Ностальгічна стріла київського Пасажу. Біля входу до одного з будинків привертає увагу меморіальна дошка — скромна й пронизлива (на знімку). Літній чоловік із втомленим обличчям, прикривши долонею цигарку, докурює її. Це пам’ятний знак творцеві повісті «В окопах Сталинграда» Вікторові Некрасову — робота його друга скульптора Валентина Селібера. Віктор Платонович жив тут близько двадцяти п’яти років. Прямував вузьким тротуаром, минав арку й виходив на Хрещатик. Тут найвідомішого в той час киянина нерідко бачили із друзями, з мамою. У 1974-му, попрощавшись (і не знаючи, що назавжди) з рідним містом, письменник-фронтовик, лауреат Сталінської премії за першу правдиву розповідь про минулу війну, був змушений покинути країну. В еміграцію його виштовхнув брежнєвський режим.
Некрасовський Париж... Навіть тут недремне око КДБ не випускало зі свого поля зору письменників, артистів. Спостерігач був у кожній групі, що приїжджала до Франції. Побачитися там відкрито з Віктором Некрасовим наважилися лише деякі. Я хочу розказати про майже невідомий детектив тих часів — місяці потаємних зустрічей Селібера та Некрасова в його новому помешканні у пригороді Парижа.
Валентин Євгенович Селібер народився в Києві 1920 року. Пристрасть до малювання й ліплення проявилася рано й мала, мабуть, спадкоємні риси — дід його був різьбярем по дереву. Якось дошкільник Валя приїхав на Кавказ разом із мамою Ганною Миколаївною Матковською Дільнична медсестра в Києві, вона в літні місяці тимчасово працювала в одному чорноморському санаторії. Якось Валентин, привівши в захват гостинну грузинську сім’ю, в якої вони зупинилися, виліпив їхні статуетки із пластиліну, до того ж напрочуд точно. У житті учня середньої школи №54 це був лише епізод, але він ніби осявав і майбутнє. Селібер добре навчався, і в 1938-му, після закінчення школи, отримав атестат із золотою облямівкою. Такий атестат надавав право на втуп до вузу за співбесідою. Далі — пригодницькі сюжети.
Валентин подав документи на фізмат Київського університету й водночас до Художнього інституту на скульптурне відділення. На його подив, Селібера, разом ще з дев’ятьма абітурієнтами, було сюди зараховано. Але наступного дня їм оголосили, що навчання почнеться... після проходження військової служби...
— Солдатська лямка мене не вабила, — згадує Валентин Євгенович, і я вибрав фізмат. У школі вважався одним із кращих математиків, а в університеті все було складніше. Професор Букреєв, майже столітній, математична зірка, швидко списував формулами одразу дві дошки, а я осягав це важко. А на хімічному факультеті вчився мій шкільний товариш Віктор Шевченко. Якось с побував із ним на лабораторних заняттях. Там усе було живіше. І я перейшов на цей факультет.
— І в хімічному царстві ви знайшли собі наречену?
— Авжеж, на курсі познайомився з Наталею Давиденко, надалі доктором хімічних наук. Разом ми пройшли в любові-злагоді шлях у шістдесят шість років. На жаль, Наталії Корнеліївни вже немає зі мною...
Утім, сподобались ми одне одному не в хімічній аудиторії, а на факультативі по культурі. Можна сказати, історія мистецтв продовжилася в нашій особистій історії. Я став відвідувати кружок із ліплення в палаці піонерів, туди запрошували і студентів. Було завдання — копіювання голови Давида за роботою Мікеланджело. Мій витвір якось впав на мене — перелом перенісся. Утішало те, що, здається, Мікеланджело переніс таку само травму.
Почалася війна. Тоді нас вважали вже нерозлучною парою, хоча розписалися набагато пізніше, вже в Середній Азії. А поки що нас відправили на сільгоспроботи на Херсонщину. Їдучи, ми й не думали, що Київ незабаром здадуть ворогові. Оманний затишок панував і в радгоспі, де ми трудилися. Але обстановка швидко змінювалася. Ми довідалися, що університет евакуйовано до Харкова. Вирішили добиратися туди. Йшли вдвох залізничною колією. Нас підібрав машиніст товарняка, ми потрапили в Харків.
Там студенти-чоловіки були задіяні на станційних розвантажувальних роботах, а Наталку мені вдалося посадити в поїзд, який вирушав до міста Енгельс. Ми знали, що це поряд із Саратовом, і домовилися: будемо писати туди одне одному до запитання. Діставшись через деякий час до Саратова, я знайшов її листи, вже із Кзил-Орди, де почав роботу Український об’єднаний університет. І ми знову опинилися на хімфаку; в 1942-му, у прискореному темпі, закінчили його.
— І тут починається ваша ратна Одіссея...
— Може, це й справді Одіссея, тільки не написана. Після університету мене мобілізували. Закінчив артучилище лейтенантом, потрапив на фронт. Брав участь у боях за Київ на Лютезькому і Букринському плацдармах, воював на Сандомирському плацдармі, зустрічався з військами союзників на Ельбі. До Перемоги дійшов живим і відносно неушкодженим. Після війни нашу частину передислокували до Луцька.
— «После боя сердце просит музыки вдвойне»?
— Так, я згадав про скульптуру й запропонував виліпити бойові нагороди дивізії — орден Богдана Хмельницького, Червоного Прапора та інші. Деякі однополчани поставилися до цього скептично — мовляв, хочу спекатися нарядів. Але коли ордени були готові і прикрасили ворота нашого військового містечка, це мало загальне схвалення. Можливо, вони десь є й нині... А потім узяв стару довідку про зарахування в художній інститут. У сорок п’ятому мене туди знову прийняли. Згодом, як скульптор, опинився на вільних хлібах. Як член Спілки художників України, мав свою майстерню в Києві на вулиці Перспективній. Між іншим, вона фактично описана в оповіданні Віктора Некрасова «Мраморная крошка».
— Як ви познайомилися з Віктором Платоновичем?
— Скульптор завжди шукає замовлення. Було оголошено конкурс під девізом — на спорудження пам’ятника Левові Толстому в Москві. Я задумав узяти в ньому участь, а як архітектора, знаючи про його професійну освіту, запросити Віктора Некрасова. Я, як багато хто, був в полоні його повісті «В окопах Сталинграда», і мені здавалося, що участь Некрасова додасть моєму проекту оригінальних рис.
Дізнався його адресу в Пасажі, піднявся на третій поверх. Віктор Платонович прийняв привітно, але від роботи відмовився, через зайнятість. Утім, одразу зателефонував своєму доброму знайомому архітекторові Мілецькому, попросив сприяти мені...
— Але зустріч із Некрасовим не була даремна?
Авжеж, Віктор Платонович почав виявляти прихильність до мене. Мешкали ми недалеко, в районі Бессарабки, і він зранку, іноді у світанкові годинники, нерідко телефонував мені, запрошував на прогулянку за звичними його маршрутами — по старих куточках Подолу й Печерська, до пам’ятних споруд і дерев-ветеранів. Одного разу він запросив мене на Андріївський узвіз, і ми потрапили в булгаковський дворик, про який він написав легендарний нарис «Дни Турбиных».
...Валентин Євгенович був серед тих, хто восени сімдесят четвертого прийшов у квартиру в Пасажі попрощатися з Віктором Некрасовим перед смутною дорогою. Але в аеропорт поїхати остерігся. І все-таки ще одне побачення між ними відбулося. Річ у тім, що в Парижі давно жив зведений брат Валентина Євгеновича — Олександр Роквер, який мав французьке громадянство. Коли «залізна завіса» трохи ослабла, з’явилася можливість побачити брата. А ще одною метою було потиснути руку Некрасову.
Валентин Євгенович продовжує:
— Запрошення від Роквера йшли одне за одним, але тільки після, здається, дев’ятого клопотання дозвіл було дано. Та й то не так просто. На іменини Наталія Корнеліївна запросила свою подругу з роботи, разом із чоловіком, який служив, як вона знала, в КДБ. Незабаром після цього вечора надійшла сприятлива відповідь. Побачивши наш дім, гість, мабуть, переконався, що я не збираюся втекти...
— І ви опинилися в Парижі. Як удалося розшукати Віктора Платоновича?
— «Горобиною поштою» його сповістили про мій приїзд, і він призначив час і місце зустрічі — о першій годині дня біля станції метро «Монпарнас». Але в той день ми так і не побачилися — виявилося, стояли більше години біля різних входів станції. Я повернувся до Рокверів. Разом із дружиною Олександра, француженкою Мартіною, почали за довідниками розшукувати номер телефону Некрасова. На жаль, у Парижі він не значився. Мартіна припустила, що, можливо, Віктор Платонович живе у пригороді. І в Ванве такий номер виявився! Ранком у будинку на площі Кеннеді у Ванве я переступив новий некрасовський поріг. Дозвіл на перебування у Франції мені дали на три місяці. І значну частину цього часу я повів в домі Некрасова. Трикімнатна квартира за обстановкою трохи нагадувала київське його помешкання. Розмовляли ми не так уже й багато, переважно я був занурений у читання книжок, які викладав переді мною Віктор Платонович. Здебільшого це були не його нові твори, а видання дисидентського штибу. «Удома ти це не прочитаєш, не втрачай шанс» — порадив він.
— Про наші зустрічі майже ніхто не знав, і від стороннього ока мене Віктор Платонович оберігав, — продовжує Селібер. — Коли хтось мав відвідати його, я йшов від нього або переходив до іншої кімнати, не полишаючи книжки. До від’їзду Віктор Платонович придбав для мене цілу пачку видань, переважно з мистецтва. Їх підписали Роквер і його знайомі, щоб видання здавалися ніби подаровані. Провідник експреса на Москву отримав, за порадою Некрасова, винагороду в 100 франків, і книжки оминули огляд.
Два або три рази ми гуляли по Парижу. Як і колись, прекрасний ходок Некрасов вів мене незнайомими чудовими вулицями, алеями, набережними. До слова, в бістро ми не заходили: тоді, після важкої хвороби, Віктор Платонович зовсім не пив. Звичайно, в пам’яті ми поверталися до походів Києвом, до улюблених некрасовських дерев. Він виділяв їх у скверику своєї юності на Горького, на давній Караваївській, на Круглоуніверситетській...
...Зустрічі у Ванве довго залишалися таємницею. Некрасов і Селібер переписки не вели. Патріот без ретуші, Некрасов для старіючої імперії залишався «персоною нон ґрата».
Ми розмовляємо з Валентином Євгеновичем у його квартирі, серед полиць із книжками. Він показує невеликий томик «Виктор Некрасов. В жизни и в письмах». 19 вересня 1971 року Віктор Платонович надписав цю книжку — на обкладинці його рукою примальована витончена паличка, а після підпису «Вика» в дужках написано: «Турист с тросточкой». Це натяк на відомий фейлетон, після публікації якого почалося цькування письменника.
Фактично ця книжка — остання, що з’явилася на Батьківщині, більше тут Некрасова за його життя не друкували. І символічно, що саме тут уміщено «Чертову семерку» — що спочатку завершала розділи повісті «В окопах Сталинграда».
Повертаємося до меморіальної дошки в Пасажі. Вона з’явилася наприкінці 1980-х років унаслідок письменницького клопотання. Виконання її було доручено Валентинові Селіберу. На мій погляд, це один із кращих меморіальних знаків у Києві.
«Вальке — без лишних слов» — підписав Віктор Некрасов одну із книжок Селіберу. Мені хотілося, щоб і в цьому нарисі не було зайвих слів, а тільки справжня картина.
Фото з архіву автора.
