175 років юності*

Початок війни перервав звичний ритм життя університету, який після освітніх експериментів 1920-х і репресій 1930-х років починав відновлювати свій потужний науковий і педагогічний потенціал, намагаючись увійти в русло академічного буття. У 1941 році на дев’яти факультетах навчалося понад 4000 студентів, на 52 кафедрах працювало більш як 300 викладачів (8 академіків і 6 член-кореспондентів Академії наук УРСР, 24 доктори і 65 кандидатів наук).

І ось — війна. З 24 червня до 11 липня з університету пішли на фронт 113 викладачів, 90 співробітників, більш як 50 аспірантів і сотні студентів.

Водночас війна породила хвилю шпигуноманії, жертвами якої ставали невинні. Так, студентів філологічного факультету Петра Краснокутського, Віталія Кравченка, Олександра Мануленка, Миколу Слюсара, Ігоря Посовня 25 червня 1941 року «викрили» як учасників «націоналістичного угруповання». Хлопцям нагадали їхні ще довоєнні розмови про русифікацію — й розстріляли (окрім Посовня). Це були перші, але далеко не останні жертви університету в тій війні.

Вже 10 липня німецькі танки досягли оборонних рубежів Києва на Ірпені. Червоноармійці та ополченці ціною великих жертв не дали вермахту з ходу оволодіти Києвом. Німецький фельдмаршал Рейханау (командувач 6-ї армії) писав: «Першим похмурим днем 6-ї армії у східній кампанії слід вважати 13 липня, бо в цей день наші танки були зупинені під Києвом».

Майже 150 студентів і викладачів університету стали бійцями 1-го Зведеного полку Київського військового округу. Багато студентів воювали в складі 600-го та 640-го полків 147-ї стрілецької дивізії полковника Потєхіна. Був добровольчий студентський батальйон капітана Й. Солодкого, кістяк якого становили студенти університету та педінституту.

З 31 липня по 16 серпня 1941 р. вермахт проводив генеральний штурм Києва. У південному секторі оборони діяли ополченці. Озброєні переважно трофейною зброєю, недостатньо підготовлені, вони протрималися до прибуття десантників і разом з ними пішли в контратаку.

Після війни на місці боїв знайдено медальйон із запискою студента Антона Баландюка: «Якщо не повернуся, повідомте батьків та університет».

Рота К. Корженка, що складалася головним чином зі студентів університету, за день боїв відбила п’ять ворожих атак. Командир взводу, студент п’ятого курсу історичного факультету Олексій Михайловський в районі Мишоловки підбив гранатами ворожий танк. Згодом у Броварському районі він зі своїм взводом дві доби утримував позиції й був смертельно поранений. У тому бою загинуло чимало ополченців, зокрема аспірантка університету Є. Волосевич, студент В. Губернатор.

17 вересня Ставка ВГК дозволила військам залишити Київ. А ополченці до 19 вересня продовжували битися, даючи змогу армійським підрозділам відійти на лівий берег Дніпра.

В липні 1941 року почалася евакуація університету до Харкова. Обладнання везли поїздом, люди рушили пішки. 17 липня колона на чолі з ректором О. Руськом пішла на лівий берег Дніпра. До середини серпня дійшли до Харкова. Але німці прорвали фронт, і довелося рушати далі, в глибокий тил.

Практично неевакуйованою лишилася Наукова бібліотека університету. Шестеро її співробітників на чолі з директором В. Магеровським робили все, щоб урятувати бібліотечні фонди, однак книгозбірню пограбували нацисти. Частина фонду бібліотеки загинула у вогні восени 1943 р.

Більшість викладачів і студентів Київського та Харківського університетів у жовтні-грудні 1941 року доправили до міста Кизил-Орда, де розмістилися обидва вузи.

У лютому 1942 року Київський та Харківський університети злито в Об’єднаний Український державний університет (ОУДУ). Його очолив ректор Київського університету Олексій Микитович Русько.

Із 331 студента ОУДУ понад 60% становили кияни. У 1942 році до університету зараховано 203 студентів на перший курс. Щонайменше 75% усіх студентів ОУДУ були дівчата.

Щоб прискорити підготовку спеціалістів, на початку 1942 року скоротили термін університетського курсу з п’яти до трьох років. Через те кількість навчальних годин сягала 40-48 на тиждень, щосеместра студенти складали по 6-8 іспитів та 10-12 заліків. З кінця 1942 року уряд поновив п’ятирічний термін навчання з огляду на певну стабілізацію подій на фронті.

В ОУДУ активно працювали над проблемами ефективного використання природних ресурсів Казахстану для зміцнення економіки СРСР. Завдяки нашим науковцям суттєво вдосконалено іригаційну систему Казахстану й Середньої Азії.

24 лютого 1944 р. Уряд УРСР оголосив про реевакуацію.

8 червня 1944 року київська частина ОУДУ прибула до Києва. Загалом з евакуації повернулося 146 студентів, троє професорів, семеро доцентів і 11 викладачів. Разом із вісьмома професорами, 16 доцентами та старшими викладачами, що пережили окупацію, вони почали відроджувати університет.

У Києві в окупації залишилося більше 1000 вчених —майже три чверті довоєнної Академії наук (3 академіки, 180 професорів, 253 доценти). Їх працевлаштовував Відділ освіти і культури міської управи, який очолював український історик-античник, німець за походженням Кость Штеппа (1896-1958).

Окупанти хотіли бачити українську молодь на роботі, а не на лекціях. Та попервах таки відкрили університет.

Його ректором 19 листопада 1941 р. призначили К. Штеппу. Проректори — професори Д. Белінг і О. Грузинський. Історико-філологічний факультет очолили професори І. Шаровольський і П. Горецький, юридичний — Л. Окіншевич, фізико-математичний — М. Шарлемань і В. Чудінов. Створено кафедру історії України на чолі з проф. О. Оглобліним (викладачі — проф. Н. Полонська-Василенко, доц. М. Андрусяк, П. Білик, О. Степанишина і М. Геппенер). Кафедру загальної історії посів сам К. Штеппа, як і кафедру класичної філософії.

Почався прийом студентів. Викладати за старими планами в умовах нацистського режиму було небезпечно, тож Штеппа вимагав «розумного коригування лекцій», із наголосом на висвітленні культуртрегерської місії Німеччини, історії українсько-німецьких взаємин.

На початку 1942 р. гауляйтер України Кох розпорядився: давати українцям лише чотирикласну освіту, а університет закрили. Штеппа очолив газету «Нове українське слово», що славила Гітлера-визволителя. На той час німці розстріляли в Києві всіх ОУНівців (Олену Телігу та ін.), а Штеппа розмовляв на людях суржиком, щоб його не запідозрили в націоналізмі.

Викладачі, аспіранти, студенти, співробітники та випускники університету зробили свій внесок у перемогу над гітлеризмом. Майже двісті студентів і викладачів загинули на війні, тисячі пройшли через фронти, підпілля, партизанські загони.

Ось лише три прикметні долі.

Студент п’ятого курсу факультету західних мов Микола Дятленко пройшов усю війну. При обороні Києва він, ополченець, вперше зустрівся з 6-ю армією вермахту. А потім, у Сталінграді, в ніч з 31 січня на 1 лютого 1943 р. Дятленко був перекладачем під час допиту фельдмаршала Паулюса — полоненого командувача тієї самої 6-ї армії!

Чи не найбільшої слави серед підпільників —вихованців університету зажив Герой Радянського Союзу Яків Батюк (випускник юрфаку 1935 року). Незрячий, він зробив те, що не всім зрячим під силу: створив у Ніжині антигітлерівське підпілля. Гестапо двічі розгромило ніжинське підпілля — до того, як його очолив Батюк. Героя розстріляли у вересні 1943 року, перед приходом Червоної Армії.

Весь тодішній світ знав ім’я студентки історичного факультету університету Людмили Павличенко. Її звали «снайпер номер один». Війна застала Людмилу в Одесі, де вона писала дипломну роботу. Дівчина добровільно пішла на фронт. Відзначилася в боях за Одесу, Севастополь. На її рахунку 309 гітлерівських солдатів та офіцерів. Після четвертого поранення Людмилу евакуювали із Севастополя. У серпні 1942 року вона побувала у США, Канаді та Британії. 1943 року стала Героєм Радянського Союзу.

6 листопада 1943 р. війська І Українського фронту визволили Київ. Того само дня кияни вітали визволителів на мітингу навпроти червоного корпусу університету. Заняття тут почалися з 15 січня 1944 р. «Старих» студентів було 275, першокурсників 350. Вони і вчилися, й відбудовували університет, який мав тоді не більш як 20 % придатних аудиторій.

1946/47 навчальний рік ознаменувався активізацією тиску партійних органів на інтелігенцію. ЦК КП(б) У прийняв постанову про роботу партбюро університету. Суворому контролю підлягали викладацька та наукова діяльність вузу. Розкритиковано науковців, які займалися історією України та української літератури. Їм закидали «націоналістичні перекручення». Інших звинуватили у недостатній увазі до суспільних наук при підготовці математиків, фізиків. Спеціальні комісії перевіряли роботу кафедр. Запровадили попереднє обговорення змісту лекцій: чи відповідають вони партійним догмам?

Зросли «громадські навантаження». Так, професорсько-викладацький колектив прочитав за рік понад 500 лекцій в університеті і майже втричі більше — на підприємствах. У підшефних колгоспах студенти прочитали близько 1 800 лекцій.

1948 рік був не легшим. Саме тоді в СРСР генетику оголошено лженаукою. В Київському університеті розформували кафедру загальної та молекулярної генетики і кафедру генетики та селекції (відновлено лише в 1963 р.).

Подиву гідно, як університет зберіг свої традиції та науковий потенціал. Ситуація змінилася з настанням хрущовської «відлиги». Постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків» (1956) вимагала від вищої школи творчої ініціативи, без начотництва і талмудизму.

Але це — вже зовсім інша історія...