пункті не хотіли записувати до війська...
— Мій батько пішов на фронт у січні 1944 року, — розповідає Флор Панасович, — а вже в лютому, через місяць, прийшла додому похоронка, де значилося, що солдат Панас Арсентійович Лещук загинув як герой у Латвії. Через двадцять років після війни я їздив до Латвії, де поховано батька, вклонився братській могилі. А заодно дізнався, що на всіх, хто тут спочив у Бозі, прийшла однакова за змістом похоронка: «Загинув як герой», тільки прізвища міняли. А геройство полягало в тому, що цілий батальйон піхоти з одними гвинтівками, без підтримки артилерії та авіації, кинули на масовану ворожу оборону. Ось так, на відкритому полі, біжучи в атаку з криком: «Ура!», і полягла половина батальйону. Але тоді, у 1944-му, я зовсім по-іншому уявляв фронт, за схемою — як наші хвацьки женуть німців. Хотілося й самому погнати фріца. Утім, мама, зачувши, що я збираюся до військкомату у Млинів, місця собі не знаходила. Спочатку просила-вмовляла повернутися, а потім тільки те й робила, що шептала молитву на прощання — як нещодавно своєму чоловікові. Обидва цих прощання я досі виразно пам’ятаю. Особливо — батькове. Тато наш прощався тричі. Підійде до дверей — і вертається назад. Обніме всіх нас, розцілує — і знову до дверей. Ніяк не міг поріг переступити, ніби відчував, що йде в останню путь. А ось у мене було інше відчуття — що обов’язково повернуся додому.
Спочатку Флор Лещук, як і кілька інших новобранців із Млинівського району, потрапив у запасний полк, де пройшов курс молодого бійця. Запасний полк перебував у тилу, але близько до фронту.
— Від лінії фронту ми постійно були, як то кажуть, на відстані простягнутої руки, — пригадує ветеран. — Якось у лісі організували тренувальне стрільбище, а німці на передовій зачули постріли і почали обстрілювати нас із гармат. Чи то навмання, чи то за чиєюсь наводкою. Одне слово, зробили нам перше бойове хрещення. А потім на території Польщі наш полк зупинився в одній пам’ятній місцині. Це колишнє штабне лігво генерала Паулюса. Того самого, що був розробником плану «Барбаросса» і який на Нюрнберзькому процесі свідчив проти нацистів, бо здався в полон Радянській армії. Довелося побувати навіть у кабінеті Паулюса, звідкіля він здійснював керування своєю десятою (на той час) армією. Тоді довідався про страшні звірства, які чинили гітлерівці над радянськими полоненими, що будували бункер. Практично ніхто з цих полонених не вижив, усіх знищили, щоб втаємничити об’єкт. Залишився тільки один свідок, який через каналізаційну трубу вибрався на волю. Саме від нього ми вперше довідалися про страшну сторінку історії.
— А вже через кілька днів після перебування у ставці Паулюса наш полк перекинули на лінію фронту, дали кожному по сто патронів і наказали з боєм взяти висоту, — розповідає Флор Панасович. — Перша лінія піхоти не змогла цього зробити — майже повністю її перебили кулеметним та автоматним вогнем. А другій лінії, в якій був і я, таки вдалося вибити ворога, хоча без втрат також не обійшлося. Тоді мені просто пощастило вижити, а через місяць таки вибув з ладу. Тільки не через поранення, а через обмороження ніг. Настали морози, а ми, піхота, — в окопах, в американських дірявих черевиках. А ще, як на зло, у траншеях звідкілясь почала набиратися вода. Ввечері промочили ноги, а вночі, коли мороз посилився, від холоду ледь дуба не дали. Довго валявся в госпіталі. Хотіли навіть ампутувати ноги. На щастя, нагодився якийсь лікар-полковник, сказав, щоб хірурги зачекали день-другий. А потім порадив: щоб урятувати ноги, відрізати окремі пальці. Ось так я вижив і, хоч і безпальченком, дожив до нинішніх днів...
Флор Панасович після війни працював у колгоспі бригадиром хмелярні, токовим, на фермерській кухні. Має більше десяти нагород — фронтових і трудових. Серед них орден «За мужність», медаль Жукова, орден Вітчизняної війни ІІ ступеня. А найдорожча для нього, каже, медаль «За перемогу над Німеччиною».
— Бо заради цієї перемоги я пішов на війну. Пішов, щоб була Україна, щоб народжувалися діти, онуки. І правнуки. Їх у мене вже четверо. Наймолодшому Мирославу — чотири роки. Він найбільше любить гратися моїми медалями. Деякі позакидав так, що й досі не можу знайти. Нехай... Головне, щоб його долю, як і долю наступних поколінь, ніколи не затьмарювала війна.
Рівненська область.
