Три ордени Слави прикрашають груди капітана у відставці Василя Чепика. Василь Прокопович — один з небагатьох повних кавалерів цього ордена, що живуть в Україні. Усі нагороди безстрашний воїн заслужив під час визволення Європи від фашистів.
У багатодітній родині незаможних сумських селян Марії й Прокопа Чепиків було вісім дітей: шість синів і дві дочки. Василь — сьомий. Закінчивши семирічку, вступив до Київського залізничного технікуму, мріяв стати техніком-зв’язківцем.
«Однак провчився всього два курси, — згадує Василь Прокопович. — Почалася війна. Коли німець підходив до Києва, я на кілька днів вирвався додому. Старших братів не застав — пішли на фронт. Усі вони, як один, повернулися додому живими, з бойовими нагородами».
Разом з викладачами й однокурсниками Василь бере участь в евакуації майна технікуму. Але не вдалося його відвезти далі Канева: ешелон дорогою розбила німецька авіація. З товаришами він добрався спочатку до Білої Церкви, а потім — до Шамраївки, де були знайомі. Потім перебрався до рідного села. Фашисти вже господарювали там.
Староста попередив його родину, щоб тікали із села, інакше всіх їх повісять, адже старший брат Василя був комісаром на фронті. Василь змушений був виїхати до дядька Мишка у Фастів. 17-літній хлопчик влаштувався працювати учнем електрика на місцевий цукровий завод. Незабаром на заводі він вступив до підпільної організації. Василь Прокопович пам’ятає навіть дрібні подробиці тих днів.
«Ми вантажили мішки із цукром у вагони для відправлення на фронт німцям. Природно, шкодили, як могли: бризкали на мішки соляркою й бензином, у цукор підсипали річковий пісок, а в кусковий — каміння. Крім того, ми тримали зв’язок з партизанами, поширювали листівки, переправляли в ліс військовополонених червоноармійців, що працювали на заводі, добували зброю».
Після визволення Києва Василя Чепика наприкінці 1943 року призвали у Червону Армію. 19-літній хлопець став кулеметником у 1-й гвардійській танковій армії. Після прибуття поповнення командування стало цікавитися, хто знає німецьку мову. «Я німецьку торхи знав, — каже ветеран. — Вчив її в технікумі». Так Василь опинився в навчальному батальйоні. Тут готували фронтових розвідників. Потім молодого воїна направляють на фронт — командиром відділення розвідки.
Відділення молодшого сержанта Василя Чепика вперше по-справжньому відзначилося на польській землі, під містом Лодзь. Викликає його командир: бери, мовляв, своє відділення і без «язика» у частину не повертайся. «Ми вийшли увечері, засіли уздовж дороги. Раптом далеко побачили слабке світло фар, почувся гул моторів. Затаїлися в пришляхових кущах. Спереду — мотоциклісти з кулеметами, а в кілометрі позаду від них — три автобуси, у кожному — по 20—25 німецьких офіцерів», — каже ветеран.
Чепик дає команду: мотоциклістів пропустити, а автобуси закидати гранатами. Так і зробили. Поки німці отямилися, розвідники вже були далеко від місця бою, ведучи із собою десяток полонених фашистів. Один з них виявився майором зв’язку, і з ним — цінні документи. Його відразу в літак і — в Москву. Жоден з бійців молодшого сержанта Чепика в цьому бою навіть не одержав подряпини. За цю блискучу операцію молодший сержант Василь Чепик був нагороджений орденом Слави третього ступеня, а його солдати — медаллю «За відвагу».
Недовго чекав і на орден Слави другого ступеня. У Східній Померанії розгорілися запеклі бої. Німці кожний будинок перетворили на фортецю. Розвідникам Чепика було поставлене завдання — взяти добряче укріплений будинок. «Ми з боєм пробралися на перший поверх, — згадує Василь Прокопович. — На другому — вже позиції німців. І раптом вони нам кричать: «Рус, дай води!» Ми у відповідь «Дайте нам курива!» Спускають вони на мотузці свій казанок, заповнений сигаретами. Ми висипали сигарети, набрали води й кричимо: «Тягніть назад». Німці потягли, поговорили ми трохи з ними й кричимо: «Фрици, тікайте, а то стріляти будемо!» Ті у відповідь: «Почекайте, нам ще казанок води потрібен!». Знову казанок із сигаретами спустили німці, ми їм водою його заповнили».
Після німці пішли з будинку, розвідники його зайняли, доповіли начальству, що об’єкт узяли без втрат. Нагорі зраділи — цей будинок сильно заважав просуванню наших військ. За цю операцію командира розвідників нагородили орденом Слави другого ступеня.
А до ордена Слави першого ступеня відважного командира було представлено за участь у боях за взяття Берліна. Бої тут були запеклі. Але радянські війська через п’ять днів після початку операції були на околиці цього міста. Василь Чепик згадує:
«Моє відділення з боями прорвалося в підземелля. Я знайшов німця, який знав російську мову, й сказав йому, що він піде з нами й покаже, де стоїть німецький танк «Пантера», що не давав нашій піхоті зробити останній ривок до центру. Німець показав. Я приготував два фаустпатрона, взяв на мушку танк і вистрелив. Він одразу вибухнув. Німецька піхота кинулася бігти, ми їх одразу всіх і знищили». У цьому бою Василь Чепик підбив ще й «Тигра». За це його й нагородили орденом Слави першого ступеня, але видали тільки через 48 років.
«Для мене війна закінчилася 1 травня, — каже співрозмовник. — Я розписався на рейхстазі. Тоді ми з комбатом випадково зустріли командарма, генерал-полковника Михайла Катукова. У мене саме 1 травня був день народження, й він мені подарував свій танковий шолом. Війну я закінчив гвардії молодшим сержантом, командиром відділення мотострілецького батальйону в складі 19-ї Гвардійської механізованої Лодзинської ордена Леніна червонопрапорної ордена Суворова, ордена Богдана Хмельницького бригади».
Після демобілізації Василь Чепик доучувався в київському залізничному технікумі, а потім п’ять років працював майстром на будівництві залізниці Печора —Воркута. Прагнення до досконалості змусило його знову сісти за парту і стати студентом Московської вищої школи профспілкового руху (нині Московська академія праці й соціальних відносин) — за фахом інженер-економіст.
У 1961 році Василь Чепик переїжджає в Крим на будівництво Північнокримського каналу. Саме в Сімферополі в грудні 1993 року йому вручили орден Слави першого ступеня. Тепер груди капітана у відставці прикрашає ціла стрічка нагород: три ордени Слави, два — Вітчизняної війни, орден Богдана Хмельницького, десятки медалей, серед яких особливо дорогі В. Чепику — «За взяття Варшави», «За взяття Кенігсберга» і «За взяття Берліна». Але є серед його медалей і мирна нагорода — «За порятунок потопаючих».
— Одержав її тут, у Сімферополі. Якось пізнього зимового вечора повертався додому повз водойму. Чую крики: рятуйте! Чоловічі голоси. Я до водойми. Лід тонкий, гнеться. Бачу — двоє чоловіків борсаються в ополонці, репетують страшенно. Я підповз, шарф кинув їм, по одному витяг. Вранці приходять до мене їхні дружини. Це ви врятували наших чоловіків? — запитують. Я відповідаю. Подякували, випили чайку».
Отакий він, Василь Чепик — солдат і герой праці. Дивишся на цю невисоку сиву людину й думаєш, як це все може скластися в одне життя!
Не віриться, що йому 1 травня виповниться 86 років. Він і зараз — гвардії молодший сержант Василь Чепик, що закінчив війну в Берліні...
