Запалив одяг, облитий бензином, і кинувся під фашистський танк...

Клопотання до Президента України про присвоєння звання Героя України (посмертно) Володимиру Карпенчуку ухвалила сесія Жмеринської районної ради на Вінниччині.

Ініціатором такого рішення став депутат районної ради Дмитро Колесник:

— Наш земляк Володимир Карпенчук ціною власного життя зупинив колону німецьких танків. Перший танк рухався у напрямку комендатури прикордонної застави у містечку Сокаль на Львівщині. У будинку тоді перебували діти, матері й дружини тих, хто служив на кордоні. Він врятував їм життя. Але про цей геройський вчинок мало хто знає навіть у нашому районі. Тим часом у Росії Карпенчука нагородили орденом Олександра Невського І ступеня (посмертно). Тому я вдячний депутатам, що підтримали мою пропозицію про достойне вшанування пам’яті Володимира Карпенчука. На нашу думку, його подвиг гідний високого звання Героя України. Уже тому, що він був перший, хто у такий спосіб зупинив фашистів. Здійснив він його на рідній землі, а не деінде. Сталося це вранці 22 червня 1941 року, першого дня війни. Як відомо, пізніше у боях з фашистами такий вчинок повторили чимало воїнів, але наш земляк був перший...

Після затяжного бою фашисти увірвалися у містечко. Колона танків наближалася до приміщення комендатури. У цей час у підвалі будівлі зібралися діти і дружини прикордонників. Раптом назустріч танкам вибіг чоловік у медичному халаті. Ще мить — і одяг на ньому спалахнув від сірника. Просякнутий перед тим бензином халат боєць зірвав з себе і кинув на решітку люка двигуна. Сам, охоплений полум’ям, кинувся під перший танк. Від сильного вибуху задрижала земля. Танки, що рухалися слідом, зупинилися.

Ім’я героя, який врятував життя дітей та їхніх матерів, довгий час залишалося невідомим. Тільки через двадцять п’ять років після закінчення війни було вперше названо його прізвище. Ним виявився згаданий вище прикордонник Володимир Карпенчук.

Дослідив подробиці того фронтового епізоду колишній прикордонник полковник Володимир Платонов з Москви. Спершу дослідник описав тільки сам епізод. Прізвище відважного бійця ще не було відоме. Коли побачила світ його книжка «Вони першими прийняли удар» (1963 рік), читачі звернулися з проханням назвати героя. Після чого дослідник продовжив пошуки. На щастя, вони увінчалися успіхом. Чотири роки знадобилося пошуковцю, кадровому офіцеру-прикордоннику Василю Платонову, щоб встановити прізвище відважного солдата. Василь Платонов назвав Карпенчука «українським Данко».

Коли стало відомо його ім’я, матері героя — Вірі Григорівні призначили пенсію. Про це розповіла внучка Володимира Карпенчука — Тамара Стаднійчук. Вона проживає у селі Лука Мовчанська, працює в селі бібліотекарем. «Спочатку Віра Григорівна отримала повідомлення, що її син Карпенчук Володимир Прохорович зник безвісти, — каже внучка героя, — а вже коли встановили його прізвище, то призначили пенсію. Виплачували її через військкомат. І там же, у військкоматі, треба було отримувати гроші. Один раз на місяць бабуся пішки йшла у Жмеринку. А це з села неблизька відстань. Як зараз пам’ятаю суму, яку приносила, — 26 рублів 60 копійок. Чому запам’ятала? Бо вона щоразу копійки віддавала мені».

Тамара Василівна пригадує, як до них приїздили з Москви знімати фільм про її діда, Володимира Прохоровича. «Тільки-но з’явилася книга Платонова, мої батьки поїхали в Москву до її автора, — каже Тамара Василівна. — Спочатку листувалися з ним. Все сподівалися, що він ще щось дізнається про Володимира Прохоровича. А одного разу вони отримали інформацію про те, що він, нібито, похований в одній з братських могил у Сокальському районі, — продовжує Тамара Василівна. — Щойно почули про це, зібралися в дорогу і подалися на Львівщину. Коли повернулися, розповідали, що всі стежки стоптали на околицях Сокаля і в сусідніх селах. Та все марно. Ніде не знайшли могили. І місцеві жителі нічим їм не допомогли».

Збереглася одна-єдина фотографія прикордонника. Він на ній у військовій формі. Фото було невеликого розміру, зроблене для документів. «Одного разу до нас приїхали з Києва учні художньої школи, — продовжує спогади Тамара Василівна. — Вони на основі маленького фото написали чудовий портрет».

Куточок героя створили також у Жмеринському районному музеї. Просили у матері загиблого солдата передати речі Володимира. Але що вона могла запропонувати? Сказала: «Діти, нема нічого такого, хіба що ось ця хустка, в якій я його проводжала в армію. Володя торкався її своїми руками...» Так само у музей передали книгу Василя Платонова «Вони першими прийняли удар», його листи про пошуки. На жаль, чомусь не збереглися ці експонати. Принаймні так каже внучка героя.

Найбільше матеріалів про нашого земляка зібрали москвичі. Уже згаданий Василь Платонов розпитував про героя у тих, хто служив з ним на заставі й кому вдалося залишитися живим після війни. Зокрема, колишній командир прикордонного загону генерал-майор запасу Михайло Бичковський згадував, як старший військовий фельдшер Володимир Карпенчук умів налагоджувати стосунки з лікарями у Сокальській районній лікарні. Це допомагало швидшому одужанню хворих.

За місяць до початку війни Володимир був у відпустці вдома. Допомагав батькам по господарству. Зустрічався з друзями дитинства. Один з його ровесників Степан Сухаревський написав, на прохання автора книги Василя Платонова, що його друг Володя Карпенчук читав більше за всіх хлопців у селі. Тому його завжди було цікаво слухати, бо мав що розповісти. Ще один земляк, сусід Володимира Карпенчука — Федір Гушеватий розповідав, що більш надійного товариша, як Володя, годі було шукати.

Хоч як мама благала сина не поспішати з відпустки повертатися на службу, Володя переконував її, що він дуже потрібен на заставі. Уже в той час, перед війною, фашисти влаштовували провокації на кордоні. Він повернувся на заставу раніше, ніж закінчився термін відпустки. Серце матері відчувало, що на сина чекає лиха година. Тому й просила Володю побути ще хоч день-другий разом з нею. То була остання зустріч Володимира Карпенчука з батьками і земляками. Він пожертвував своїм життям заради порятунку інших. Сталося це приблизно о дев’ятій ранку 22 червня 1941-го у перший день війни.

«Шановна Лідіє Володимирівно! Ваш батько — Карпенчук Володимир Прохорович за мужність і героїзм нагороджений орденом Олександра Невського І ступеня (посмертно). Запрошуємо вас прибути в Москву для отримання нагороди».

Такого змісту листа отримала донька героя у 2005 році — це був рік 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. У зв’язку з цим росіяни згадали про подвиг нашого земляка.

— Мати не мала сил на поїздку в далеку для неї дорогу, — продовжує розповідь її донька, внучка героя Тамара Стаднійчук. — Тому я їздила за нагородою. Відбувалося нагородження в Музеї історії Великої Вітчизняної війни. Все було дуже урочисто, піднесено. Не могла я стримати сліз. Бо кожен спогад про дорогу людину озивається вдячністю у серці. Приємно й те, що організатори урочистостей відшкодували кошти на дорогу, так само оплатили проживання в готелі. Дуже по-людяному поставилися до нас. Разом зі мною з України була ще одна жіночка з Полтавської області.

У Москві Тамара Василівна познайомилася з дослідницею на прізвище Платонова. «Неля Платонова підготувала до цієї дати книгу «Згадаймо всіх поіменно», — каже Тамара Василівна. — У ній розповіді про тих, хто вважався загиблим безвісти, але, на щастя, їх імена все-таки вдалося встановити. Є в цій книзі також розповідь про мого дідуся Володимира Карпенчука».

У школі села Лука Мовчанська діти знають про подвиг їхнього земляка. Тут облаштували «Куточок героя», проводять уроки мужності з розповіддю про його вчинок. Разом з тим земляки вважають, що подвиг Карпенчука оцінено не так, як він того заслуговує. Володимир Карпенчук гідний більшого пошанування. Земляки вже зробили у цьому напрямку перший крок. Під час випускної лінійки на приміщенні школи встановили пам’ятну дошку на честь Володимира Карпенчука. Виготовлено її завдяки старанням і коштами уже згаданого депутата Дмитра Колесника. Тепер земляки героя чекатимуть, як поставляться до їхньої пропозиції в Києві.

Вінницька область.

На знімку: внучка героя Володимира Карпенчука — Тамара Стаднійчук та поет Володимир Джеджула розповідають учням Лука-Мовчанської школи про відважний вчинок їхнього земляка у роки війни.