Пам’ятаємо Подвиг наших людей

— Мій дідусь по батьку Назар Ігнатійович Пристюк пішов на фронт 1941-го і дійшов до Праги, хоча мріяв закінчити війну в Берліні. Додому його повернули достроково з тієї причини, що в нього на батьківщині, на Чернігівщині, залишилося п’ятеро дітей, а дружина (моя бабуся Марина) у війну померла від гнійної ангіни. Але на «гражданці» дід Назар довго не пробув, відправили його на Японську... Воювати довелося до 1947-го включно. Я, можна сказати, виріс в обіймах дідуся. Пам’ятаю, як надягав його фронтову гімнастерку з нагородами. Вона була мені велика. Та й важкою здавалася. Але в ній я почувався богатирем і безстрашним воїном. А ще дід подарував мені свій фронтовий польовий планшет. Це була межа бажань кожного хлопчика! Дід багато розповідав про те, як воював, голодував, мерз в окопах, як гинули його товариші. Як писав листа дружині, не знаючи, що вона вже померла... Я заплющував очі й уявляв себе на вогневих рубежах. Під дією воєнних розповідей у дитинстві я вважав, що на світі існує тільки дві професії — військовий і будівельник. І дуже хотів стати військовим, навіть здавав документи до московського суворівського. Але життя розпорядилося по-своєму. А дідова гімнастерка, його нагороди, планшет, навіть фронтова шинель збереглися й до сьогодні. Їх дбайливо зберігає моя рідна тітка, що живе в Чернігівській області. А мої сини — вони знають бойову історію свого прадіда. І зовсім щиро вважають його героєм.

— Дуже сильне враження на мене справив музей «Молода гвардія». В 1972 році, коли мені було 12 років, наш клас уперше поїхав до Краснодона. Батько тоді керував будуправлінням в Антрациті, і я впросив його як шефську допомогу виділити транспорт для поїздки. Дали нам бортову машину, у кузові — лавки нетесані. І ми, гарно вбрані, щасливі вирушили до музею. Те, що там побачив і почув, мене просто приголомшило. Особливо — написи на стінах камер, в яких фашисти тримали членів підпільної організації «Молода гвардія». Змучені катуваннями юнаки й дівчата, які фактично ще не встигли пожити й покохати, уже знали, що загинуть. Але думали про Батьківщину, про те, що ніхто й ніколи не змусить їх її зрадити. І писали про це на стінах каземату так, що серце стискалося.

Коли поверталися додому, почалася злива. Якось відразу похолоднішало... І ми, змоклі, тремтячи, всю дорогу ридали, обійнявшись, і клялися один одному в тому, що ніколи не зрадимо нашу Батьківщину. Сьогодні, уже з висоти свого віку й досвіду, можу стверджувати, що патріотичне виховання відіграє величезну, якщо не основну, роль у тому, щоб виростити гідне покоління. Ми в області це розуміємо й намагаємося робити все, щоб зберегти пам’ять про життя дідів-прадідів, зберегти їхні традиції й передати нашим дітям.

— Знаєте, мені здається, у цій ситуації треба говорити не про масштаб. Хтось, підганяючи цифри, порівнює кількість загиблих на квадратний метр, але особисто я виділив би інше. Так, невеликому Привіллю у війну було дуже важко: фашисти захоплювали його двічі, у цілому містечко було окуповано майже 400 днів і щораз його визволяли у важких боях, з величезними втратами. Але так було практично скрізь на тій території, яку захоплював ворог. І тут масштаб боїв треба міряти не за кількістю жертв, а за мірою мужності наших людей. Що таке Привільнянський плацдарм? По суті, — зовсім мала п’ядь, але наші стояли тут на смерть, бо знали: якщо втримають її, визволять від загарбників Лисичанськ, Привілля, Пролетарськ, фактично відкриють шлях до визволення Донбасу й сплутають супротивнику всі карти. Багато разів гітлерівці намагалися скинути наші війська з плацдарму, але ні люті атаки танків і піхоти, ні запеклі бомбардування й обстріли не зламали духу солдатів. Плацдарм утримували все літо 1943-го ціною мужності й героїзму його захисників. У братських могилах невеликого Привілля спочивають близько трьох тисяч радянських солдатів та офіцерів. А ще його визволителі поховані у Краснянці, Рубіжному, Кремінній, інших селах і селищах, розташованих на лівому березі Сіверського Дінця. Але, як розповідали очевидці, загиблих було у багато разів більше. На честь усіх безіменних героїв, останки яких досі знаходимо у землі, до 9 Травня на Привільнянському плацдармі відкриємо новий Меморіал. Буде їм спільний надгробок. А всім живим — нагадування про Подвиг.

— Найголовніше — дійти до кожного ветерана. Самим собі ми поставили завдання — зробити все, щоб учасники війни й ті, хто кував перемогу в тилу, були оточені увагою й турботою. До речі, це завдання не тільки на найближчі тижні. Це має бути нашою постійною метою.

— Практично у кожного з учасників війни вже побували медичні працівники — зібрали відомості, чого вони потребують, щось відразу вирішили за рахунок місцевих можливостей. Далі підключилися ми. Наприклад, за кошти обласного бюджету до 65-річчя Перемоги ми забезпечимо очними протезами й слуховими апаратами всіх інвалідів війни, що цього потребують. Протягом року оплатимо операції з установлення штучних кришталиків 27 ветеранам. За кошти місцевих бюджетів проведемо зубопротезування для п’ятисот осіб. Комунальні підприємства займаються розв’язанням побутових проблем ветеранів: ремонтують будинки, латають дахи, комунікації, тим, хто потребує, проводять телефонний зв’язок. До речі, ми вирішили, що тих учасників війни, у кого досі немає стаціонарних телефонів, забезпечимо мобільними. Ще до свята відкриємо дві нові «Ветеранські аптеки» — у Краснодоні й Кремінському районі. Луганщина, до речі, єдина в Україні область, де створено потужну комунальну мережу аптек для ветеранів. Тут люди похилого віку можуть не тільки за пільговою ціною придбати ліки, а й одержати безплатну медичну консультацію: виміряти тиск, температуру, зробити укол. Таких аптек в області вже діє десять, їхню мережу розширюватимемо й надалі. Серйозний цикл заходів на честь річниці Перемоги запланований і в обласному госпіталі ветеранів. Це обласна комунальна установа, що славиться на всю країну. Маю відзначити, коли мова заходить про можливе збільшення фінансування для госпіталю або виділення йому цільових коштів на вирішення якихось завдань, наші депутати завжди одностайно голосують «за». При тому, що представляють різні політичні сили й з деяких питань нерідко мають кардинально різні точки зору. Але — не в цьому випадку.

— Я точно знаю, що їм це важливо. Більше сорока молодіжних громадських організацій (у тому числі й «молодіжні крила» найрізноманітніших політичних партій) свого часу об’єдналися в обласну молодіжну раду. І якийсь час тому вони з власної ініціативи, а не з чиєїсь вказівки, оголосили акцію «65 днів до Великої Перемоги. Пам’ятаємо минуле заради майбутнього». Отож у її рамках щодня у містах і районах Луганщини молодь проводить різні заходи, присвячені визволителям і святу Перемоги. Алчевськ, приміром, уже прославився як місто, де фактично відроджується «тимурівський рух». Хлопці з місцевої організації Спілка молоді навели порядок у будинках, дворах, городах уже не однієї родини ветеранів Великої Вітчизняної. У Кремінній молодь збирає гроші на пам’ятник Матері солдата. Краснолучани беруть активну участь у відновленні меморіалу «Партизанська стоянка». Активні й школярі. На уроках праці у Молодогвардійській школі №7, наприклад, дітвора настрочила «синіх хусточок», на яких вишили імена учасників Великої Вітчизняної, які дожили до наших днів. Їх планують вручити визволителям 9 Травня. У Слов’яносербському районі хлопці випилювали червоні зірки, а дівчата надписували таблички, які прикріпили до стін будинків і воріт дворів ветеранів. Щоб усі бачили й знали. Перераховувати я можу ще довго. Заходів, які обласна молодіжна рада має намір провести у рамках акції «65 днів до Великої Перемоги...», — більш як сто. І це, ще раз наголошую, бажання та ініціатива наших дітей.

— Так, я читав про це у вашій газеті. Ініціатива хороша, і ми обов’язково до неї долучимося. Для початку постараємося передплатити «Голос України» всім первинним ветеранським організаціям області.

Хочу сказати ще про одне. Із запасників західних музеїв в Україну нещодавно повернули більше тисячі листів, які були захоплені німцями в 1941 році під Кам’янець-Подільським й вивезені в Австрію. Це листи, які були написані й відправлені із фронту, але вони так і не дійшли до адресатів. Серед цих трикутників, які досі не розкриті, є 12 листів, що направлялися на Луганщину. Ми постараємося знайти родичів тих, кому вони були адресовані. Думаю, що «Голос України» розповість про це на своїх сторінках.

Луганськ.