Зі шкільних уроків історії відомо, що кріпацтво в Російській імперії було скасовано Олександром ІІ у лютому 1861 року. Але в жодному підручнику ні слова не сказано, що в Карлівському маєтку Полтавської губернії селяни отримали волю разом із земельними наділами на викуп ще в 1856 році.
Історичні факти
Коли 1648 року в Західній Європі (Франція, Німеччина, Англія та ін.) громадсько-політичний рух Реформації приніс знищення кріпацтва, а Україна на чолі з Богданом Хмельницьким здобуває незалежність, в Росії посилюється централізація влади. І «Соборне уложення» царя Олексія Михайловича 1649 року повністю закріплює селян за поміщиками, скасувавши перехід навіть на Юріїв день.
У країнах Центральної Європи (Пруссія, Польща, Чехія, Угорщина) кріпосне право також тривало до початку 1800-х. У Східній Пруссії, Мекленбурзі, Померанії, як і в Росії, воно набуло чи не найтяжчої форми. Про це свідчить стаття поміщицького статуту: «Ніщо не належить вам, душа належить Богу, а ваші тіла, майно і все те, що ви маєте, є моїм» (Шлезвіг-Гольштейн, 1740 р.).
Такі само норми діяли і в центральних губерніях Великоросії.
Україна кріпацтва не знала аж до 1783 року, коли його запровадила своїм указом Катерина ІІ. Насправді це була дочка збіднілого прусського герцога — Софія Фредеріка Ангальт-Цербтська, яку імператриця Єлизавета Петрівна (дочка Петра І) запросила в Росію і 1744 року одружила зі своїм сином Петром Федоровичем. Але спочатку пруссачка перейшла із лютеранської віри у православ’я й отримала ім’я Катерини Олексіївни. Імператриця Єлизавета померла на початку 1762-го. На престол під іменем Петра ІІІ зійшов її син. У квітні його дружина Катерина народила від графа Григорія Орлова позашлюбного сина, який увійшов в історію під іменем Олексія Бобринського. А 28 червня та сама Катерина з братами Орловими за допомогою гвардійців влаштували двірцевий переворот. Петро ІІІ зрікся престолу, а змовники через кілька днів його знищили. Імператрицею Росії стала Катерина ІІ.
Стосовно запровадженого нею на теренах України кріпацтва, то воно проіснувало, зокрема для карлівських селян, рівно стільки, скільки й Союз. Характерно, що карлівських кріпаків задовго до маніфесту Олександра ІІ звільнила теж представниця імператорської сім’ї велика княгиня Олена Павлівна. Але найцікавіше, що її справжнє ім’я — Фредеріка Шарлотта Марія принцеса Вюртемберзька. Вона доводилася внучкою одному з німецьких королів Фрідріху І. Її понура бабуся, яка відзначалася особливим самодурством, була донькою англійського короля Георга ІІІ. Батько Шарлоти також вдавався до жорстких виховних експериментів над своїми доньками. Не вжився він і зі своїм старшим братом, який 1816 року став королем. Тому покинув Германію й поселився в Парижі. Тут юна Шарлотта отримала чудове виховання в одному із приватних пансіонів. Російська імператриця Марія Федорівна, дружина покійного на той час Павла І, вибрала 15-річну принцесу нареченою для свого молодшого сина Михайла. Наприкінці 1823 року Шарлотта прийняла православ’я і під іменем Олени Павлівни її повінчали з нащадком імператорського дому. Волею провидіння вона, як і Катерина ІІ, відіграла особливу роль в історії Російської імперії.
«Червона партія» серед... царськогоу двору
Особисте життя Михайла Павловича і Олени Павлівни не склалося. Князь цікавився тільки військовими справами. Хоч і був доброю від природи людиною, але казали, що за все життя, крім військового статуту, не відкрив жодної книжки. І його високоосвіченій дружині було дуже важко підладнатися до уподобань свого благовірного. Крім того, чоловік мріяв про сина, щоб виховати з нього військового, а в сім’ї народилися п’ять доньок. Дві померли зовсім малими, а старша — вже дівицею. Сам Михайло Павлович також раптово помер 1849 року. Відтоді Олена Павлівна до кінця свого життя носила траур.
Але всі свої знання і сили вона спрямувала на благодійницьку і громадську діяльність. Ставши вдовою, вона перестала влаштовувати в себе обов’язкові на той час світські бали. Однак замінила їх гуртком інтелектуалів, яких щочетверга запрошувала до свого палацу. Тут збиралася політична і культурна еліта столиці, де обговорювали найважливіші теми життя. Велика княгиня підтримувала багатьох літераторів, художників, акторів. Серйозно цікавилася справами освіти, Академії наук, роботою Вільного економічного товариства. Вона допомогла посмертно видати твори Гоголя, дружила з Тургенєвим, з Пушкіним перебувала в досить довірливих стосунках. До речі, саме у нього Олена Павлівна наважилася випросити «Записки Катерини ІІ», читати які членам імператорської сім’ї було заборонено.
Під час Кримської війни 1853—1854 років велика княгиня виступила однією із засновниць Хрестовоздвиженської общини сестер милосердя. Тоді понад дві сотні добровільних сестер, надівши хрест, вирушили до Криму доглядати за пораненими. Згодом засновник Міжнародного Комітету Червоного Хреста Анрі Дюнан писав, що якщо Червоний Хрест нині охоплює весь світ, то це завдяки прикладу, поданому під час війни в Криму великою княгинею Оленою Павлівною. А імператор Микола І називав її розумом царської родини. Після його смерті спадкоємець престолу Олександр ІІ отримав украй неефективну економіку і консервативний апарат державного управління.
Кримська війна показала, що Росія, маючи величезні ресурси, повністю поступається європейським країнам у динаміці розв’язання більшості життєвих проблем. Про внутрішню кризу постійно нагадували і селянські заворушення, кількість яких подвоювалася кожне десятиліття. Країну могли врятувати тільки реформи.
Щоб їх провести, однієї рішучості молодого імператора було замало. Гасло «Кадри вирішують усе» було актуальним і для царського двору. В оточенні Олександра ІІ зовсім небагато людей мислили прогресивно. А між ними силою розуму та вмінням організувати роботу відзначалася княгиня Олена Павлівна. Серед учасників її гуртка було чимало однодумців. Особливо варто згадати Миколу Милютіна. Саме він став головним розробником проекту селянської реформи. Але перед реформаторами постала більша проблема: як «зруйнувати Карфаген»? Тобто зламати опір консервативного дворянства, яке взагалі відкидало будь-які реформи.
Саме у цьому й полягає головна заслуга великої княгині. Олена Павлівна зуміла об’єднати навколо себе прибічників реформ. Консервативне царське оточення називало їх «червоною пар- тією». За тодішніми мірками це означало майже те саме, що цар-революціонер. Адже до цієї «партії» входили сам імператор, його брат Костянтин Миколайович, графи Кисельов, Назімов, брати Милютіни, інші високоповажні особи. Натомість граф Шувалов і князь Паскевич, до речі, уродженець Полтави, об’єднували навколо себе найзапекліших противників будь-яких змін у системі дворянського землеволодіння. Боротьба між цими угрупованнями точилася вкрай напружено, адже рішення імператора належало схвалити в Сенаті. Ось тут і виникала найбільша проблема.
Тож починаючи з 1856 року члени «червоної партії» діяли фактично підпільно. Для розробки положень селянської реформи було створено кілька секретних відділів, засновано 21 губернський комітет. У відповідь суперники вдавалися до придворних інтриг, змушували Олександра ІІ двічі міняти міністра внутрішніх справ, щоб зірвати процес підготовки реформ.
Але того-таки 1856 року велика княгиня Олена Павлівна, намагаючись викликати позитивні зрушення у дворянському середовищі, виступила з ініціативою звільнення селян у своїй Карлівській економії.
Маріамполь як центр свободи
Адміністрація економії, якою управляв барон Енгельгардт, розташовувалася у так званому Маріамполі. Цей маєток, що стояв на горі біля села Федорівки Карлівського району, до 1849 року належав Леву Кириловичу Розумовському — четвертому сину останнього українського гетьмана. А свою назву отримав на честь дружини Лева — Марії Григорівни. Після смерті свого чоловіка перед будівлями маєтку, які розміщувалися півколом, вона збудувала 1828 року Благовіщенську церкву. Нині це єдина в регіоні пам’ятка архітектури, що збереглася від тих часів. Але вона перебуває у вкрай занедбаному стані і потребує якнайшвидшої реставрації.
Марія Розумовська, вже в похилому віці, продала 1849 року свій маєток великій княгині Олені Павлівні, яка тоді теж овдовіла. За інформацією деяких дослідників, саме відтоді на базі Карлівського маєтку розпочалась підготовка експерименту щодо звільнення селян від кріпацтва. Про нього фактично ніхто не знав, крім імператора Миколи І, управляючого барона Енгельгардта і самої княгині. Але те, що над ідеєю скасування кріпосного права серйозно замислювався ще Микола І, у своїх згадках підтверджує й Олександр ІІ. Він згадує, що чорнові варіанти проекту Маніфесту про звільнення селян знайшов ще 1856 року в робочому столі свого покійного батька. Можливо, здійснити ці плани завадила Кримська кампанія, а потім і смерть самого царя. Утім, доки молодий імператор розбирався в державних справах, Олена Павлівна практично провела реформу у своєму маєтку. Вона офіційно звільнила від кріпацтва 1856 року 12 сіл і висілків із 7392 чоловіками та 7625 жінками, що проживали в них, і майже 10 тисячами гектарів землі. Що ця акція була задумана давно, а до її проведення Олена Павлівна готувалася заздалегідь, свідчить добре розроблений план. Або, як тепер кажуть, якісно виконаний бізнес-проект.
Сам Карлівській маєток розділявся на чотири товариства, які управлялися самостійно і мали власний незалежний суд. Їм передавалася шоста частина всієї землі з орендною платою по 2 рублі на рік за десятину. І селяни при цьому мали право викупити земельні наділи із розстрочкою платежів по 25 рублів за десятину.
Провівши в себе реформу, велика княгиня звернулася до найбільших поміщиків Полтавської губернії Тарновського, Кочубея та інших із закликом сприяти своїми пропозиціями розробці загальних положень звільнення селян у Полтавській, Харківській, Чернігівській і Курській губерніях. Поступово цей документ, хоч і з багатьма обмеженнями та уточненнями, до яких вдавалася консервативна більшість дворянства, вдалося таки узгодити.
Коли імператор Олександр ІІ готувався зачитати на засіданні Державної ради 19 лютого 1861 року Маніфест про звільнення селян, велика княгиня в розмові з ним висловила задоволення, що нарешті вдалося довести справу до завершення. І чи не найбільше втішалася тим, що земельні наділи в її маєтку — по 12 десятин (13,11 га) на кожного селянина — виявилися найпереконливішим аргументом для консерваторів. Адже до тексту царського маніфесту дворяни все-таки внесли поправку, згідно з якою максимальний розмір наділу становив сім десятин на одного селянина. Не менш переконливим доказом, вважала Олена Павлівна, був і 12-річний досвід вільного господарювання в її економії. Тобто карлівські селяни ще до офіційного проголошення вже мали реальну свободу. А в імператорському оточенні Олені Павлівні присвоїли неофіційний титул — «княгиня Свобода».
Полтавська область.
На знімках: велика княгиня Олена Павлівна; тогочасна карта.
