Вісімдесят літ тому на Дніпропетровщині відбулося Павлоградське повстання. Подія й досі майже невідома широкому загалові, але варта того, щоб про неї пам’ятали.
Вважається, що в Україні насильницька колективізація не зустріла масового збройного опору. Зрештою, так і було, бо більшовики убезпечилися від можливих бунтів. Саме тоді сфабрикували суд над «Спілкою визволення України» — щоб пересаджати опозиційну інтелігенцію. Села були нашпиговані сексотами ГПУ. Регулярно вилучали зброю (навіть у 1932 році по селах забрано майже 20 тисяч стволів).
Попри те, селянський збройний протест спалахував — зокрема, на Чернігівщині. Там є ліси, куди партизани («бандити») могли відступити.
А Павлоградське повстання вибухнуло там, де відступати нікуди. Мало того, взимку 1930-го в Павлограді чекісти арештували і розстріляли понад 20 керівників майбутнього бунту. І все одно повстання почалося. 5 квітня 1930 року кілька сотень селян Богданівки, Тернівки, Кохівки, Мар’ївки, Іванівки, хуторів Богдано-Вербки та Осадчого забрали в колгоспах коней (ще вчора це були їхні коні) й рушили на Павлоград. У них на всіх було лише кілька десятків стволів. Решту думали здобути у Павлограді й звідти йти на Дніпропетровськ. Їхні гасла: «Геть радянську владу!» та «Давайте завойовувати іншу свободу!» Тут були росіяни, українці, навіть один турок Колись вони служили у Денікіна, Махна, Петлюри. За соціальним складом — заможні («куркулі»), але й середняки та бідняки, доведені до відчаю грабіжницькою колективізацією, що відбирала у них останній хліб. На своєму шляху повстанці вбивали комуністів, комсомольців, колгоспних активістів. Всього загинуло 30 осіб. Вогнепальної зброї не вистачало — вбивали сокирами та ножами. Це нагадувало похмурі сторінки давньої гайдамаччини.
До Павлограда вони не дійшли — зустрілися з добре озброєними підрозділами чекістів та міліції й протягом 5—6 квітня були розбиті. Втрати повстанців — 13 душ. Взято в полон — 360. Так багато в одному окрузі одночасно ще не арештовували. Після слідства 7—19 травня 1930 року в Павлограді відбувся закритий судовий процес над повстанцями. 27 з них розстріляли, решта одержали від 10 до трьох років таборів.
А через два роки сталося те, що вони хотіли відвернути своїм повстанням, — Великий Голод. За даними тих самих чекістів, найвищий рівень голодних смертей по Дніпропетровщині був саме в Павлоградському районі (ці «секретні» дані радянська влада збирала під виглядом «виявлення епідемічних захворювань»).
Повстанців досі не реабілітовано. Лише півроку тому вийшов у світ збірник документів та матеріалів, що стосуються тієї події, — «Павлоградське повстання 1930 р.» (Київ, видавництво «Український письменник», 2009). Книгу підготовлено Галузевим державним архівом СБУ та «Інститутом україніки», тираж — тисяча примірників, трохи більш ніж було самих повстанців.