Це фото я зробила 9 травня 2013-го. Це було останнє святкування Дня Перемоги у Тернополі. Минулого року загиблих у Другій світовій війні вже вшановували 8 травня. Ветеранів війни на ньому практично не було. Та й взагалі їх мало залишилося в живих.
На знімку — Мирослав Андрійович Бірковий, один з останніх живих визволителів Тернополя. Це йому вручає квіти маленька дівчинка. Тоді ми й розговорилися з ветераном. Казав, що з усіх визволених від німецьких окупантів міст Тернопіль йому найдорожчий, адже він народився у селі неподалік обласного центру. Боротьба йшла не на життя, а на смерть протягом двох місяців — до 15 квітня 1944-го. Передусім намагалися взяти німецький штаб. Скільки народу полягло тоді... А після боїв серце краялося від того, що місто перетворилося на суцільні руїни.
Нині Мирослав Бірковий живе у райцентрі Збаражі неподалік Тернополя. Днями відсвяткував своє 90-ліття. Привітати ветерана прийшли керівники району, рідні, друзі, вручили грамоту, подарунки. Понад 60 років Мирослав Андрійович у парі з дружиною Ганною, виховали трьох гарних синів: Теодозія, Володимира, Юрія, мають семеро онуків, п’ятеро правнуків. Усі бажали колишньому фронтовику здоров’я і мирного неба. Хіба міг він подумати, що в Україні знову буде війна, гинутимуть люди.
Життя склалося непросто. І не тільки війна цьому причина. Народився останнім у багатодітній сім’ї. Матері не стало, коли Мирославчикові було два роки. Батько згодом одружився вдруге, жили дружно. Мріяв, що наймолодший син стане священиком. Незадовго до початку війни Андрія Михайловича Біркового заарештували і кинули до в’язниці. Звинуватили у тому, що у Першу світову очолював сотню січових стрільців. Дружину з дітьми вислали до Казахстану. Коли у 1943-му поляки набирали військо для боротьби з німецькими окупантами, то запропонували Мирославові як колишньому підданому Польщі воювати у його лавах. Відмовився і пішов служити у радянську армію. Сподівався, що це йому зарахується і батька випустять з тюрми. Дарма... Андрія Біркового розстріляли. Потім його посмертно реабілітували — як представника репресованої західноукраїнської інтелігенції.
А сина чекали фронтові дороги у складі військ Першого Українського фронту. Курська дуга, форсування Дніпра, бої за Київ, Житомир, Вінницю, Проскурів, Тернопіль, Львів, Станіслав, Чернівці та інші міста України. Війну закінчив у Празі. Воював мужньо, не ховався за спини інших, про що свідчать численні нагороди: ордени Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня і «За мужність», медалі «За відвагу», «За визволення Праги», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років». Серед відзнак, а їх у ветерана більше двох десятків, — грамота командувача військами Першого Українського фронту маршала Радянського Союзу Івана Конєва, три іменні годинники президентів України, вручені вже у роки незалежності нашої держави.
Мирне життя Мирослав Бірковий присвятив поліграфічній справі, працював у друкарнях Тернополя, райцентрів. Відтоді я його і пам’ятаю як професіонала високого рівня, відповідального партнера газетярів. Де б не працював ветеран — він був прикладом сумлінного ставлення до роботи, чесним і порядним у відносинах з колегами. Зрештою, як і більшість фронтовиків.
Мирослав Андрійович вважає, що вижити йому у тій страшній війні допоміг образок Богоматері, зашитий взимку у шапку, влітку — у пілотку. Подарувала його українському юнакові старенька жителька російського міста Орла, у якої він квартирував. За що він Господу і їй повік вдячний.
Тернопільська область.
 
На знімку: Мирослав Бірковий (на передньому плані) у парку Слави Тернополя 9 травня 2013 року.
 
Фото автора.