175 років юності

Відкривали університет в день святого Володимира, 15 липня 1834 р. (за старим стилем). В Успенському соборі Києво-Печерської лаври Митрополит Київський і Галицький Євгеній (Болховітін) відправив урочисту літургію та здійснив молебень за університет. Тут зібралося вище київське духовенство і чиновництво, шляхта з довколишніх губерній (понад триста найбільш знатних шляхетських родин, які спеціально прибули до Києва).

Ректор університету М. Максимович вручив дипломи про надання звання Почесних членів університету Митрополиту Євгенію, генерал-фельдмаршалу князю фон дер Остен-Сакену і генерал-губернатору графу Левашову.

Особливе враження справив виступ переведеного із Харкова професора історії Володимира Циха. Він сказав: «Університет дасть новий вигляд цьому місту!» Справді, згодом, коли з’явився «червоний» корпус університету, а навколо —ботанічний сад й імператорський парк, тут виросло ціле нове місто, аж до річки Либеді.

А 16 липня 1834 р. університетське керівництво дало урочистий обід для знатного дворянства (на 300 персон). Дворянство у відповідь, 18 липня, влаштувало на честь університету бал, куди запрошено до тисячі осіб.

Перші правила прийому до університету були затверджені в 1833 році. Страшно подумати, якби ті правила діяли тепер! Вступний іспит був комбінованим, у формі співбесіди з усіх дисциплін, що входили до гімназійного курсу, незалежно від факультету, який ви обрали. Крім закону Божого та державної російської мови треба показати знання латини («перекладати і тлумачити прозаїків Саллустія, Лівія і Цицерона та поетів Вергілія і Горація, і вільно викласти свої думки латиною без граматичних помилок»). Після латині черга наставала на мову німецьку («розуміти і розбирати найкращих письменників на цій мові і викладати свої думки цією мовою без граматичних помилок»), французьку (обсяг знань той самий). Потім — співбесіда з математики «до рівнянь другого ступеня включно, геометрії і тригонометрії», з історії всесвітньої та російської, географії, статистики та фізики.

Кардинальні зміни у системі вступу до університету настали в 1917 році — почали приймати жінок. Підставою для вступу залишався атестат про середню освіту — з гімназії, реального училища, вчительського інституту, жіночих гімназій або жіночих інститутів (у дівчат вимагали підтвердження, що загальні курси математики, фізики, хімії тощо викладалися в їхніх гімназіях у такому ж обсязі, як і в чоловічих). Якщо атестат про середню освіту задовольняв комісію, то молоду людину допускали до іспиту з латини та однієї із нових європейських мов. Іспит з німецької чи французької йшов у два етапи — співбесіда, потім переклад історичного твору з іноземної на російську. Так одночасно перевірялися знання абітурієнта з російської граматики й всесвітньої історії.

Перший набір складався із 62 студентів (із них на історико-філологічному відділенні — 13 душ, фізико-математичному —14, на юридичному — 35). Майже половині із них судилося стали учителями, половині — чиновниками. Навпіл поділялися студенти і за конфесійною ознакою, а за соціальним походженням це були майже виключно дворяни. За віком — молодь, навіть діти, одному зі студентів було 14 років. Згодом заборонялося складати вступні іспити тим, хто не мав 16 років, щоправда, клопотання про винятки з правила були і надалі, а серед найстарших абітурієнтів траплялися 30-літні.

Навчальний процес розпочався з 28 серпня 1834 р. на філософському факультеті, що складався із двох відділень —історико-філологічного та фізико-математичного, відповідно, п’ять та вісім кафедр. Більшість їх посідали викладачі-поляки колишнього Волинського ліцею.

З кожним роком набір збільшувався, згодом додався ще медичний факультет і на початок 1860-го кількість студентів перевищила тисячу, більшість були поляки, які навчалися переважно на фізико-математичному та медичному факультетах.

Уряд вважав: університет мусить «зблизити жителів південно-західних губерній з російськими звичаями». Тому й набирали багато студентів-поляків. Після чергового польського заворушення політика уряду змінилася — і студентів-росіян стало більше, а серед викладачів воліли бачити німців, але не поляків. Викладачі протягом перших 30 років — це переважно росіяни та ті, хто ними вважався, — 23 поляки і 25 німців проти 76 росіян. Утім, проблема цих «росіян» полягала «в старомодном слоге и в невероятном акценте большинства профессоров».

Щоб знівелювати всі «акценти», в університеті посилено проповідували, що всі слов’яни — з «єдиного кореня». Але коли 1847 року люди, пов’язані з університетом, утворили Кирило-Мефодіївське товариство, де також сповідували ідею слов’янської рівності, — товариство розгромили, бо «рівність» не влаштовувала імперських ідеологів. Зрештою, вони визнали, що асимілювати («зблизити») поляків з російськими звичаями не вдалося, й поступово перевели багатьох викладачів та студентів польського походження в інші університети.

На цьому тлі в університеті поступово намагався утвердитися національний український рух, званий у ті часи «українофільством», до якого неприязно ставилися і поляки, і росіяни, причому від росіян ця неприязнь була гострішою.

Спершу університет розмістили на Печерську в орендованих приватних будівлях. Це двоповерховий дім капітана Корта (вище від Бессарабки, на Круглоуніверситетській). Також орендовано частину дому підполковника Самойловича, будинки вдови купця Бухтєєва, дружини купця Іванського, священика Ботвинського, генерал-майора Ахта й чиновника Семенюти.

Згодом Академія мистецтв у Петербурзі оголосила конкурс — і в січні 1835 р. проекти Брюллова, Мельникова, Тона і Беретті були готові. 15 квітня 1835 р. академікові архітектури Вікентію Беретті доручили складати кошторис на будівництво головного корпусу університету. Беретті прибув до Києва зі своїм учнем Спарро. За два роки вони знайшли місце для будівництва. Тоді це була окраїна Києва, оточена пустирями.

31 липня 1837 р. освятили будмайданчик, в основу університетського корпусу (лівий передній куток) заклали платинову медаль, мідну меморіальну дошку, камінь з фундаменту Десятинної церкви.

Основні роботи тривали з липня 1837 до липня 1842 року. Залишилося пофарбувати університет. Беретті пропонував — жовтою і білою фарбою. Та з Петербурга надійшов наказ від міністра освіти (який посилався на волю імператора) — пофарбувати так, як Зимовий палац — «під дикий камінь». Такої фарби у Києві не виробляли, її купили в Європі. Коли замовлені інгредієнти змішали, вийшов зовсім не «дикий камінь». Університет став темно-червоним (буряковим) і довго шокував сучасників. Згодом до нього звикли.

Як і всі класичні університети Європи, Київський університет cвятого Володимира мав серйозні автономні права, окреслені в університетських статутах 1833, 1842, 1863 та 1884 років. Ці статути регулювали не лише навчально-наукове, а й приватне життя викладачів та студентів.

Згідно з першими двома статутами, в університеті працювало чотири категорії викладачів — професори, ад’юнкти, лектори та вчителі. До обов’язків університетського професора входило: читання лекцій і проведення практичних занять, науково-дослідницька робота, моніторинг останніх досягнень світової науки, щорічне звітування перед ученою радою, участь у засіданнях університетської ради. Ад’юнкт — це як сучасні аспіранти та асистенти. Кожен ад’юнкт був закріплений за професором, під керівництвом якого він готував дисертаційну роботу, допомагав професорові в дослідницькій праці, асистував під час лекцій. Лекторами в університеті звалися викладачі іноземних мов, а вчителями — викладачі танців, живопису, музики та верхової їзди. З 1860 років з’явилася посада приват-доцентів. Вони, як і професори, читали лекції й вели практичні заняття, але не обиралися ректорами, деканами та завідувачами кафедр.

Професори Київського університету у ХІХ столітті не належали до бідних. Так, у 1830-1840 роках професор університету заробляв 15 карбованців сріблом за одну лекцію, а його місячна платня в середньому становила 150—180 карбованців. Це при тому, що деякі чиновники заробляли тоді п’ять карбованців сріблом за місяць. Професори мали власні будинки на Печерську, дачні ділянки під Києвом, регулярно відвідували закордонні наукові центри. Закладали за свої кошти лабораторії. В XІX столітті існувала категорія студентів — професорських стипендіатів, які вчилися за кошти, виділені професорами зі своїх заробітків.

Педнавантаження на університетського професора складалося з 1—2 лекції та 2—3 практичних занять на тиждень. Спеціальний чиновник університетської поліції стежив, щоб професори не спізнювалися на лекції більше, ніж на 10 хвилин. Університетська поліція дбала про мораль не лише студентів!

Сьогодні ми ідеалізовано уявляємо образ професора ХІХ століття, хоча тоді поряд із геніальними вченими в університеті працювали й цілком посередні викладачі. Одні невдахи-професори, щоб розтягнути читання власних куцих конспектів, повторювали кожне записане слово в двох-трьох різних варіантах. Інші професори (здебільшого німці), які погано володіли російською мовою, читали лекції, не відриваючи очей від зошитів. Так професор агрономії Мерц умів читати по-російському написаний латинською транскрипцією текст, але не розумів жодного слова! Професор історії російської літератури Олександр Савін славився як великий красномовець і людина з манерами вельможі 18 століття, він ходив у циліндрі і звертався до кучера «Ви, сер!». Вся сила його лекцій була не в науковому змісті, а у вишуканій манері викладу. Якщо студент на іспиті не міг точно відтворити цієї пишномовності, професор Савін сердився: «Не так! О, дєбрі!» й хапав студента за лацкани мундиру. Коли ненароком відривав ґудзика, це було спасінням для студента — професор плаксивим голосом просив вибачення і ставив четвірку. Деякі слабодухі студенти навмисне, йдучи на екзамени, слабенько пришивали ґудзики.

Студенти поділялись на своєкоштних (тих, що самі сплачували за навчання) та казеннокоштних (ці вчилися коштом держбюджету). Казеннокоштні всі чотири роки були цілком залежні від університетської адміністрації, мусили під час навчання, і шість років після його закінчення, працювати на державній роботі, дрібними чиновниками або гімназійними викладачами.

Казеннокоштні цілодобово, а своєкоштні майже цілодобово перебували під наглядом університетської поліції.

Суворі правила поведінки компенсувалися халатністю службовців університетської поліції, яка дозволяла студентам проявляти молодечу незакомплексованість. Така «несумлінність» університетської поліції особливо розквітла за часів київського генерал-губернатора Бібікова. Щоб відтягнути студентів від політики, Бібіков спрямовував їхню енергію в інше русло. Він казав: «Ви, панове студенти, танцюйте, грайте в карти, пийте горілку, залицяйтеся до чужих жінок і ходіть до повій, але політикою не займайтеся, а то я вас швиденько з унівірсітєта повиганяю!».

Навчальне навантаження було досить значне — лекції читали протягом усього тижня, окрім неділі, від 8-ї ранку до 7-ї вечора, так само й по суботах, але спеціальні предмети — від 8-ї до 3-ї, а з 1845 р. — взагалі лише до 3-ї. В середньому студент слухав понад 20 лекцій на тиждень, а інколи їх кількість перевищувала 36, разом з практичними заняттями. Частину лекцій займали «репетиції» — аналіз студентських творів, відвідини ботанічного саду, анатомічного театру.

Контроль за успішністю — іспити, річні або піврічні (для казеннокоштних). Інтенсивність екзаменування засвідчує графік 1835 р. — іспити тривали з понеділка по суботу, в деякі дні по два іспити. Після іспитів усі отримані бали підсумовували, ділили на кількість предметів і виводили середній бал. Перевідним вважався бал, вищий за 2. Іспит дозволяли перескласти до нового навчального року або лишитися на другий рік чи один із семестрів.

Ще засновник закладу — цар Микола І, казав, що наука наукою, а йому потрібні покірні та вірні люди.

Контроль за поведінкою студентів здійснювала спеціальна інспекція. Здебільшого це доручали колишнім військовим. До обов’язків інспекції входили щоденний обхід міста, поділеного на ділянки, огляд помешкання студента і контроль за його пересуванням.

У звітах інспектора з’являлись записи: «стягненню піддавалися за перебування в контрактовій залі без форми й неночування у власній квартирі — карцеру на одну добу», «за пронесення з собою в карцер люльки — тривалому арешту». Арешт — утримання в окремій кімнаті, покараний не відвідував лекцій, але мав право одержувати їжу та книжки; карцер — перебування під вартою, на хлібі і воді, без світла і книжок. Очевидно, дисциплінарні порушення каралися значно суворіше, аніж неповага до навчання.

До тяжких провин належали непослух начальству, псування майна, порушення громадського спокою піснями та криками, поява на вулицях у нетверезому стані, образа жінок словом і ділом та... носіння яскравих краваток.

Приватного життя, як такого, майже не мали — о десятій вечора заборонялося бути поза домівкою без дозволу інспектора, без нього ж — відвідувати театри та публічні зібрання, а в трактири дозволялося ходити лише у формі. Не можна відвідувати непристойні зібрання, грати в азартні ігри, робити борги та заставляти майно, курити на вулицях, ходити натовпом, вимагалося завжди мати при собі студентський квиток.

Щоправда, студент завжди знаходив лазівку для розваг. Поліція ж намагалася його зайвий раз не зачіпати. А начальство поблажливіше ставилося до безпутств студентства у «непристойних» закладах, аніж до незастебнутої на всі ґудзики шинелі, бо недотримання порядку зовнішнього могло перерости у непорядок в умі. «... на бешкети й пустощі, котрі не мали аморального характеру, дивилися крізь пальці й дещо втішалися ними. Студенти гуляли, влаштовували гомеричні бенкети, від яких тріщали и руйнувалися скромні будинки тодішніх тихих обивателів Києва», — згадував сучасник.

До «непорядку у голові», вважалося, призводило носіння вусів та борід, окулярів (якщо не було довідки лікаря).

Якось Микола І, відвідавши університет, побачив одного косоокого студента, погляд та зовнішній вигляд якого дуже не сподобались цареві. Після цього в університеті почали викладати гімнастичні мистецтва, дозволяли студентам частіше бувати в пристойному товаристві. На початку 1840-х студенти вчилися танцювати, фехтувати та їздити верхи. Пропуск танців прирівнювали до пропуску лекцій!

Якщо до 1860 років більшість студентів Києва були дворяни, нормально забезпечені, то згодом понад 70% студентів університету — це вже діти різночинців, їм доводилося думати і про науку, й про харчі, бо стипендію отримували 5-8% студентів. На початку 1870-х канцелярію ректора завалили проханнями про звільнення від оплати за навчання. Ректор М. Бунге 1872 року з’ясував, що середньостатистичний студент університету витрачав на своє утримання 375 рублів щороку, або 31 руб. 20 коп. на місяць. Основні витрати річного студентського бюджету такі:

1. Квартира з прислугою — 80 руб.

2. Харчування — 72 руб.

3. Чай, цукор, ласощі — 48 руб.

4. Одяг — 66 руб.

5. Плата за навчання — 40 руб.

6. Книги й дрібниці — 45 руб.

7. Освітлення і прання білизни — 24 руб.

Студентські заробітки (репетиторство, переписування статей тощо) не давали більш як 10 рублів на місяць. Щоб допомогти, Бунге звільнив майже 30% найталановитіших бідних студентів від плати за навчання. А оплату для заможних підняли до 70, а згодом — до 100 рублів на рік. Також Бунге просив заможних киян посилити благодійність. Активізувалися «Попечительство про недостатніх студентів університету св. Володимира» і «Товариство допомоги недостатнім студентам», які шукали студентам роботу, надавали дешеві позики, організовували безкоштовні їдальні.

На початку ХХ століття в Києві, щоб вижити, треба було 50 рублів щомісяця, а найбідніші студенти витрачали на себе в місяць щонайбільше 31 рубль. Харчування в найдешевшій їдальні в 1903 р. коштувало 27 руб. 50 коп. на місяць. А ще ж — плата за навчання, одяг, книжки. Студенти заощаджували — за одноразового харчування у 1903 р. на їжу витрачали лише 12 рублів щомісяця. Погане харчування призвело до того, що в 1903 р. 46,7% студентів мали хвороби органів травлення.

Ощадливі студенти готували їжу самі. Бо на обід у дешевій їдальні йшло 40 копійок на день, або 12 рублів на місяць. А за ці самі 40 копійок на базарі можна було купити курку (або двох курчат, або 3 кг гречки, або 4 кг пшона, або 1 кг сала, або 8 оселедців, або 2,5 кг пшеничного хліба, або 8 кг житнього хліба, або 3 літри молока).

Що пили? Влітку — квас, мінералку, лимонад, чай, кленовий сироп тощо. Пляшка «Нарзану» на початку ХХ століття коштувала 25 копійок. Пиво часто було дешевше: 20 пляшок «Баварського» або «Медоварного» — 1 руб. 80 коп., 20 пляшок «Столового» — 2 руб., «Пельзенського» — 2 руб. 40 коп., «Пель-Ель» — 3 руб. 20 коп., «Англійський ель» — 3 руб., «Англійський портер» — 3 руб. 20 коп.

Бідніші заміняли пиво чимось міцнішим і дешевшим (але не вином, яке коштувало 50-85 копійок за пляшку). Вигідна алкогольна альтернатива — спирт, відро якого в Києві на початку ХХ століття коштувало 77 копійок. Алкоголь на початку ХХ століття вживали 68% студентів (сьогодні, здається, студентство серйозно побило ці рекорди).

Заможні студенти курили сигари — від 40 коп. до 1 руб. 50 коп. за десяток. Бідніші — цигарки (4-8 коп. за десяток).

На знімках перший ректор університету Михайло Максимович; А це Хрещатик середини ХІХ століття, вулиця майже сільська! Одначе університет вже існує...; Такий вигляд, якщо дивитися з Печерська, мав червоний корпус університету після свого народження. Немов сфінкс посеред пустелі — ще нема ні бульвару Шевченка, ні того Києва, який ми знаємо тепер.