І нині перед сном кладу біля себе шматочок хліба...

Війна ніби закінчилася, та людям легше не стало жити. Поля збідніли, техніки в колгоспі не було, доводилося обробляти землю вручну. Жінкам-сапальницям наділяли ділянки на полі, далеко від села, кілометрів за три, а то й більше. Моїй мамі і сестрі Галі теж дали ділянки. У мами, після перенесеної малярії часто були сердечні приступи. У спеку вона непритомніла, їй давали нюхати нашатир, обливали водою і... знову брала до рук сапу. Мого батька ще у тридцять восьмому репресували і за маму нікому було заступитися.

Мені йшов одинадцятий і я допомагала сестрі. На поле йшли рано, до сходу сонця, щоб роса була на землі, так легше полоти. Мене, сонну, будила сестра і ми рушали за село. Брали в торбу перепічку. Це хліб, спечений нашвидкуруч у печі на черені, на листку з капусти, щоб не змащувати олією форму, бо її в нашій хаті тоді не було. Брали ще сирівець кислий і зелену цибулю. Їли один раз (жду я того обіду, було, не діждуся!). Удома вечеряли, що мама приготує: борщ із лободою, листям молодої капусти. Замість жиру матінка заминала борщ чорним борошном. Виходило, ніби в мисці плавають маленькі галушки. Раділа я такій вечері... Проте від того борщу в нас у животі пеком пекло і боліло. Виразку шлунка й до сьогодні маю.

То ми із сестрою всі ділянки пололи, а мама тютюн пасинкувала, нанизувала на мотузки і сушила під навісом. Бабуся Варка на городі горбилася зранку до пізнього вечора. Та посаджене і посіяне, як на гріх, не росло і край. Земля була пісна, а дощів не бачили ціле літо. Брат Альоша телят пас на макарях. Це аж під Чапаївкою, за шість кілометрів від нашого села. Восени я туди теж ходила і пасла телят, а брат трусив і збирав у лісі груші та кислиці-дички, щоб додому принести поїсти і на печі посушити на зиму. Фруктових дерев біля нашої землянки майже ніяких не росло, таку землю нам виділив колгосп під майбутню хату.

Настала холодна осінь, а в нас ні одягу, ні взуванки теплої. Сподівалися, що колгосп виділить нам за роботу щось на прожиття, щоб до весни якось дотягнути. Дали по клуночку зерна, а весь урожай відправили в райцентр, до Золотоноші. Картоплю на полі в кагати прикопали і цілу зиму машинами кудись вивозили. До нового 1947 року люди протрималися, а потім почали тяжко хворіти. Слабші помирали з голоду. Що було в сім’ях із залишків їжі, ділили на всіх, але старші свою пайку віддавали дітям.

Після 33-го, про який згадували пошепки, минуло лише 14 років, і знову голод став на порозі селянської хати. Особливо потерпали солдатські вдови, діти, старі люди. Мені минуло 12 років, ходила до четвертого класу. Взимку учнів до школи стало ходити менше, хворіли. Ті, хто приходив, ледве могли сісти за парту. Від голоду в них були пухлі, неначе колодки, ноги.

Ранньої весни в нашому класі померла дівчинка. Ми пішли на похорон. Ніхто не плакав, жалю не відчували. Стояли в рядок і чекали, щоб швидше дали по коржику. Всі були дуже голодні, простягали руки, жадібно хапали поминального коржика і йшли собі. Таких випадків ставало дедалі більше.

Крім голоду, вдома нас із братом і сестрою заїдали воші і клопи, які ховалися у тріщинах старого дерев’яного ліжка. Ми поливали щілини гасом і випалювали їх. Мила не мали, дусту теж, одяг не було чим прати. Моя мама складала все, що ми носили і чим укривалися, в діжку, пересипала золою й заливала окропом на добу. Потім прала в копанці. Волосся на голові було покрите гнидами і нас усіх підстригли. У мене були дві гарні косички (навіть у війну зберегла), та їх теж довелося зістригти.

Що ближче до весни, то більшало людей голодних і хворих. У селі знали, що на полі є картопля в кагатах, ще не всю її до міста вивезли, проте там стояла сторожа. Люди вночі крадькома пробиралися до кагатів і збирали мерзлу картоплю. Пекли з неї на черені оладки — чорні, а всередині сирі. Добре натопити в печі не було чим. Дров колгосп не виписував. За збирання в лісосмугах сухостою карали. Косили на болоті тоненький очерет з осокою кілометрів за три-чотири від села. Ним і топили. Хто сильніший, більше накосить. Сосновий ліс також охороняли. Навіть хвою не дозволяли брати. Бабуся поночі ходила в ліс по шишки. Ногою намацувала тверде, то значить шишка, і клала до мішка. Шишки гарно горіли і давали жар. Після школи я йшла до мами і сестри допомагати привезти возиком паливо з очерету.

Ті люди, що рятувалися від голоду мерзлою картоплею, занедужали. У них по тілу пішли червоні плями, потім — рани, особливо в дітей. Хворих ставало більше. Аж тоді колгосп виділив хату під громадську їдальню. Там варили суп із чорної картоплі та макухи. Малим і голодним дітям почали давати пайок: два черпаки супу і 150 грамів хліба раз на день. Я дуже раділа, якщо в супі була крихта макухи, і дякувала тому дядькові, що нам розливав. Хліб — чорний, аж синій, з остюками і дуже м’який. Як у руці придавиш — вода виступає. У тому хлібові було більше чорної картоплі, а менше непросіяного борошна з остюками. Та діти були раді й тим глевким наїдкам.

Своїм пайком я ділилася з сестрою та братом. Мама і бабуся відмовлялися. Зі шматочком хліба я й засинала, щоб вранці доїсти. Хліб за ніч засихав і ставав твердим, як камінь...

З часу мого голодного і холодного дитинства я постійно хотіла хліба. Скільки років минуло, а, буває, й тепер прокинуся вночі, встаю, беру шматочок хліба, їм і лягаю досипати.

Та не всі діти по той гіркий пайок ходили, а лише діти-сироти та ті, в кого батько із фронту не повернувся. Школярі, батьки яких працювали в конторі колгоспу, в коморі чи в сільраді, потайки їли білий хліб і пили молоко. Такі були неписані закони: хліб державі здали, план виконали, свої сім’ї забезпечили, а чужі діти хай виживають хто як може.

Слава Богу, ранньою весною виросла на болоті осока. Така широка, яскраво-зелена. А ще — білий корінь — рогіз. Ми цей корінь дрібно різали і варили — «капустою» називали. Пнувся також угору молодий очерет. Ми його з води витягували і їли сирим. Пізніше, вже влітку, нас рятував від голоду корінь солодкий із молочком — козеликом звався. Він ріс по буграх. Стебло у нього рівне, цвіт жовтий. Корінь, як у кульбаби, тільки не гіркий, а солодкий.

Тоді ж, ранньою весною, мама із 14-річним братом поїхали на платформах товарного поїзда (грошей на квитки не було) в Білорусію, щоб виміняти картоплі. Матуся не раз їздила туди і знала, що потрібно везти на обмін.

Їх не було довго. Товарняками важко їхати, та ще постійно ховатися від міліції та від вурків. Паспорти колгоспникам не давали, тому кожен міліціонер, перевіряючи документи, міг позбиткуватися над нещасними селянами. Міг навіть відправити їх до допру (в’язниці).

Тим часом бабуся Варка дуже заслабла. Від голоду ледве ходила. Однак мужньо чекала маму, рахувала дні і тижні, молилася, та так, бідна, й не діждалася. Якось, тримаючись за сапу, пішла на город полоти часник. Потім зайшла в землянку і сказала нам із сестрою, щоб її не будили, бо вона засне і буде помирати. Якщо ми розбудимо, то буде довго мучитися. Бабуня лягла, а згодом і я біля неї. Вранці сестра мене будить і каже, щоб я вставала — бабуся біля мене тихо померла. Сестра збігала до дядька. Він волами відвіз труну на кладовище і ми поховали нашу рідну бабунечку. Царство їй небесне і земля пухом. Була вона для мене оберегом мого тяжкого дитинства, дорогою бабусею і нянькою.

Мама з братом повернулися з Білорусії якраз на дев’ятий день. Тоді й зробили поминки. Наварили супу молочного, картоплі, а ще був хліб. Покликали сусідів і тих, хто допоміг у похованні. Мені той суп і досі згадується, такий смачний був. Потім пішли на кладовище. Там, де поховали бабуню, виросло чимало свіжих могил. Ми з сестрою не могли впізнати де могилка нашої бабусі. За десять весняних днів 1947-го багато людей померли від голоду. Тоді мама сказала, що прийдемо на проводи і побачимо, чия могилка не прибрана, та й буде бабусі Варки. Однак і пізніше ми її так і не знайшли.