Берлін 65 років тому. Година нуль

16 квітня 1945 року тисячами бомб і снарядів на Берлін упала кара — відплата за зло, посіяне нацистами на окупованих ними територіях. Що зрештою обернулося бідою для німецького мирного населення: «Кров за кров, око за око!» Я спробувала знайти бодай якісь сліди чи не найжорстокішої в історії світових воєн битви на знищення, що перетворила столицю Німеччини на гігантську руїну. І не знайшла: мешканці міста стерли з його лиця все, що нагадує про війну, крім пам’ятників героям опору, переможцям нацизму та його жертвам, а також створивши експозиції щодо цієї сторінки історії в музеях.

Розповідати про це — годі: мало не все сказали історики й дослідники. А як велося вцілілим берлінцям після того, як місто було зітерте на порох і де гробову тишу після штурму порушував лише шурхіт тисяч білих простирадл (капітуляція!), вивішених у провалах вікон? Як жили після катастрофи переможені — не маршали, не генерали, малі й великі фюрери, а обдурені ними пересічні громадяни? А також ті, хто палко підтримував їхні примарні ідеї? Як почувалися люди, усмоктані в жерло однієї з найжорстокіших світових воєн, котрим упродовж більш як десятиліття пропаганда вбивала у голови маячню про вищість німецької нації? Як вони долали розчарування після краху рейху та ідеалів, страх, безвихідь, нужду? Як не лише пережили ганьбу поразки, а й знайшли в собі сили жити далі, будувати і країну, і власну долю? Як вони робили це — люди, чиє повсякденне буття залежало від милості переможців?

Берлін, година нуль. Кінець світової війни і початок... Чого? Що було далі? Про це розповіли берлінські видавці Франк Шуманн і Петер Кро, оприлюднивши 300 майже забутих фотографій, зроблених у столиці Німеччини 65 років тому — відразу по закінченні війни. Їхній фотоальбом без коментарів, лише з лаконічними підписами до світлин, що днями вийшов з друку, став сенсацією навіть для тих, хто пережив катастрофу.

На знімках — розгубленість, безсилля, безпорадність. Здавалося, немає кінця-краю безвиході. Але берлінці в якусь мить самі собі подивувалися: виявляється, вони ще... живі: голод не дає їм про це забути. Берлін голодує: війна перетворила поля, де раніше вирощували городину і збіжжя, на бойові плацдарми.

Але Берліну і після війни вдалося обдурити смерть — здебільшого завдяки власній силі волі та винахідливості. Німці — переважно руками жінок і підлітків — розбирали завали, зводили будинки, створювали нову промисловість. Не мілітаристську, а спрямовану на потреби людини. Саджали дерева, знімали фільми, писали музику, книги, робили відкриття у науці. Одне слово, будували і нову державу, і нове власне життя. З нуля. Будуючи, їм довелося не лише сплачувати величезні репарації переможцям, а й руйнувати негативне сприйняття Німеччини як країни, де народився нацизм. А також створювати, як нині прийнято казати, позитивний імідж народу, котрий переосмислив і засудив минуле, не лише визнавши за нього свою вину, а й узявши на себе відповідальність. Та переконувати світ: Німеччина прагне миру й робить для цього усе від неї залежне.

Їхній силі волі та наполегливості й нині можна не лише позаздрити, а й повчитися: вони не мали держави, тож не розраховували на кредити, але не ходили світом з простягнутою рукою, не волали про допомогу, не скаржилися. Вони робили єдине тоді для них можливе: покладалися лише на себе і багато працювали. А їхні лідери дбали не про власну наживу, а про суспільне благо. Дуже швидко — й не лише як для вщент зруйнованої країни — вони створили нову економіку, яка дає працюючій людині змогу жити пристойно. А також потужну систему соціального захисту, за якої захищеними почуваються ті, хто сам собі не може зарадити, зокрема, діти, старі, інваліди. І вже через 20 років світ заговорив про німецьке диво...

Як саме вони це робили, кожен знає з історії. Як і те, що їм це вдалося зробити добре.

 

Київ—Берлін.