Великий скіф Зороастр — пророк і маг із Золотоноші?

Ви не замислювалися, чому це Бог у провідних релігіях світу має ознаки чоловічої статі: Бог-отець, Бог-син, Бог-дух і т. ін.? Та й моделі божественного походження політичної влади у стародавніх скіфів-аріїв, єгиптян, еллінів, китайців, ацтеків та інших народів глобально стандартизовані: цар, імператор, князь обов’язково — син Бога (Сонця, Неба) і земної жінки.

Але на перших етапах становлення глобальної української цивілізації в суспільній ієрархії домінували жінки. Скажімо, в археологічних знахідках Мезинської цивілізації (ХХ—ХІІ тис. до н. е.) серед фігурок богів практично всі — жіночої статі. Ту само тенденцію бачимо і в наскельній міфології Кам’яної Могили (ХІІ—ІІІ тис. до н. е.) і на перших етапах Трипільської цивілізації (VІ—ІІІ тис. до н. е.).

Проте з виокремленням скіфо-арійської спільноти ситуація змінюється на протилежну: в аріїв чоловіки перебирають на себе і духовну (жерці), і військово-політичну владу (царі — кшатрії, воїни — самари).

Отже, після розколу за гендерно-політичним чинником на «патріархалів» і «матріархалів» наші предки скіфи-арії/орії протягом VІ—І тисячоліть до н. е. розселилися по всьому світові, утворивши першу в історії глобальну конфедерацію. Її основою було спільне етнокультурне походження еліти (нордична раса), спільна мова (санскрит — «сонячне письмо») та (солярні) вірування.

Арії-«патріархали»/саки (кочовики-хлібороби) завоювали Афганістан (тоді — Арія), Іран (Аріан), Середню Азію (Самарканд, Бухара, Сирдар’я, Амудар’я), Індію (Ар’яварта), Тибет (очолений родом Арулат), Бірму (столиця — Киянг), Камбоджу (керовану арійським родом Камбоджеша), Індонезію (міста Самаринда, Семаранг), Філіппіни (острів Самар), Папуа-Нову Гвінею (місто Самарай).

Своєю чергою, орії-«матріархали»/дорійці (землероби-кочовики) завоювали Шумер/Самару (сучасний Ірак), Єгипет (династії гіксосів), Палестину (Самарра), Грецію (Доріда), Малу Азію (Карія), Західну (Кельтика), Центральну (Славія) та Північну Європу (Балтія).

Це підтверджується й даними А. Кемпа, який відтворив карту (мал. 1) глобального розселення нордичної (білої) раси з території України починаючи з VІ тисячоліття до н. е. (Artur Camp. March of the Tіtans. A Hіstory of the Whіte Race. — USA, Ostara Publіcatіons, 1999).

Як стверджує чеський дослідник Ф. Дворнік, слов’яни здавна жили між Дунаєм і Віслою, а з VІ століття н. е. — ще й між Віслою та Одером, аж до Ельби (див.: Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації. — К., 2005). — Отже, виходить, що власне слов’янами є поляки, чехи, словаки і словенці. Українці, а тим паче росіяни, не є слов’янами!

Стосовно зв’язку між скіфами-аріями та українцями, то варто звернути увагу на слова російського історика З. Рагозіної, яка так писала щодо скіфів-аріїв: «Із зовнішністю та одежею цих предків малоросів ми знайомі головним чином із надзвичайно красивих і художньо оформлених речей, знайдених у царській могилі поблизу Керчі (древньої Пантикапеї)...» (Рагозина З. Л. История Мидии, второго Вавилонского царства и возникновения Персидской державы. — СПб., 1903).

Росіяни ж, за свідченням В. Белінського, є нащадками фіно-угорського народу моксель, що змішався з татарським етносом Золотої Орди (Белинский В. Страна Моксель, или Открытие Великороссии. — К., 2007).

Ці факти є певною мірою вражаючими і несподіваними. Але не більше, ніж слова римського історика Помпея Трога (І ст. до н. е.), котрий писав, що «скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...» (Людина і довкілля. Антологія. Кн. 1 (Упоряд. В. С. Крисаченко). — К., 1995).

Звернемо увагу, що так звана «історична традиція» (нав’язана нам істориками імператриці-німкені Катерини ІІ), прив’язує єгипетську цивілізацію до ІІІ тисячоліття до н. е., а скіфів — до І тисячоліття до н. е.! Якщо ж узяти до уваги слова римлянина Помпея Трога, то, очевидно, скіфи щонайменше на 2 тисячі років старші, ніж вважалося раніше!

У цьому контексті зовсім інакше сприймаються слова римських істориків Юліана Юстина і Квінта Курція Руфа та їхніх єврейсько-християнських колег Йосифа Флавія і Тертулліана, котрі стверджували, що скіфи були родоначальниками парф’ян та бактрійців. Останні, як відомо, проживали на території тогочасних Персії та Індії.

Згадаємо також і слова «батька історії» Геродота (книга 4, розділ 26), котрий не знав у Греції «жодного видатного філософа, який не був би скіфом», і поділяв скіфський народ на скіфів-орачів, скіфів-скотарів, царських скіфів і скіфів-георгіїв (борисфенітів).

Сучасні українські історики (С. Березанська та ін.) доводять, що саки (ямна археологічна культура) домінували в Україні та навколишніх землях у ІІІ—ІІ тисячоліттях до н. е.

З другого боку, ми вже знаємо, що Троя (за римською офіційною версією) була заснована троянським царем Теукром (син Бога Зевса) у ІІІ тисячолітті до н. е. Римляни (І тис. до н. е.) вважали троянців своїми предками і називали їх теукрами (Teucrі).

Ураховуючи, що Геродот називав скіфів-георгіїв нащадками древніх і славних теукрів, логічним є висновок, що скіфи-георгії були найстаршими серед скіфів! А звідси й логічний висновок, що теукри — це ті само скіфи-арії, які, за твердженням римського історика Помпея Трога, є старшими за єгиптян!

Єгипетська цивілізація розквітає у ІІІ тисячолітті до н. е. Якщо ж скіфи-арії старші за єгиптян, виходить, що скіфи насправді проживали щонайменше у ІV тисячолітті до н. е.!

Але ж це припадає на розквіт Трипільської цивілізації (VІ—ІІІ тис. до н. е.)!  Погляньте на мал. 2, на якому зображено трипільську посудину ІV тисячоліття до н. е. На ній (відповідно до міфології скіфів) намальовано Змієногу Богиню, котра разом із Гераклом і вважається Праматір’ю скіфів.

Ось так системно досліджені дані історії та міфології знаходять своє підтвердження археологічними знахідками українського Трипілля!

Із мал. 1 ми бачимо, що наші скіфо-арійські предки (транзитом через Туреччину) потрапили у ІІІ—ІІ тисячоліттях до н. е. до Шумеру/Самари, Мідії та Персії. На території двох останніх країн скіфи/саки утворили потужну державу Аріан (Арія Антів?).

За свідченням З. Рагозіної, «мідяни самі себе називали арійцями,.. так називали їх і сусіди, і піддані...». Своєю чергою, Геродот відзначав, що в Мідії жили: «туземці», «кочовики», «ті, хто живе в шатрах» (кшатрії?), «власники грунту», «арізанти» (арії-анти?) і «маги».

Імена в тамтешніх царів теж були скіфські, наприклад, Кияк(н)сар (653—613 рр. до н. е.). Окрім того, пізньоавестійська традиція згадує про 14 царів легендарної династії Киянідів, які правили цією країною в незапам’ятні часи (Гюиз Ф. Древняя Персия. / Пер. с фр. — М., 2007).

Залишилися арії (анти) панівною верствою і в правонаступниці Мідії — Персії. Зокрема, З. Рагозіна доводить, що цар Персії (Кір) Куруш був арієм і походив зі стародавнього арійського роду «куру».

На гробниці видатного перського царя Дарія І, як повідомляє Ф. Гюїз, ми можемо прочитати: «Дарій — ...перс, син перса, арій з арійського роду».

До того ж нагадаємо, що давньоукраїнське плем’я антів (яке дало назву античному світові) здавна проживало між Дністром і Бугом (ІІ—І тис. до н. е., Черняхівська археологічна культура).

Отже, перські царі Куруш і Дарій не були персами. Не був персом, за свідченням класика перської літератури Фірдоусі (Х ст. н. е., поема «Шахнаме»), і легендарний герой персів і таджиків Рустам. Він теж був арієм і походив із племені саків.

А саки (звідси й назва кримського міста — Саки), як відомо, були скіфами! Зокрема, Геродот писав, що скіфи були озброєні луками, кинджалами і була в них зброя «сакіра» (Herodotus. — Baltіmore, 1965). Своєю чергою сакіра — бойова сокира, самі скіфи звали себе саками, тобто воїнами, січовиками. Греки ж звали саків скіфами.

Якщо ж доповнити літературно-лінгвістичні дослідження результатами порівняння предметів матеріальної культури та побуту (мал. 4), ми маємо підстави для висновків щодо спорідненості української та іранської культур, які мають спільну скіфо-арійську основу.

До славетної когорти Великих скіфів зараховують і творця першої світової релігії Спітаму Зороастра (Заратуштру).

Зокрема, американський дослідник А. В. Вільямс Джексон (A. V. Wіllіams Jackson. Zoroaster. — New York, 1901) стверджував, що пророк Спітама Зороастр був «священиком оріянської віри». Ім’я Спітама, на його переконання, скіфське й означає — Світлий.

Авестійська традиція свідчить, що так само, як і Сак’я Муні — Будда, Спітама Зороастр народився в царській родині.

Народився і, на відміну від інших дітей, не заплакав, а засміявся. Таким згодом з’явиться світові і його вчення — світле й сонячне: добрі думки — добрі слова — добрі справи.

Послідовники пророка Зороастра стверджують, що він народився у VІ столітті до н. е. (за 250 років до Олександра Македонського).

Проте великий скіфсько-еллінський філософ Аристотель «чомусь» відносив епоху Зороастра за 6 тисяч років до кончини свого великого вчителя Аристокла/Платона (348 р. до н. е.).

Інші античні автори казали про його народження за 5 тисяч років до Троянської війни (ХІІІ ст. до н. е.). Ураховуючи, що міф про справжню Троянську війну, викарбуваний на брилах Кам’яної Могили, старший від грецького міфу щонайменше на 5 тисяч років (Кифишин А. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ—ІІІ тыс. до н. е. — К., 2001), виходить, що Зороастр жив у ХІІ тисячолітті до н. е.!

Як бачимо, розбіжності надто великі: від VІ століття до ХІІ тисячоліття до н. е.!

Про перші роки життя Зороастра відомо не так багато. Одні кажуть, що з 20 років він розпочав свій шлях самопізнання і духовних пошуків. А в 30 років отримав Божественне одкровення від Верховного Владики Ормузда (раніше він звався Ахурамазда) у вигляді священної книги «Авести» і розпочав (так само, як Будда і Христос) свою пророчу діяльність. Проте за перші 10 років проповідництва (як і Будда!) він спромігся навернути в нову віру лише свого двоюрідного брата.

Тоді він вирішив розпочати з правлячої еліти і навернув у свою віру (не без використання психотехнологій професійного мага) перського царя Віштаспа, запропонувавши своє бачення світоустрою та реформування вірувань, що існували за тисячі років до нього.

Як стверджує Л. Силенко, Зороастр з першої зустрічі вразив згаданого царя тим, що тримав на руці вогненну кулю (мал. 5), і рука його «не спалювалася» (Силенко Л. Мага Віра. — Львів, 2007). Згодом він розвинув свій пропагандистський успіх, і зороастризм набув неабиякої популярності.

Проте шлях його не був простим. Пророку довелося пережити спротив касти магів, посидіти у в’язниці, але, зрештою (вже після смерті) — примирити царську релігію маздеїзму з древніми вогненними традиціями магів.

Інші стверджують, що перші 30 років свого життя принц Зороастр провів у Вавилоні, але, рятуючись від війни, він був змушений перебратися до свого далекого родича, котрий правив на півдні Ірану.

Там він, начебто, і прожив понад 40 років, працюючи «магом» і «пророком». Мав трьох дружин, трьох синів і трьох дочок. Але його країну завоювали. Він був змушений разом із послідовниками тікати на північ Ірану, де і знайшов у 77-річному віці свою погибель.

Розглянувши вавилонську версію життя пророка, слід зафіксувати собі, що в ті само часи у Вавилоні жив і писав свої книжки з астрономії Теукр Вавилонський. Показово, що писав він санскритом (мовою аріїв), тоді як офіційною мовою цього царства була семіто-аккадська мова.

Такі ось метаморфози давньоукраїнських впливів у доісторичну епоху: Теукр — перший цар Малоазійської Трої (Троя-1, як стверджує П. Гарачук, — це українська Ольвія), Теукр — жрець у Вавилоні, Зороастр — творець першої глобальної релігії світу, коріння якої визріло на берегах Дніпра.

Священною книгою зороастрійців є «Авеста» (від слова — вість, новина), цілі розділи якої були переписані в іудео-християнську Біблію (без згадки про авторство Зороастра). Тут і ідея Єдиного Бога, і навіть саме слово Євангеліє (блага вість). Але це — тема окремої розмови.

Сьогодні ж звернемо увагу на те, що якимось дивовижним чином назва священної книги зороастрійців «Авеста» віддзеркалилась в географічних назвах Європи.

Український іраніст К. Тищенко, зокрема, привертає увагу до таких населених пунктів, як Авеста (Швеція), Авіст (Фінляндія), Авасте (Естонія), Авест (Голландія), Аваштаня (Угорщина), Обічтов (Чехія), Оваст (Італія), Авешная (Росія), Обичів (Чернігівщина), Обич (Тернопільщина), річку Обеста, озеро Опечень (Київ).

Проте наш філолог помиляється, вказуючи, що ці «іранізми» прийшли в Європу з Персії. Вся справа в тому, що логіка виникнення географічних назв пов’язана з приходом на вказані місця певних етносів — носіїв відповідної мови, релігії і т. ін.

На даний момент у нас немає жодних підстав говорити про експансію персів/іранців аж до Північної та Західної Європи. Максимум, куди доходили перси, — територія Грецької Еллади. Натомість ми знаємо, що археологи знаходять сотні свідчень про присутність скіфів-аріїв по всій Євразії (мал. 1)!

Отже, висновок — на поверхні: всі ці міста і села були засновані вихідцями з України: і в Європі, і в Азії!

Більше того, за даними К. Тищенка, в народній уяві древніх іранців ім’я Зороастра (Заратуштри) пов’язане із словом «зард» — золото. Від себе додамо власну розшифровку імені пророка: «золото» + «зірка» = «Сонце», якому молилися наші предки і зірковий пророк Зороастр!

Показово, що мусульмани, які згодом витіснили зороастризм з Ірану (VІІІ ст. н. е.), епоху Зороастра ототожнювали із золотим віком...

Якщо подивитися на українські географічні назви з відповідним корінням, то побачимо на карті міста Золотоноша (Черкащина), Золочів (Харківщина і Львівщина) тощо. І в цьому зв’язку правомірною видається версія, що насправді коріння скіфсько-сакського роду Спітами Зороастра — в Україні.

І немає особливого значення, знаходиться він у Золотоноші на Черкащині, чи в Золочеві на Слобожанщині або в Галичині. Усе це — землі скіфів-саків, які й породили першу глобальну релігію — зороастризм.

Окрім того, ми можемо висловитися і з приводу таких великих розбіжностей в оцінці часу народження пророка Зороастра, який так і не став Богом, як Будда чи Христос.

На нашу думку, і Зороастр, і Будда, і Христос — це титули кількох осіб (поколінь) жерців-пророків. Саме тому, на нашу думку, праві всі, хто вказує на той чи інший час народження Спітами Зороастра.

Епоха народження найстарішого зіркового (сонячно-золотого) пророка Зороастра (ХІІ тис. до н. е.) збігається з епохою народження споконвічного, сонячного українського Даждьбога, вірні якого «чомусь» вважають, що він народився саме 12 тисяч років до н. е. Дивний збіг, чи не так?..