У репортажі «Осада Тарнополя», опублікованому 16 квітня 1944 року в «Красной звезде» — на другий день після визволення міста (тоді воно називалося Тарнополем), відомий російський письменник Костянтин Сімонов порівнював тутешні бої зі сталінградськими. Він був вражений масштабами руйнувань. Німці добре укріпилися у старих будинках, товщина стін яких сягала метра і більше. Вночі німецькі бомбардувальники скидали для тих, хто опинився в облозі, продовольство і боєприпаси. Кожен дім радянським військам довелося брати штурмом, деякі переходили з рук у руки кілька разів. 90 відсотків будівель центральної частини міста були зруйновані. Обласний центр довелося перенести до Чорткова. Катерина Мельникова, котра багато років працювала в обласній газеті «Вільне життя», розповідала про такий випадок. 1948-го, розчищаючи руїни, мешканці міста відкопали чотирьох німців: зарослих, страшних. Під час бомбардувань їх привалило, але під будинком був продовольчий склад, отож вони собі й жили три роки. Коли їх вивели на поверхню, ті ніяк не могли повірити, що війни вже немає.

Німецький офіцер Гердт Фрікке, учасник боїв за Тернопіль, написав мемуари, де визнав, що оточений німецький гарнізон був приречений, тому не було потреби так опиратися і руйнувати місто. Гвардії полковник, почесний громадянин Тернополя і почесний солдат Війська Польського Григорій Хилько, який у квітні 1944-го підняв прапор над містом, також згодом писав, що ціна, заплачена за визволення Тернополя, була страшною й людськими жертвами, й масштабами руйнувань. У своїх спогадах Герой Радянського Союзу Борис Кошечкін згадував, як у боях за місто загинули його побратими-танкісти, а він дивом залишився живим. До речі, листи зі спогадами учасників визволення Тернополя: Григорія Хилька, Бориса Кошечкіна, Василя Сєдова, Василя Кургузнікова та інших працівники обласного державного архіву врятували після того, як вже у наші часи у школах нищили музеї бойової слави. Солдатські трикутники виловлювали у брудній воді шкільних підвалів, а скільки документів пропало... Те, що вдалося врятувати, експонується на виставці «Пам’ять серця», що розгорнуто цими днями в архіві. До 65-річчя Перемоги її розширять. Два роки тому я писала про знайдені на горищі колишньої пошти більше трьохсот листів перших днів війни. Їх хотіли опублікувати, та так нічого й не вийшло. Тим часом москвичі зняли фільм за цими листами і знайшли кількох адресатів.

Можливо, тому, що не вміємо берегти пам’ять, багато хто не довіряє музеям, архівам. Скажімо, Станіслав Союшкін, батько якого Іван Союшкін загинув за два дні до визволення Тернополя і похований у парку Слави, сам зібрав чимало цікавих матеріалів: карт, схем, фотографій, спогадів очевидців. І вирішив передати усе це дітям і онукам. Станіслав Іванович мешкає у Тернополі з 1966 року, вважає, що наступні покоління мають знати, якого вони роду, і пишатися дідами-прадідами. У Петриківському будинку-інтернаті для людей похилого віку я зустріла Галину Михайлівну Мамаєву, яка багато років вела велику пошукову роботу у тодішній школі №4, де був один з найбагатших за експонатами музей бойової слави. З собою вона взяла найдорожче: альбоми, фотографії, вирізки з газет тих часів. Багатий архів довоєнного, воєнного і післявоєнного Тернополя має заслужений журналіст України, справжній патріот міста Ярослав Гулько. Альбоми для онуків і правнука оформила радистка одного з партизанських загонів Брянщини, а нині мешканка Тернополя Тамара Новицька. В альбомах — її правда про війну, яку вона пройшла, листи, вірші. Острівці пам’яті, незважаючи на мінливі політичні віяння, на щастя, зберігаються, хоч, звичайно, не в таких масштабах, як має бути.

У Тернополі нині мешкає лише шестеро його визволителів. Ілля Чередниченко досі напам’ять читає Шевченка, Олександр Долгушин сам пише чудові вірші, Віктор Сергеєв, Едуард Ерм, Микола Коннов, Василь Смиченко... Наймолодшому — 85, найстаршому — за 90. Подякуймо за їхній подвиг, вклонімося. Бо завтра може буде пізно.

Тернопільська область.

На фото: Ілля Чередниченко — один з шести живих визволителів Тернополя.

Фото автора.