Упокоєним на чужбині

Немає невідомих солдатів?

Про це я дізналася з Книги пам’яті, виданої об’єднанням «Саксонські меморіали в пам’ять про жертви політичного терору» та його партнером — Народним союзом Німеччини з догляду за військовими могилами під назвою: «Поховання радянських громадян на території вільної землі Саксонія». Фоліант — 334 сторінки з ілюстраціями, який розповідає про місця останнього спочинку радянських громадян, потрапив мені до рук випадково. Не детектив, але відірватися від читання було неможливо...

З’ясовується, у Німеччині реалізується державна програма, за якою досі триває пошук документів стосовно радянських громадян, які загинули тут під час Другої світової війни, померли в полоні, на примусових роботах, чи страчені за якісь провини. Лише радянських військовополонених у різних землях поховано 550 тис., а база даних на них щороку поповнюється ще на 80 тисяч осіб! Це означає: встановлено нові імена чи знайдено могили радянських громадян, які вважалися зниклими безвісти.

У німецькій землі покояться також радянські вояки, котрі полягли в боях, — здебільшого у братських могилах на кладовищах, але також і в окремих, а в архівах зберігаються дані, хто саме. Утім, є чимало безіменних: поховали солдата, написавши прізвище олівцем на дерев’яній дощечці, а дощ змив ненадійний знак чиєїсь долі. Але ж ці люди були: їх любили, а можливо, хтось і досі тужить за ними. Про багатьох нічого невідомо, але чимало імен пошуковці знаходять і за 64 роки по закінченні війни!

Не менш трагічна доля сотень тисяч примусових робітників, які померли від непосильної праці на рейх. На їхніх могилах здебільшого вказано імена, але чимало й безіменних. А скільки їх таких — прикопаних поспіхом там, де наздогнала куля есесівця, чи забитих насмерть «старанними» бюргерами за найменшу провину? Здавалося, про їхню долю вже ніхто й ніколи не дізнається...

А якщо спробувати дізнатися? Звісно, для цього потрібна добра воля. Спливло немало часу, прийшли нові покоління з власним поглядом на історію: не забувати про злочини нацизму та сталінізму, але шанувати пам’ять про їх жертви. Мільйони людей втратили рідних, але нічого про них не знають. Чужі люди доглядають за їхніми могилами, а родичам навіть невідомо, чи є вони взагалі? Дати їм можливість поплакати на могилі, або принаймні сповістити, що вона є, і де саме — така суто людська мета німецького суспільства. Така вона і в об’єднання «Саксонські меморіали в пам’ять про жертви політичного терору», котре впродовж багатьох років збирало дані для Книги пам’яті.

Міністр Саксонського відомства науки та мистецтва, голова ради об’єднання «Саксонські меморіали» доктор Єва-Марія Штанге пише в передмові: «Можливо, фотографії, опис цвинтарів та інші дані багатьом допоможуть знайти спокій щодо непоправної втрати коханої чи рідної людини, знаючи, що вона гідно похована, її пам’ятають, а за могилою ретельно доглядають».

Слова про гідне людини місце останнього спочинку пронизують усі сторінки книги про 248 поховань у землі Саксонія, де покояться десятки тисяч радянських громадян. А в Німеччині, як свідчать дослідження істориків, немає жодної землі чи провінції, на територіях яких не утримувалися б радянські військовополонені, жодного округу, де б не працювали примусові робітники. Через непосильну працю, нелюдські умови життя, а часто й цілеспрямоване знищення сотні тисяч їх залишилися у чужій землі.

Але в усіх померлих людей є родичі, які страждають, не знаючи, де їхній останній прихисток. А він є. Про це, зокрема, можна дізнатися з першої Книги пам’яті, виданій у Саксонії. Вона детально розповідає про тих, хто лежить під дорогими монументами з граніту і мармуру, скромними обелісками з вапняку, увінчаних червоними зірками, а також під дерев’яними хрестами. На багатьох з них — табличка: «Невідомий», або: «Невідома цивільна особа з СРСР». Але в книгах запису про смерть багатьох з них повідомляється, за яких обставин вони померли, страчені чи загинули.

Збереглося також чимало персональних карток, зокрема військовополонених, де не рідкість — запис: «Помер». А в дужках: «Розстріляний». Приміром, на цвинтарі села Куневальде на гранітному надгробку із зображенням червоної зірки, серпа і молота вказуються дані: «Сергій Зазеба 17.03.1919 — 18.02.1942 Никитівка (Україна)». З книги записів про смерть дізнаємося про причину: розстріляний перед строєм 300 товаришів — «за зв’язок з німецькою жінкою». А на цвинтарі містечка Ельснітц лежить військовополонений Тимофій Крикливий 23 років з Вінниччини, якого очевидно називали Тимосем, бо на надгробку викарбувано: «Тимось Крикливий». Як указано в персональній картці, повоював він три тижні, потім — 15 липня 1941-го — полон під Барановичами та концтабір, в’язні якого працювали в уранових копальнях. За якусь провину розстріляний 3 лютого 1943 року. Навряд чи про його долю знають рідні, адже з полону похоронки не надсилали, принаймні радянським людям...

Не злічити кількості могил радянських громадян, чиїх особистих карток чимало зберігається в архівах, і в яких є обов’язкова графа: «Родичі», де вказані ті, хто мав би чекати їх з війни або неволі. Як, приміром, солдата Мину Боброва в селі Дітківці Чуднівського району на Житомирщині не дочекалася дружина Дуня. Полонили вояка на початку вересня 1941-го, а помер він у концтаборі. Тут у нелюдських умовах добували граніт радянські полонені, тисячі з яких померли від непосильної праці та хвороб. Серед них і Мина Бобров. Нині вони лежать під обелісками, а їхні могили доглядають чужі люди...

На кладовищі села Валлрода є могила з надгробком, на якій теж завжди квіти та свіжа зелень. У ній спочивають четверо невідомих громадян СРСР. Про загибель одного з них з розповідей очевидця пам’ятають тутешні мешканці. Фріцу Цінке навесні 1945-го було 11 років і він запам’ятав ту подію: «До села наближалася колона, люди в ній ледве пересувалися. Коли вони підійшли ближче, ми побачили, що це — в’язні під охороною есесівців. Бранці навкруги були обплутані колючим дротом, який самі й несли. Один з них знесилено впав. Охоронець схопив лопату й кілька разів ударив лежачого. Коли колона пішла, ми, діти, хотіли допомогти нещасному, але батьки не дозволили. Того дня в селі стратили ще трьох в’язнів, яких закопали там, де вбили. По війні їх перепоховали на цвинтарі та встановили надгробок, за яким доглядають члени тутешньої громади».

Окрема драматична історія — діти, народжені в неволі. Здебільшого вони прожили на світі усього по кілька днів, помираючи від недоїдання і відсутності належного догляду. Адже їхніх матерів змусили працювати відразу після пологів, помістивши немовлят у так званий дім для іноземних дітей. Перетворені нацистами на рабів, жінки, яких примусово вивезли на роботу в Німеччину, відважувалися народити, адже точилися чутки, що їм дозволять повернутися з малям додому. Звісно, ніхто й не думав позбавлятися від дармової робочої сили. Але діти народжувалися. В одному з пологових будинків у Дрездені з’явилося на світ 497 немовлят, 200 з яких померли. Скромний пам’ятник і доглянута могила нагадує про страждання дітей і їхніх матерів.

Не злічити також кількість примусових робітників — здебільшого молодих людей, які померли від жорстокого з ними поводження і непосильної праці. На хрестах та обелісках — імена, імена, імена 18—35-річних: Надя Пархоменко з Харкова, Іван Меркулов з Донецька, Никін Литвиненко з Саливонівки, Іван Піскун з села Байтали Одеської області, Данило Говір, Яків Худенко, Микола Соколовський... Уся Німеччина встелена їхніми могилами...

У Книзі пам’яті привертають увагу численні фотографії надгробків і пам’ятників, на багатьох є навіть знімки померлих! На одному з них викарбувано: «Будь-якій ворожнечі настає кінець. Поваги заслуговує життя кожної людини, незалежно від національності та походження». Цю книгу читаєш, часом ледве стримуючи сльози. А не заплачеш, читаючи післявоєнні свідчення очевидця — якогось шуцманна з районної поліції містечка Вільтен під Дрезденом? Він детально описує, як саме 29 жовтня 1943 року на будівництві залізниці охоронець убив полоненого, «можливо, «русо» на ім’я Петро Мишенін». Бранець заступився за товариша, якого вдарив охоронець. Той сприйняв це за спротив і застрелив його. Мишеніна поховали на цвинтарі, встановили надгробок, а могилою досі опікується місцева громада.

У цій книзі — тисячі свідчень про долі наших співвітчизників і колишніх співгромадян, які поглинула війна. Прикро, що про неї не знають в Україні: не одна сім’я тут знайшла б втрачені, здавалося, назавжди сліди своїх рідних. Якщо навіть не збереглися могили, то в архівах землі Саксонія (і не лише в цій, а й в інших!), є персональні картки, в яких коротко викладена трагедія останніх гірких хвилин рідних комусь людей. Як і дані на тисячі могил, у яких вони поховані. «Саксонські меморіали» допоможуть їх відшукати. Якщо ви не втратили надії знайти своїх рідних...

 

Київ — Берлін.