У країни є шанс позбутись її. Чи скористаємося ним?
Будь-яка залежність згубна. Як для людини, так і для цілих держав. У цьому ще раз переконали останні події. Над тим, як позбутися газово-нафтової залежності від Росії і диверсифікувати свої ризики тепер думає мало не вся Європа. Україна так само шукає свої шляхи виходу з енергетичної кризи. Ще не так давно вважалося, що одним із таких може бути розширення атомної енергетики. Та тепер стає зрозуміло, що й вона перетворилася на своєрідну пастку, яка дублює газову. Не позбавившись російської залежності і в цій галузі, важко сподіватися на те, що країна здобуде енергетичну, а відтак економічну і політичну незалежність.
Станцію охороняють. Та безпека не лише в цьому
Як розповіли на Хмельницькій атомній електростанції (ХАЕС), останнім часом навіть журналістам важко потрапити туди. Це через підвищену пильність до безпеки стратегічного об’єкта. І хоча станція розташована в регіоні, де наразі мир і спокій, проте агресія сепаратистів тримає всіх у напруженні. Виробничі підрозділи працюють у штатному режимі, але вимоги до охорони особливі. Утім, хоч би які важливі були заходи безпеки, не вони найбільше турбують сьогодні атомників. Подальша доля ХАЕС знову опинилась під великим знаком запитання.
Хоч як дивно, але майбутнє, а відтак і безпека такого об’єкта, охороні якого приділяється стільки уваги, час від часу опиняється в заручниках у політичної ситуації. Уже багато років поспіль не так економічна доцільність, корисна для держави, як тимчасові настрої суспільства і приватна зацікавленість тих, хто наближений до енергетичного комплексу, диктують атомникам свої правила гри.
Так було майже чверть століття тому, коли на будівництво трьох блоків під тиском громадськості було накладено мораторій. Тоді людей найбільше лякала небезпека від сусідства з ядерним реактором. Але через десять років про страх забули, і другий реактор добудували і запустили в дію. Проте грошей на відновлення робіт ще на двох блоках не було.
Надія з’явилася три роки тому, коли спочатку провели громадські слухання про добудову двох блоків, а потім прийняли відповідний закон. Не тільки станція, а й усе місто енергетиків жило в передчутті нових масштабних робіт. Вони обіцяли людям близько двох тисяч робочих місць, непогану зарплату, перспективу зведення житла і зміцнення соціальної сфери. За усім цим наче відходило на другий план те, хто і за які гроші зводитиме блоки. Не таким уже принциповим видавалося те, що головним інвестором має стати російська сторона. А на запитаннях, кому ж у майбутньому належатиме станція, хто розпоряджатиметься її активами і виробленою енергією, взагалі не акцентували уваги. Навпаки, всі акценти було розставлено так, що виключно російське партнерство може влити свіжу кров в українську енергетику. Це мали підтвердити численні експертні оцінки, опитування громадської думки і навіть тендерні конкурси. І хоч з якого боку подивитись, а перемагали тільки російські пропозиції.
Спільне коріння, але різні інтереси
У тому, що українська і російська атомні енергетики виросли з одного коріння, не має жодного сумніву. Єднало все: від спільної школи підготовки фахівців до практично єдиної кадрової команди, котра час від часу тасувалася від однієї конструкторської бази до об’єднаного виробництва, що випускало як обладнання, так і пальне для атомних станцій. Галузеві зв’язки виявилися міцніші за державні. На ХАЕС не приховують, що традиції і старі стосунки з російською стороною ще й дотепер певною мірою визначають долю українського підприємства.
— Не секрет, що українські блоки були продуктом колишнього Союзу, а наступником усіх технологій залишилась Росія, — каже директор станції Микола Панащенко.
Попри те, що світ розвивав свої технології, Україна залишалася вірним російським прихильником. Не дивно, що, з огляду на це, переможцем у конкурсі на добудову двох енергоблоків ХАЕС стала саме російська сторона. Можна припустити, що корейська та американська компанії, котрі також брали в ньому участь, наперед були приречені на програш і відігравали роль формальних учасників.
Якщо розглядати проблему тільки з точки зору технологій, то логіка такого розвитку подій зрозуміла і прогнозована. Адже тільки Росія могла запропонувати той тип реакто-
ра, котрий працює на ХАЕС і під який, урешті-решт, була спроектована станція.
Спочатку повідомлялося, що не варто втрачати ті фундаменти, котрі було закладено під блоки ще в минулому столітті.
Тож обіцяних 40 мільярдів гривень інвестицій мали прискорити процес, і вже до 2017 року принаймні ще один блок повинен був розпочати виробіток електроенергії.
Натхненні такою перспективою, хмельницькі атомники взялися за роботу, провівши громадські слухання, доопрацювавши техніко-економічне обґрунтування проекту, а після аварії на Фукусімі впровадили ще й додаткові заходи комплексної програми підвищення безпеки.
Але обіцяних російських інвестицій усе не було, тож із часом з’явилась нова концепція. Мовляв, старі конструкції не варто використовувати. Доцільніше розпочати з нових будівельних майданчиків. Зрозуміло, що вартість будівництва при цьому автоматично зросте. Однак хто візьме на себе додаткові витрати? Вкладати свої капітали в українську безпеку росіяни не поспішали. Тож ситуація знову загальмувалась. А з огляду на останні політичні події, можливо, зупинилась назавжди. Але чи варто розцінювати це як втрату для України? Можливо, це лише початок нового етапу.
Чи можна все почати з нуля?
Міждержавний конфлікт водночас загострив і галузеві проблеми: чи продовжить Росія постачання ядерного пального? А відтак чи не вплине ця залежність на роботу української атомної енергетики?
Наразі проблем із роботою двох блоків немає. Пальне для першого реактора було поставлено ще торік. Є запаси касет і для другого. Навіть якщо в наступні дванадцять місяців поставки не здійснюватимуться, їх вистачить на роботу протягом цього часу.
Та головне — вже налагоджуються зв’язки з іншими постачальниками. Американські компанії готові співпрацювати з українськими енергетиками. Контрольна експлуатація їх пального вже здійснюється на одній із вітчизняних АЕС.
А от з інвестуванням добудови ситуація складніша. На станції всерйоз стривожені тим, що робота, проведена за два попередні роки, може виявитися марною.
Хоча паростки надії все-таки з’являються. Чеські машинобудівники готові виготовити частину обладнання, яке б відповідало типу діючих на станції реакторів. Теоретично західна сторона може виступити і як інвестор. Однак говорити про конкретні плани поки що ранувато. Як і про те, чи й надалі українська атомна енергетика залежатиме лише від російських планів і стандартів. А чи зможе вийти на світовий енергетичний ринок як активний гравець, замовляючи товари і послуги і продаючи свою продукцію.
Адже нині європейські країни так само шукають варіанти енергетичної незалежності від російського газу. І якщо після аварії на Фукусімі перспективи європейської ядерної енергетики видавалися доволі туманними, зокрема Німеччина оголосила про поступове закриття своїх атомних станцій, то тепер погляди на галузь змінюються.
Наразі важко знайти рівноцінне за своєю потужністю джерело енергії. Тож, висуваючи сучасні підвищені вимоги до безпеки експлуатації АЕС, політики та державні діячі вже не висловлюються так категорично про їх повне закриття.
Можливо, й Україні варто було б скористатися цим моментом і задуматись над новими перспективними планами співпраці в атомній енергетиці не тільки зі східним, а й із західними партнерами. Завдання непросте. Насамперед із фінансової точки зору. Але не таке вже й нездійсненне. Тим паче що охочих співпрацювати з Україною в цій сфері достатньо.
— З огляду на все це, чи не готові ви пожертвувати інтересами свого колективу, ХАЕС, Нетішина та й Хмельницької області, відмовившись від добудови блоків на користь будівництва, приміром, принципово нової атомної станції? Адже це могло б закласти основи стабільної і надійної роботи галузі в наступні десятиліття, а звідси — і гарантії енергетичної безпеки держави, — поцікавилася я в директора станції.
Наразі питання це більше теоретичне, аніж практичне. Та й не вирішується воно ані на самій станції, ані керівництвом області. Проте у відповідь довелося почути категоричне «ні». «Піти на те, щоб пожертвувати інтересами колективу і міста, я не можу, — сказав директор».
Свій бюджет до тіла ближче?
Справді, ХАЕС надзвичайно важливий промисловий об’єкт для області. Торік вона виробила продукції більш як на три мільярди гривень, відрахувавши в бюджети різних рівнів і фонди майже 338 мільйонів гривень. У першому кварталі випуск продукції сягнув 702 мільйонів гривень, перевищивши минулорічні показники на 21 відсоток. До казни сплачено близько 89 мільйонів гривень.
Водночас саме місто енергетиків живе і живиться переважно тими ресурсами, що їх надає станція. На жаль, місто так і не навчилось не тільки розвиватись, а й просто жити без неї. І це попри те, що тривалий час перспектива добудови блоків була під загрозою. А термін експлуатації першого енергоблока стрімко добігає кінця. Не встигнеш озирнутися — зістаріється і другий. Що тоді? Як місто має жити далі?
Залежність міста від роботи ядерних реакторів така само міцна й водночас така само згубна, як і енергетична залежність України від Росії. Подолання останньої виявилось надто болісним і поки ще не завершеним для держави процесом. Але вже мало в кого є сумніви, що його варто починати, незалежно від того, який тривалий і важкий буде цей шлях.
Нам усім настільки важко розставатися із звичним порядком речей, що інколи здається: інакшого варіанта просто не може бути. Та погляньмо на ситуацію іншими очима. Десятки країн успішно живуть без російських енергетичних поставок. Сотні регіональних бюджетів вміють заробляти гроші, не спираючись лише на одне підприємство. Тисячі невеличких міст будують свою економіку, соціальне життя, не покладаючи всі надії лише на роботу свого ядерного реактора...
Можливо, інколи варто відмовлятися від старих звичок, відсувати на задній план свої чи то приватні бізнесові, чи то містечкові інтереси, заради розвитку країни. Сильної, єдиної, незалежної. До чого всі закликаємо останнім часом. Чи готові перейти від гасел до певних поступок і навіть жертв?
Хмельницький.
Факт
Торік ХАЕС виробила 14,5 мільярда кіловат-годин електроенергії, що стало другим результатом за час роботи станції. У першому кварталі, порівняно з відповідним минулорічним періодом показник зріс до 111 відсотків. Однак загальний коефіцієнт використання встановлених потужностей за рік становив лише 69 відсотків.
Фото автора.
