— Моє рідне село Хочине, що в Олевському районі Житомирської області, зазнало багато лиха від фашистів, — згадує учасник Великої Вітчизняної війни Андрій Григорович Гречко (на знімку) із селища Рокитне Рівненської області. — Його не раз палили, а людей розстрілювали. Молодь примусово гнали до Німеччини. В одному з таких гуртів якось опинились я і моя майбутня дружина Олександра. По дорозі до Олевська дехто з нас, переважно юнаки, вирішили втікати. Серед тих, хто отак, ризикуючи життям, уникнув чужинської неволі, був і я. Олександрі ж, на жаль, поталанило менше: вона опинилась у німецькому таборі, бранці якого працювали на підземному заводі, де виготовляли фотоплівку. Про те, що вона спізнала в ті роки, не хочеться й згадувати — від тих спогадів у неї й досі піднімається тиск, болить серце...

 

А ось сімнадцятирічному Андрієві Гречку доля готувала інший шлях: він, як і багато його земляків, пішов у партизани. У 1942 році на українське Полісся з брянських лісів прибули партизани з’єднання Героя Радянського Союзу Олексія Сабурова, тож юнак вступив у загін «За Батьківщину!» цього з’єднання. На партизанському аеродромі на Дубницьких хуторах у Білорусі закінчив курси мінерів. Весною 1943-го Рівненський підпільний штаб партизанського руху командирував його у новостворений партизанський загін імені Дзержинського з’єднання Василя Бегми, який діяв у Рокитнівському районі та північній частині Рівненщини. Тут Андрій очолив молодіжну диверсійну групу, скоро на її рахунку було кілька підірваних ешелонів, мостів, автомашин з гітлерівцями, зруйновані колії і лінії зв’язку... За бої в тилу ворога А. Гречко відзначений орденом Вітчизняної війни першого ступеня та медаллю «Партизан Вітчизняної війни» другого ступеня.

— Для людей на тимчасово окупованих фашистами територіях було дуже важливо знати про події на фронтах. Це додавало віри в перемогу, — розповідає Андрій Григорович. — Тому було вирішено видавати рокитнівську підпільну газету «Більшовицька правда», яку місцеві мешканці потайки передавали з хати в хату. Першу замітку до неї у 1943 році підготував і я. Як зараз пам’ятаю, тоді я написав про діяльність моєї групи підривників.

Так долучився до майбутньої журналістської професії Андрій Григорович Гречко. Але він ще послужив у діючій армії — у 70-й Гвардійській артилерійській дивізії резерву Верховного Головнокомандування, старшиною батареї. По війні дивізію перекинули у Закавказький військовий округ, де він служив до 1950 року і звідки надіслав ось цю фотографію (знімок 1948 року) Олександрі, яку тоді вже визволили з концтабору союзні війська й вона повернулась додому, в рідне село. З нею Андрія пов’язала доля на довгі роки — 1 листопада цього року подружжя в родинному колі відзначатиме діамантове весілля — шістдесят літ разом.

А всі повоєнні роки Андрій Григорович Гречко пов’язав з журналістикою: довго був власкором обласної газети, потім — редактором рокитнівської районки. Звідси і вийшов на заслужений відпочинок (до речі, Андрій Григорович — член Спілки журналістів з 1959 року). Хоча роки і пережите позначились на здоров’ї, ветеран дуже активний у громадському житті: пише до місцевої преси про бойових побратимів. Такі матеріали постійний читач «Голосу України» пише і до нашої газети. Охоче приймає запрошення виступити перед школярами та молоддю зі спогадами, бо вважає, що з кожним поколінням стираються з пам’яті події тих буремних років, чого не можна допустити. А хто може краще розповісти про війну, ніж очевидці? Пише спогади.

До речі, кінодокументалісти з Росії для свого фільму «Людина-легенда» використали документальну повість Андрія Григоровича «Парашутисти над хутором Загальє». У ній ідеться про уродженця Карачаєво-Черкесії, Героя Росії Тюгербія Танайовича Уздьонова, чий бойовий шлях пов’язаний з українським Поліссям і якого особисто знав А. Гречко.

— У вересні 1942 року в Рокитнівському районі Рівненщини, у лісі біля хутора Загальє, що за вісімнадцять кілометрів від села Борове, десантувалась група Генерального штабу, яку очолював старший лейтенант Тюгербій Уздьонов, — згадує Андрій Гречко. — Крім Уздьонова, там було два радисти і троє розвідників. Їх закинули в тил ворога, щоб збирати дані про пересування ворожих військ. Згодом група Уздьонова об’єдналась із партизанською групою Сидорука, яка діяла на території Олевського району Житомирської області. Так був створений загін особливого призначення № 058 (надалі всі розвідгрупи з Москви посилали саме сюди). Уздьонівці тримали під контролем шосейні дороги, що вели до Рівного, а також залізницю. У листопаді 1943 року за наказом командування загін влився у партизанське з’єднання Героя Радянського Союзу Бринського і в його складі брав участь у кількох рейдах по тилах ворога — переважно по Рівненській та Житомирській областях. Партизани тоді пустили під укіс майже сто ворожих ешелонів, підірвали 25 залізничних та автомобільних мостів, знищили близько 150 танків і бронетранспортерів, а також багато іншої техніки та складів із боєприпасами. Вони не раз виводили з ладу підземний кабель, що зв’язував ставку Гітлера у Рівному з Берліном. У 1943 році раптовим нападом знищили ворожу охорону і звільнили усіх бранців концтабору для військовополонених у Корці. Тюгербій Танайович був дуже розумною і мужньою людиною, багато зробив для перемоги над фашизмом. Тож нікого не здивувало, що його ще в ті роки було представлено до звання Героя Радянського Союзу. Але події, що відбувались у ті роки (земляки мужнього офіцера, який родом із Карачаєво-Черкесії, зазнавали гонінь з боку тодішньої влади і багато хто з них потрапив на заслання в Середню Азію), не дали можливості героєві отримати це високе звання. Однак через роки справедливість восторжествувала — Тюгербію Уздьонову 17 березня 1995 року, напередодні святкування 50-річчя Перемоги над фашизмом, було присвоєно звання Героя Російської Федерації і вручено медаль «Золота Зірка».

До речі, напередодні 65-річчя Перемоги Рокитнівська районна рада ветеранів видала книги спогадів Андрія Гречка «Солдати народу» і «Парашутисти над хутором Загальє».

Для Андрія Григоровича та Олександри Павлівни Гречків День Перемоги — дуже велике свято. У цей день вони згадують тих, кого забрала війна, і тих, хто пішов із життя уже в мирний час. Гречки, у чию долю втрутилась війна, вважають: не повинна тьмяніти пам’ять про ті роки, про тих, хто воював на фронті і в партизанських загонах. Кажуть, що робитимуть для цього все, доки житимуть...

Фото з сімейного альбому подружжя Гречків.