Відомо, що наступний, 2010-й, буде роком  металевого тигра. Зрозуміло, торгівля до цього заздалегідь підготувалася: на календарях, листівках, статуетках, сувенірах замигтіло зображення цієї найбільшої на планеті кицьки. От і я сьогодні вирішив внести свою лепту й розповісти історію, яку мені багато років тому розказав (нині вже, на жаль, покійний) відомий український радянський кіносценарист Євген Онопрієнко.
«Уявляєте собі знімальний павільйон кіностудії імені Довженка? — почав здалеку свою розповідь метр вітчизняної кінодраматургії. — Величезна стеля губиться десь високо в мороці, металеві балки, ферми, прольоти... Усередині мої друзі працюють над черговим фільмом  під назвою «Летючий корабель». Казка за мотивами українського фольклору. За сюжетом — у джунглях блукають тигри, маленький хлопчик, герой фільму, рятується від них.
Зробили декорації: скелі, ліани, непрохідні джунглі — усе як насправді. А всередині декорації — сховалась за ліанами клітка — огорожа (в одному місці в ній зробили отвір і в нього вставили кінокамеру). А в заростях заховали «бебики» — так називаються маленькі, але дуже потужні прожектори. У клітці посеред ліан блукає тигр, спеціально для зйомок привезений із цирку. З ним — невідступно — дресирувальник з асистентом, поважні такі. Ще б пак — хижак!
Щоб спокійніше було й менше цікавих, зйомку призначили в нічну зміну. У павільйоні — тільки артисти, гримери, ще хлопчик-артист (обов’язково з мамою — так належить). Ну й пожежні пильно стажать, щоб ніхто не закурив. Група метушиться. Зробили кілька дублів, та все не те — режисерові хочеться ще виразніше, страшніше тигра показати.
Зробили перерву. Актори поправляли грим, оператор Льова відійшов у своїх справах. Тигрові в клітці від жарких юпітерів задушливо стало. Ходив-ходив звір, а потім, як собачка, підняв лапу і зробив свою мокру справу. Та просто на «бебика»! А «бебик» як рвоне — наче справжнісінька граната. Тигр з жаху стрибнув і кинувся, не дивлячись, прямісінько в зарості. І втрапив вдало — саме у той виріз, де кінокамера стояла. Від потужного стрибка камера впала, а звір, наче жовта блискавка, вирвавшись, почав накручувати кола по павільйону! Що тут почалося — зрозуміло: усі кинулися врозтіч, лемент, вереск. Умить усе спорожніло. Тигр — далі, у відчинені двері павільйону. Оператор Льова розповідав потім так (вибачте, але, як кажуть, з пісні слів не викинеш):
— Я пішов справити малу нужду. Потім прочинив двері, дивлюся — на мене от-та-кенна тигряча морда вішкірилася! Я хутко зачинив двері й... пішов справляти велику.
Нарешті з’явився дресирувальник, дожовує щось на ходу й обурюється з приводу асистента, котрий зник невідомо куди. Неначе його крова язиком злизала. Зате тигра швидко знайшли — з переляку звір під сходи забився, тремтить. Якось вдалося приманити його, загнати в клітку. Поставили знову камеру, пожежні, котрі раптом з’явилися звідкілясь, браво покрикуючи на всіх, зняли з колосників хлопчика, довго передавали одне одному по сходах молоду маму. Підправили акторам грим, стукнула хлопавка, асистентка прокричала номер дубля. Почали знімати, але...
— Сто-оп! — режисер роздосадувано вириває залишки волосся — скрипить щось біля стіни.
Тільки-но знову дали «тишу» і увімкнули камеру — знову скрип!
Кинулися до стіни, де стояв фундус (складова декорації) — ціла готова стіна —  цвяхами всередину. А цвяхи на ній — як кинджали, довгі й гострі. От за цим фундусом чути було: шкребеться щось, та ще й сопе. Дали світло, ледве відтягли фундус. А за ним — асистент дресирувальника. Знайшлася пропажа! Витягти, звичайно, неможливо, з такими цвяхами і йог не впорався б. Щось крізь зуби сказав своєму помічникові дресирувальник. А асистент белькоче, що, мовляв, не хотів нервувати тигра. Одне слово, доклали чимало сил і витягли бідолаху...
У метушні ніхто й не помітив, що вже ось-ось настане світанок. Усі стомилися, набігалися. Тільки дресирувальник тихий такий, поглядає якось відчужено.
— Що з тобою? — запитує його Льова.
— Ні, ти скажи, як він туди по-
трапив? — озвався дресирувальник. — Крізь цвяхи? Туди ж навіть долоня не пролізе!
— Потрапив і потрапив, — вимовив Льова. — З переляку...
— «З переляку» кажеш! — затято твердив дресирувальник. — Якщо я це розгадаю, озолочуся! Це ж цирковий номер екстра-класу! Ні-і, я з нього цей секрет вичавлю!..
Не вичавив. Скільки не бився, скільки сам не намагався повторити — тільки всю одежу порвав, подряпин безліч «придбав». І експерти сказали: неможливо, нереально. Утім — було!»
Отака несподівана історія...