Брехня та правда про Олександра Маринеско

Торпедування радянським підводним човном «С-13» суперлайнера «Вільгельм Густлов» вважається «атакою століття». Проте в Радянському Союзі про цю подію впродовж кількох десятиліть воліли не згадувати. Вищі посадові особи Військово-морського флоту, слідом за фашистськими загарбниками, називали командира субмарини Олександра Івановича Маринеско одеським босяком, який випадково опинився на флоті. А потопленого «Вільгельма Густлова» — цивільним кораблем, який евакуйовував із Данціга (нинішнього Гданська) жінок, дітей і поранених... Отже, історична торпедна атака — жахливий акт варварства... Життя Олександра Маринеско справді можна назвати легендарним. І водночас його життя могло б скластися інакше, якби не ті саме легенди та побрехеньки. То де правда, а де брехня?

Отож найпоширеніша легенда: Олександр Маринеско — син румунського матроса. Не інакше як його мати була портовою пасією моряка з іноземного судна.

Насправді батьки Олександра Маринеско познайомилися 1911 року на Полтавщині, куди колишнього кочегара з румунського військового корабля закинула лиха доля. За сімейними переказами, молодий матрос не стерпів знущань офіцера і дав йому відсіч. А далі — трибунал і втеча. Майстровитого хлопця вподобала українська дівчина із тихого містечка Лохвиця, куди, після переселення до Одеси, сімейство Маринесків охоче їздило в гості до родичів. До речі, глава сім’ї не лише поміняв своє румунське ім’я на українське Іван, а й відчував себе українцем. Такими виховав і дітей: сина Олександра і доньку Валентину.

Олександр Крон, який особисто знав Маринеско і написав про нього документальну повість «Капітан далекого плавання» («Новый мир», 1983 р.) зауважував: Маринеско «вважав себе українцем. Не тільки тому, що жив в Україні, навчався в українській школі і рідною мовою вважав українську. Він сприймав як свою українську історію і непогано її знав. Любив співати українські пісні і співав добре, співав у Ленінграді, Кронштадті і на Ханко».

Легенда друга. О. Маринеско — одеський босяк. Маринеско справді покинув середню школу, але не задля «романтики» одеських вулиць. Батькові друзі влаштували хлопчину юнгою на корабель (у ті часи це було непросто, адже на «біржах праці» стояли на обліку десятки тисяч безробітних одеситів). А далі перед юнаком відкрилась омріяна дорога до великого моря: школа юнг, Одеське морехідне училище і перше призначення помічником капітана на старенький пароплав «Красный флот», який возив із Кубані в Одесу зерно. Капітан корабля, переконавшись, що новий помічник може успішно впоратися і зі своїми, і з його обов’язками, зазвичай або пив, або «відходив» від випитого. Тим часом не за роками серйозний двадцятирічний помічник капітана на подив швидко опановував каботажне (так називають моряки маршрути у прибережній зоні) плавання і мріяв про далекі походи.

Невдовзі випадок змінив долю хлопця. Під час чергового переходу із Ставрополя до Одеси помічник капітана побачив на горизонті ледь помітний у штормовому морі об’єкт. Це був торпедний катер, що втратив хід. За врятовану бойову одиницю, на якій мало не загинули якісь високі чини, Олександр Маринеско отримав подяку командувача Чорноморського військового флоту, премію у розмірі місячного окладу від рідного пароплавства і... призов за спецнабором у кадри ВМФ.

Легенда третя. О. Маринеско — патологічний порушник дисципліни. У листопаді 1933 року Олександр Маринеско потрапив до Ленінграда на спеціальні курси командного складу для підводного флоту, після закінчення яких 1935 року його призначили штурманом на субмарині «Пикша». Ще за два роки молодого підводника направляють на вищі курси комскладу для підготовки на посаду командира підводного човна. І знову Маринеско, якого згодом оголосять патологічним противником будь-якої дисципліни, — серед кращих курсантів...

Однак влітку 1938 року слухача курсів О. Маринеско без жодних пояснень не лише відрахували, а й демобілізували. І причину слід шукати не в дисциплінарних порушеннях. Пильним «особістам» видалось підозрілим «румунське» походження молодого офіцера. На той час Маринеско вже був одружений, мав дитину. Тож сім’я опинилася в скрутному становищі. Олександр спробував влаштуватись на торговий флот, але отримав ввічливу, але категоричну відмову. Як згодом згадувала його дружина, після цього вона вперше побачила свого чоловіка напідпитку... Однак за кілька тижнів, так само несподівано і без жодних пояснень, надійшов наказ: з’явитися на курси комскладу для подальшого проходження служби. У червні 1939 року Маринеско отримав звання старшого лейтенанта і призначення на посаду командира новозбудованого підводного човна «М-96», на якому йому судилося прийняти перший бій з ворогом.

Але ще до початку війни він встиг продемонструвати талант командира і вихователя, здобувши із своїм щойно сформованим екіпажем звання кращих підводників Балтійського флоту. І не за досягнення в політпідготовці, а за потрібніші для війни бойові показники. Зокрема, норматив термінового занурення човна у 35 секунд, з яким могли впоратися на флоті не всі, екіпаж «М-96» перекрив удвічі.

...І вже у перші дні війни екіпажу під командуванням Маринеско вдалось потопити німецький транспортний корабель водотоннажністю у 7 тисяч тонн. Ворожі судна конвою, які прогавили торпедну атаку наших підводників, спробували реабілітувати себе, знищивши радянську субмарину. Однак це їм не вдалося.

Не меншим випробуванням для «М-96» стала заздалегідь запланована зустріч з радянськими надводними кораблями, що мали провести субмарину після завершення бойового походу в Кронштадт. Щоб не виявити себе у відкритому морі, де тоді неподільно панував ворог, доводилось зберігати повну радіомовчанку. Отож, коли підводний човен почав спливати, радянські кораблі сприйняли його за німецький і відкрили вогонь. Від загибелі «М-96» врятувало лише рекордне вміння його екіпажу «провалюватись» на глибину. Врешті Маринеско, визначивши за шумами гвинтів розташування бойових кораблів, підняв субмарину точно між ними. Якби ті відкрили вогонь, то неминуче розстріляли б один одного. Скориставшись паузою, командир підводного човна вискочив із бойової рубки і видав залп таких міцних слів, що всі зрозуміли — це свої.

За той бойовий похід Олександр Маринеско отримав орден Леніна, що для тих часів поразок на всіх фронтах було дуже високою відзнакою.

Легенда четверта. Маринеско потопив цивільний корабель «Вільгельм Густлов». Найбільшим успіхом Олександра Маринеско стало знищення німецького суперлайнера «Вільгельм Густлов», за що Гітлер оголосив радянського підводника не лише ворогом рейху, а й своїм особистим. Про цю торпедну атаку написано багато, але варто пригадати особливо важливі подробиці.

На той час Маринеско вже командував човном «С-13», який став єдиною балтійською субмариною цієї серії, що дотрималася до Дня Перемоги. Ворожий конвой радянські моряки помітили о 21 год. 55 хв. 30 січня 1945 року. Однак через сильний шторм торпедна атака із тієї позиції, де перебував човен, не могла увінчатися успіхом. Відтак Маринеско ухвалив сміливе і зухвале рішення: вдарити по ворогу з боку берега, чого ніхто не очікував.

Та щоб зайняти безпрограшну позицію, спочатку потрібно було обігнати ворожі кораблі, які йшли на максимальній швидкості. Отож розпочалась напружена гонитва, що тривала майже дві години. Врешті, три торпеди влучили в ціль, і ворожий корабель менш як через півгодини зник під водою.

А за підводниками почала полювати ціла флотилія ворожих кораблів. За підрахунками гідроакустиків, того дня на субмарину скинули понад 240 глибинних бомб. Але «С-13» не тільки повернулася на базу, а й «по ходу» пустила на дно фашистський крейсер «Генерал фон Штойбен», яким вивозили із Кенігсберга близько 3600 солдатів і офіцерів вермахту.

Щодо «Вільгельма Густлова», то із понад 9 тисяч людей, які були на борту, врятувалися 988. До свого виходу в останній рейс лайнер був плавучою базою для підготовки німецьких підводників. У день атаки на його борту було майже 3 тисячі підводників, у тому числі майже сто капітанів субмарин. Торпедною атакою Маринеско завдав нищівного удару по планах Гітлера організувати підводну блокаду Великої Британії. Після загибелі «Вільгельма Густлова», як і після поразки під Сталінградом, рейх оголосив триденну жалобу.

Саме тоді й було повідомлено: «Вільгельм Густлов» був цивільним кораблем, який перевозив німецьких жінок і дітей. Тільки у повоєнні роки західнонімецький інститут з морського права офіційно визнав: «Вільгельм Густлов» йшов під військово-морським прапором, був озброєний і перевозив спеціалістів-підводників, через що належав до законних військових цілей під час бойових дій.

Втім, заради справедливості слід сказати, що серед загиблих справді були жінки і діти. Адже на дев’яти палубах могутнього лайнера розташувалися тисячі мирних громадян, яких евакуйовували із Данціга. Місць катастрофічно не вистачало, отож навіть на дні басейну, з якого спустили воду, розмістились бійці жіночого допоміжного батальйону. За свідченням очевидців, одна із торпед потрапила саме під цей басейн. Мільйони уламків від розбитих вибухом кахельних плиток перетворили на суцільне криваве місиво те, що недавно було красивими дівочими тілами, нехай і зодягненими у військову форму.

Але не забуваймо і про те, як менш ніж за рік перед цим, навесні 1944 року, фашистські війська, евакуйовуючись з Криму, заганяли на верхні палуби своїх кораблів у якості «живого щита» цивільних радянських громадян.

Легенда п’ята. Маринеско — п’яниця. Повернення «С-13» на рідну базу було тріумфальним. Однак подання на присвоєння О. Маринеско звання Героя Радянського Союзу «зупинили» у штабі флоту. Незадовго до виходу «С-13» в море сталася така подія. На той час плавбаза підводного флоту розміщувалась у фінському місті Турку, куди напередодні нового року і подався Маринеско зі своїм другом-офіцером. Тим часом хтось із флотського начальства, демонструючи «бойову» пильність у новорічну ніч, виявив «пропажу». Фінській владі негайно заявили про викрадення двох радянських підводників, і впродовж двох діб, доки зниклі не з’явились самі, весь гарнізон лихоманило від перевірок. Як розповідав вже після війни Маринеско, вони з другом зайшли в ресторанчик у місцевому готелі, сподіваючись зустріти там знайомих офіцерів та відсвяткувати Новий рік. А натомість опинились у ліжках двох шведок — господині готелю та її симпатичної подружки. За цю провинність Маринеско мало не віддали під трибунал. Але врешті дозволили піти у бойовий похід «змивати вину кров’ю». З того часу за ним і закріпилася слава бабія і п’яниці. Критики Маринеско воліли не згадувати, що він потрапив у список 30 кращих офіцерів Балтійського флоту, які отримали право вилетіти із блокадного Ленінграда у відпустку, щоб зустріти Новий 1943 рік із евакуйованими сім’ями. І щойно прорвали блокаду, Маринеско одним із перших домігся дозволу на приїзд своєї дружини і дочки до міста на Неві. Однак так склалося, що до фатальної для Маринеско новорічної ночі 1945 року його сім’я фактично розпалася. Причому, як напише згодом вже згадуваний Крон, добре знайомий не лише з Маринеско, а й з його колишньою дружиною, у розлученні обоє звинувачували лише себе.

Щодо пияцтва, то жоден із членів команди цього «гріха» за командиром не помічав. Чого не скажеш про штабних «моралістів», які добазікалися, що «Вільгельма Густлова» екіпаж «С-13» потопив без участі капітана: мовляв, Маринеско в той час пиячив (святкував свій день народження). Насправді Маринеско народився не 30 січня, коли було потоплено суперлайнер, а 2 лютого...

Звільнений з ВМФ, Олександр Маринеско у 1946—1948 роках служив помічником капітана на торгових кораблях, що ходили за кордон. І це — ще один доказ, що п’яницею він не був. А коли через послаблення зору він не пройшов чергову медкомісію, друзі влаштували прославленого моряка в Інститут переливання крові заступником директора з господарської частини. Однак спільної мови із «липким на руку» начальником колишній підводник не знайшов. У результаті за кілька тонн торф’яного пилу, що колись був паливними брикетами, Маринеско отримав три роки таборів. Бо, згідно з інструкцією, списану «матеріальну цінність» слід було вивезти на сміттєзвалище. А заступник директора розвіз пилюку (яка ще могла горіти) по домівках співробітників інституту... Ще до повернення Маринеско з таборів місце на нарах почав обживати і директор інституту, який його «посадив». Втім, навряд чи це могло втішити бойового офіцера.

Доки невиліковна хвороба не перетворила Маринеско на інваліда, він працював диспетчером на ленінградському заводі «Мезон». Прагнучи допомогти хворому, на підприємстві перед оформленням інвалідності підвищили йому зарплату. Однак пильні ревізори виявили порушення. І знову суд, за рішенням якого із пенсії Маринеско почали утримувати кошти на відшкодування завданих державі збитків. З гіркотою писав у листі другові доведений до розпачу герой війни: «Отримую я 35 карбованців пенсії. А щоб лише прохарчуватись, як рекомендують лікарі, потрібно 3 карбованці на день». На той час в англійському порту Дувр вже стояв пам’ятник радянському підводнику, як знак вдячності за врятовані ним від атак німецьких субмарин кораблі союзників.

...Радянські люди про подвиг Олександра Маринеско почули за кілька місяців до його смерті із радіовиступу письменника Сергія Смирнова (1963 рік). 5 травня 1990 року Михайло Горбачов підписав указ про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу (посмертно).